Зруйноване гніздо – Адріан Кащенко

Через хвилину міркування він повеселішав: на устах склалася задоволена усмішка, а очі засвітилися яснішим промінням і він повернувся йти з келії, сказавши;

— Ходи, козаче, за мною.

Чернець вивів Рогозу через сад до лісу і там спинився біля одного товстого та гіллястого дуба.

— Переховаю тебе, сину,— сказав він,— од сих недолюдків так, як наші ченці переховувалися колись од татарів.

Придивившись уважливо до дуба, він встромив гострий, залізний кінець своєї патериці у зовсім звичайну шкарубину на корі старого дуба і та шкарубина зразу поширилася, роззявившись щілиною.

Заклавши тоді у щілину пучки обох рук, чернець одсунув великий шматок кори набік і за корою виявилося велике дупло. Те дупло було таке широке й високе, що у ньому можна було людині сидіти й стояти; угорі ж воно вужчало, сходячись до дірки від гнилого сука; через ту дірку й заходив у дупло світ.

— От бачиш, сину, які у нас єсть хати! От ти влізеш сюди та й зачиниш себе корою.

Чернець показав козакові планку, прироблену до кори з середини, щоб за неї братись, як зачинятись та одчинятись.

— Тут,— додав він,— не знайде тебе і сам дідько, а не те що драгуни!

Рогоза зразу ж хотів улізти в дупло, але чернець спинив його.

— Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собі біля дуба, а заховатись поспішаєш і тоді, як почуєш голоси. Сюди я тобі й снідати й обідати винесу, або пришлю з послушником. Наших не бійся: у нас і ченці й послушники всі свої братчики — не зрадять.

Рогоза поцілував ченця в руку і той пішов до монастиря, сам же він сів під дубом, прислухаючись до цвірінькання пташок та гудіння бджіл з монастирської пасіки.

Не дуже довго просидів козак біля дуба, коли від Самара почулися голоси й тупотіння коней. Він зразу ж сховався у дупло й зачинився.

До монастиря підбігло десятеро драгунів з ротмістром. Той ротмістр пішов до ігумена і збив цілу бучу, кажучи, що у монастирі переховується десь втікач-пікінер.

— Що він тут,— гукав ротмістр,— то се певно так, бо від самого берега Самара, де він покинув чужого човна, слід чоловіка видно на піску аж до самих ваших воріт.

Ігумен одповів, що такого втікача він не бачив, а що, коли ротмістр має охоту шукати його в монастирі, то він одчинить йому всі келії й комори.

Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всі закутки, шпиталь і льохи, обдивлялися навіть по руках послушників, шукаючи на них тавра, та врешті, не знайшовши Рогози, посідали на коней і почали оглядати понавколо монастиря ліс. Рогоза чув, як і повз того дуба, де він сидів, пробігали коні, але його захисток був цілком безпечний і він не турбувався.

Скоро після того, як тупотіння коней потишилося і драгуни поїхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий, посміхаючись у свої сиві вуса, постукав у дуба патерицею і, випустивши Рогозу на волю, дав йому обід, що сам приніс у глечику.

— Куди ж, сину, звідсіля? — спитав він, коли Рогоза скінчив обід.

— Душа рветься, пан-отче, до товариства на Дунай, а звідтіля, взявши братів, як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлуку, рятувати жінку й дитину!

— Нелегка, сину мій, твоя справа… — сказав чернець у задумі.— Серце ж тобі правду говорить: гріх був би, коли б ти сам вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то він тобі допоможе.

Три дні так прожив Рогоза біля таємного дуба, на четвертий же день ранком чернець-кошовий привів до нього осідланого коня і приніс вбрання послушника.

— Одягай, сину, отеє вбрання,— сказав він,— а на голову підкапок послушника, сідай на коня, та й їдь собі до річки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом під Бендери й під Килію, говориш, ходив. У тороках біля сідла харчів тобі на тиждень, а ось ще візьми трохи грошей. Як питатимуть, куди їдеш, говори, що ігумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря.

Зворушений добрістю ченця, Рогоза впав навколішки і з сльозами на очах почав цілувати його руки. Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до Бугу. Було лихо йому й з безвіддя й з безхліб'я; сумно було самому у степу і од хижих вовків, що великими табунами щоночі виходили з терників та байраків, шукаючи собі здобичі… Та все те переміг козак і однієї темної ночі, нав'язавши коневі на копита перевесла, скручені з трави, щоб не чути було тупотіння, він обминув по сей бік Бугу російський кордон і перебрів конем на той бік річки.

Не вспів його кінь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лізли берегом одна на одну виникли темні постаті людей і вхопили його коня за повід.

— Стій, бо тут тобі й смерть! — почув Рогоза серед темряви ночі грізні поклики.

Він сподівався, що на турецькому боці річки його здибають турки і не дуже злякався, коли його коня оступили люди, але дуже здивувався тому, що до нього гукали на рідній українській мові.

Придивившись до людей пильніше, він впізнав на них запорозьке вбрання і тоді догадався, що ті люди були дунайці, себто запорожці, що перейшли з Дніпра на Дунай.

— Пугу, пугу!.. — скрикнув Рогоза по-запорозькому.— Якого біса ви тут полохаєте людей!

— Дивіться! — почулися поміж запорожцями крики здивування.— Та се чернець, та ще, певно, з наших братчиків, бо пугукає!

Почали розпитуватись. Між запорожцями знайшлися такі, що знали Рогозу. Вони повели Демка до свого табору і розказали, що турецький султан довірив запорожцям держати кордони по всьому Бугові, а проте втікачів з України звелів пускати на турецьку сторону вільно; Рогоза ж розказав про свої пригоди і про те, що їде на Дунай до брата Петра.

Поки велася розмова, запорожці нагодували Демка і поклали спати, ранком же, проводжаючи його, порадили простувати понад Бугом, від кордону до кордону, поки дійде аж до самого лиману.

— Тут скрізь наші по кордонах… — говорили вони.— Доїдеш до лиману безпечно, а на лимані наше товариство рибачить, так дасть тобі пораду, як добутись до Січі.

Щоб же товаришеві безпечніш було у дорозі і, щоб не затримали його де-небудь турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому білет з турецькою печаткою.

XI

Іде Демко понад Бугом і серце у нього радіє: скрізь узброєні запорожці кіньми грають, червоні штани козаків, мов той мак, по зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й жупани кармазинові — так очі у себе й беруть. Зброя у всіх сріблом та золотом сяє… Де у кого рушниці за плечима чорніють, а де у кого спис у руці гострим залізом виблискує. Чисто все так, як було й на Україні.

Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було після двох років пригнобленого життя побачити узброєне військо запорозьке, що, гарцюючи тут кіньми, держало на гостряках свої списи, разом з білими прапорками — козацьку волю.

Переходячи від кордону до кордону, Рогоза доїхав до лиману і там справді здибав велику ватагу запорожців. Вони рибачили трьома військовими байдаками, закидаючи у лиман великі сіті. Демко знайшов тут чимало своїх товаришів, та знаючи, що всяка прогаяна хвилина завдає нових мук Галі у її тяжкій неволі, він не хотів спинятися біля товариства і тільки спитав, як їхати до Січі.

— Їдь, товаришу, на Тилигул на Хаджібей до Вилкова, а там розпитаєш. У Вилкові наших багато.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: