До Микитиного Рогу прийшла з Дунаю звістка про те, що за Бугом, понад лиманами й біля Дунаю, приймають козаків разом з жінками й дітьми і наділяють всіх землею. Через тиждень Люлька мав продати у Микитиному останню рибу і на зібрані за літо гроші купити дуба, щоб тим дубом плисти на Дунай всім товаришам, взявши й Галю з Миколкою. З сією то радісною звісткою й поспішався сьогодні Демко до Галі.
Приставши до берега і, перебігши садок, він, як і вперше, підліз до Галиного віконця, пошкрябав по склу і вона йому одчинила. Зараз після перших радощів побачення Демко розказав Галі про те, що за другим разом він забере її і повезе на Дунай, де буде їм вільне й спокійне життя.
Галя радісно почала його цілувати, далі ж, схопившись з ліжка почала виймати з скрині всяке збіжжя.
— Що ти, що ти? — почав Демко її спиняти.— Не зараз їхати, а другим разом!
— Ні, не другим разом, Демку! — говорила Галя пошепки.— Сьогодні нас бери… зараз!
— Та ще ж немає у нас дуба. Ні на чому їхати.
— Байдуже! — говорила Галя, ледве зводячи дух з хвилювання.— Поки добудете дуба, я якось перебуду з вами у плавні!
Далі вона враз покинула свою роботу, знервовано припала до чоловіка і, тремтячи всім тілом, почала хутко говорити:
— Бери, бери мене, Демку, зараз, бо несила мені далі змагатися… Я досі тобі не говорила, щоб ще дужче не рвати тобі душу, тепер же слухай… З тієї доби, як ти втік, до мене почав залицятись прикажчик. Він перестав було виганяти мене на панщину, а замість того часто навідувався до нашої хати, заводячи речі про те, що коли ти мене покинув, так я вільна любитися з іншим, хоч би й з ним…
— А гаспид!.. — прохарчав Демко.
— Цить! — затулила Галя йому рота рукою.— Слухай далі. Коли я на його залицяння просила становити краще мене на панщину і він побачив, що всі його заходи даремні, то почав мене страхати, ніби як ти невідомо куди подівся, так управитель владен звінчати мене з панським кріпаком. Далі він почав мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою, щоб мені не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець, лишаючись у хаті по півдня без догляду, заходився тут криком і коли б не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на світі… Що я натерпілася за сі два місяці, що я намучилася душею, то не знаю я вже, як ще та душа й держиться у моєму тілі і як ще б'ється у грудях серце!
Слухаючи дружину, Рогоза і лютував, і разом плакав, переживаючи душею те, що переживала без нього Галя.
— Коли так,— сказав він нарешті,— то їдемо зараз! Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, і вони відчинили двері, щоб іти садком до човна…Та не вспів козак ступити однією ногою за поріг, як дужі руки вхопили його у поперек тіла.
Незадоволена унада до Галі не давала прикажчикові спати, і він вже не одну ніч тинявся попід вікнами її хати. Тинявся він і сьогодні… і врешті спостеріг, як Рогоза підкрався до своєї хати і як Галя йому відчинила. Радіючи, що можна помститись, прикажчик побудив челядь і, привівши до Баланової хати з десяток дужих парубків, почав підстерігати біля дверей. Він чув навіть розмову подружжя і як тільки Рогоза одчинив двері і ступив з дитиною на руках за поріг, прикажчик зразу вхопив його під силки.
У Рогози був у халяві чобота ніж, але в руках він держав дорогу ношу. Кинути ту ношу було неможливо, поки ж він вспів передати хлопця до рук Галі, челядинці вхопили його за ноги і звалили на землю. У безсилому лютуванні й розпуці козак скреготів зубами і змагався як звір, а проте через кілька хвилин нерівної боротьби був уже зв'язаний. Все те сталося так несподівано й хутко, що Галя ледве вспіла скрикнути і стояла з дитиною на руках, мов закам'яніла.
— Так ось як він за Дунаєм! — глузував з молодої жінки прикажчик.— Ось через що ти така недоторка! Ну, тепер уже годі вам, голуб'ята, буркотіти… Тепер уже я знаю, що з вами зроблю. Натішилися сю ніч, намилувалися… та тільки се вже востаннє!
