Зруйноване гніздо – Адріан Кащенко

Великий натовп, що був навкруг Петра, захвилювався й загомонів з обурення.

— Отже, глядіть!.. — говорив далі Петро.— Буде так усім дурням, хто послухає брехунів Губу та Бучинського і повернеться на Україну! Не на те закликає нас князь, щоб повернути Війську Запорозькому його землі й вольності, а, мабуть, через те, що має на мислі турків воювати, так шаблі наші йому потрібні, а як скінчиться війна, так поголять нам чуби та повернуть у пікінери, або потаврують, як худобу, у кріпаки. Тоді, може, знову. схотіли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тоді султан кого-небудь з нас прийме.

Поки Петро скінчив, засоромлені Бучинський та Губа вже заховалися в натовпі козаків і пішли геть.

Такі суперечки йшли по всіх куренях, по всіх купах запорожців і що далі йшов час, то все більше козацтво поверталося до думки, що ліпше бути вільним, хоч і у чужій стороні, аніж невольником у своїй рідній.

На другий день після обіду знову загуділи тулумбаси і козаки зібралися на майдан, як і вчора. Кошовий уклонився товариству і почав говорити до козаків про те, що у листі князя немає обіцянки, щоб запорожцям повернути їхні стародавні права й. землі, а є тільки обіцянка подарувати провини; а що ніяких провин Військо Запорозьке не вчинило і навіть свої землі, кров'ю батьків политі, без змагання віддало, то нам, коли б повернулися ми на Україну, нема на що сподіватись.

Після кошового говорили дехто з старшини, а далі й прості козаки і стільки тут довелося посланцю Потьомкіна вислухати докорів і за покривдження старої січової старшини: Кальнишевського, Глоби, Порохні й інших, і за поневолення тих з товариства, що лишилися на своїх землях, що він відразу стеряв надію на згоду війська повернутись на Україну… І справді, коли кошовий сказав, щоб ті, хто за згоду виходити з Дунаю всім військом, переходили у праву руку, ніхто не рушився з місця.

Коли всі нагомонілися, кошовий підняв булаву і, визвавши до спокою козаків, звернувся до полковника?

— От тепер ви самі чули, чого хоче Військо Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя і у тому листі напишемо, що коли хоче він, щоб ми всім військом повернулися у рідну сторону, то нехай раніш визволить з кріпацтва й з неволі всіх наших покривджених братів і поверне їм стародавні права і одвічні наші землі по давні границі: по Орель, Буг та Берду. Тоді й ми піднімемо свої клейноди і радо повернемося до рідного краю.

На тому й скінчилася рада. Увечері по Січі вже чути було музики, співи й регіт: козацтво гуляло, згадуючи січове життя на Підпільній.

Вже зовсім було темно, коли у паланку до посланця-полковника прийшло двоє козаків. То були Петро та Демко Рогозяні.

— А що вам, козаки? — спитав полковник.

— Прийшли по білети! — одповів Петро.

— Хочете на Україну?

— Та вже ж нікуди. Там у мене жінка й діти… — брехав Петро.— Якого дідька я буду тут бурлакувати. Отеє мій брат, теж жонатий, та ще й третій брат є. Всі ми хочемо повернутись до рідного краю. Та й товаришів ще з собою підмовляємо. Ви, пане, дайте мені білет на десятьох, та, глядіть, з печаткою, щоб ніхто до нас не чіплявся. Нехай вони щезнуть отсі болота та нетрі.

Полковник був радий, що як не все військо, так хоч окремі ватаги запорожців повернуться на Україну, і він покаже князю, на скільки козаків видав білети.

— Так ви беріть кожний на десятьох козаків,— сказав він, сідаючи писати білети,— та підмовляйте йти з собою якнайбільше товаришів.

— Як так, то й так! — одповів Петро.

Через кілька хвилин Петро, посміхаючись собі у вуса і ховаючи білети у кесет з тютюном, виходив од полковника.