Світом зв'язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною, везли в економію до управителя на суд.
Почувши од прикажчика, що Рогоза переховувався у плавні, управитель рішив, що з нього ніяким робом не зробиш уже кріпака й робітника, а придбаєш тільки клопоту. Через те він намислив віддати козака в пікінери.
У ті часи, по наказу князя Потьомкіна, набирали з запорозьких бурлак три полки пікінерів, так що віддавши туди Рогозу, управитель сподівався навіть запобігти ласки князя.
— Ну, що ж,— сказав управитель прикажчикові, показуючи на Рогозу.— Сей гайдамака звик воювати, робити ж він не вміє й не хоче. Здамо його в пікінери… Можна сьогодні ж вирядити його у Самар до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що він втікач.
Демко не одповів і слова, бо розумів, що всяка балачка тут зайва. Нехай празникують кати його безголов'я, як знають. Милості він не попросить, але й пікінером не буде, а знову втече, і або загине, або врятує Галю.
— А їй що? — спитав прикажчик, показуючи на Галю.— Треба й її покарати за те, що переховувала втікача і сама хотіла з ним утекти!
— Ну, на перший раз,— одповів управитель, дивлячись на Галю прихильно,— буде з неї двадцять різок.
— За віщо ж? — заплакала Галя.— Що я хотіла втекти з чоловіком, так на теж я у церкві Божій присягалася скрізь бути з чоловіком, куди б він не пішов. Де ж у вас правда?
— Ну, ну… годі мене вчити,— гримнув управитель,— а то прибавлю!
З малих літ Галя не знала не то бійки, а навіть лайки, її обхопив жах перед соромом і ганьбою катування і у розпуці вона впала навколішки:
— Помилуйте! Не робіть мені такого безчестя!
— Ну, коли вона не хоче різок,— обізвався прикажчик,— так замість того звеліть одрізати їй косу!
— Косу? — ридаючи скрикнула Галя.— Завіщо ж косу мені різати? Хіба я повія?
— Устань, Галю! — обізвався до дружини Рогоза.— Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що люті вороги знущаються з нас безоборонних! Мордуй мене, кате! — гукнув він управителю.— Дери з мене живого шкуру, та тільки лиши немічну, легкодуху жінку!
Не звик управитель чути такі речі од своїх кріпаків. Йому любо й звично було чути від них благання. Він любив, коли підвладні йому люди припадали йому до ніг і, як покірливі пси, цілували їх. Таким покірливим він часто дарував їхні провини; гонорові ж, запальні речі козака роздратували його.
— Жінці за покірливість дарую все… — голосно гукнув він.— Гайдамаку ж бийте, поки виб'ється з нього дух, тоді одлийте водою і знову бийте… і так тричі. Якщо видержить та і не помре, так тоді потавруйте його і везіть у пікінери, у Самар. Ти ж, красуне,— звернувся він до Галі,— їдь додому, та гляди: якщо тільки твій чоловік втече з служби, так зараз же я тебе з кимсь звінчаю.
Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловіка і прощаючись з ним навіки. Нещасна молодиця не мала надії колись його побачити, бо в ті часи москалі служили, аж поки їх вб'ють або покалічать.
— Поблагослови сина… — над силу промовила вона, коли Демка вже вели до стайні.
— Нехай його Бог благословить! — одповів козак.— Мені ж зв'язано руки і ніяк його перехрестити! А ти, Галю, не вдавай свого серця у розпуку та сподівайся: я прийду по тебе, хоч із того світу.
Тут челядь відтягла молоду жінку від чоловіка і її повезли додому, Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли він не мав уже сили навіть держати голову, його винесли надвір і тут коновал наштрикав йому на правій руці своїми інструментами літеру “Б”, що мала визначати російське слово “бродяга”, і після того натер порізане місце порохом, щоб порізи посиніли і їх знать було довіку. Далі Демкові обрили півголови і тоді вже замкнули у комору, щоб там він вилежавсь, поки трохи погоїться спина,
х
Два тижні дожидали Рогозу у плавні Яків Люлька та Іван Балан; на третім же тижні, не діждавши його, попливли дубом у Чорне море та до тихого Дунаю.