XIII

Через кілька днів троє братів Рогозяних: Петро, Демко й Гнат, а з ними разом Іван Балан та Яків Люлька прибули до Килії, щоб купити там коней. Біля них було ще п'ять січових товаришів, що їх Петро закликав з собою. Двоє з них: Гробар та Гайдабура мали жінок — один у Романкові, а другий у Нових Кайдаках і хотіли перевезти їх на Буджак так само, як Демко хотів перевезти Галю; останні ж троє: пристаркуватий і загартований у бойовищах та походах Гарабурда та двоє братів Пугачів пішли з Петром, щоб пограти кіньми по рідних степах, а як буде потрібно, то й у пригоді стати своєму побратимові Петрові,

Всі товариші були з грошима: Демко мав ті гроші, що взяв у Вилкові, продавши монастирського коня, Петро мав чималі гроші ще з Дніпра, з часів турецької війни; з останніх козаків теж дехто мав гроші від тих часів, інші ж заробили дещо з свого рибальства, продаючи рибу по Дунайських городах: Тульчі, Килії, Смаїлові, Браїлові і навіть Силістрії.

Прибувши у Килію, козаки купили собі десять добрих коней і узброєні, як годилося козакам шаблями, чингалами й пістолями, виїхали з Килії тим самим шляхом, що ним їхав Демко до Бугу.

У всіх було вільно й радісно на серці. Пахощі Буджацьких степів виповнили душі козаків згадками про свої рідні, запорозькі степи, і вони жваво вигравали кіньми, Петро ж, занудьгувавши за два роки за герцем, так крутив тепер свого коня і кидав його в усі боки, пригадуючи всі витівки запорозького герця, що сердешний кінь його, хоч і був дужчий за коней інших товаришів, тільки хекав та хропів.

Через тиждень походу козаки вже перейшли Буг на Овечому броді і прибули прямо до московського кордонного ротмистра. Той мав уже наказ од Потьомкіна пропускати всіх запорожців на руську сторону, і, прочитавши білет, що показав йому Петро, почав говорити приязно:

— Мабуть, жінки у вас єсть на Україні, що ви вертаєтесь, а коли б не жінки, то, мабуть, чортового батька вас тут би й побачили.

—Та звісно, пане ротмистре,— одповів Петро,— бабське коліно, хоч воно й нікчемне та плаксиве, а все ж без нього якось моторошно. Таке воно проклятуще, що й до нього вабить і від нього вадить. От і вам тут, пане ротмистре, без жінки, мабуть, не з медом живеться.

— Погано, що й казать… Ну, їдьте собі з Богом далі, от вам ваш білет.

Рушили від Бугу, запорожці пішли на схід сонця рідними степами на Інгул, Інгулець та Жовті Води, прямуючи до Дніпра на Романково, щоб забрати там родину Гробаря.

Де-не-де по колишньому Дикому Полі тепер уже будувалися панські оселі, по степових кряжах між травою вже визначалися колії шляхів і на тих шляхах козаки кілька разів перестрівали великі валки переселенців з дітьми й всяким збіжжям. То все були кріпаки: пани скуповували їх на Україні й Росії і, як гурти худоби, переганяли на подаровані їм степи Дикого Поля.

Петро дуже вороже поглядав на панські будівлі й на переселенців:

— Ач, як засмітили вражі пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним полком запорожців вичистив би його знову. Всі оті будівлі зникли б так, мовби їх корова язиком злизала.

Невеселі думки сповивали чола й останніх запорожців: вони наочно бачили, що їхні одвічні землі беруть у цупкі пазурі нові володарі і що не може бути вже надії на те, щоб сі землі знову їм повернули, як сподівалися того багато дехто з запорожців.

На п'ятий день ходу од Бугу козаки побачили з високої гори широкий блискучий Дніпро і біля нього під горою — Романково.

Село Романково, як і інші села вище Дніпрових порогів, як от Тритузне, Карнауховка, Таромське, Кам'янка (лівобічна), обидва Кодаки й Чаплі, побудувалися ще за часів Старої Січі і належали до запорозького підданства; після ж зруйнування Нової Січі, вони дуже побільшали, бо по них оселилося чимало січового товариства. Великому зросту сих сел сприяло ще те, що вони малися на російських картах і через те їх не віддали панам, а записали у казенні села.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: