Зруйноване гніздо – Адріан Кащенко

— Не журися, Петре,— обізвався він.— Підверни дуба до Глобиного млина, так будуть у нас і харчі.

XV

Коли трохи розвинілося, дуб пробігав уже повз Половицю. Не більше як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покійним своїм тестем, а вже які помітні сталися тут одміни. Запорозьких зимовників понад Половицею вже не було, а натомість по долині будувалися великі будинки. У праву ж руку од хати Глоби, поміж скелями та по каміннях будувалася ціла слобода.

Дуб наближався вже до протоки між Монастирським островом та млином Глоби. Чарівне було се місце за часів Запорожжя, не те, що тепер, коли всю голову острова побили на камінь та продали на брук Катеринославських вулиць та на будівлю мосту через Дніпро. Та голова була дуже висока і скидалася на велике замчище. З правого боку протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такі високі скелі, що од води до верху їх із рушниці б не досягнути. І от ті височенні скелясті гори, уквітчані кучерявими дубами, мов вартові, стояли по обидва боки протоки, зазираючи у її прозірні води.

Всі подорожні, захоплені красою берегів, з напруженням дивилися, як їхній дуб сунувся у протоку, мов у темну пащу звіра.

— Ану, ти, вчений! — зненацька гукнув Петро до Демка.— Прочитай лишень, що то на тих дошках написано!

Демко тільки тепер, коли брат звернув його увагу, помітив, що й на острові і на березі стояли стовпи, а на стовпах були поприбивані дошки. Придивившись убік острову, Демко голосно прочитав:

— Острів князя Прозоровського!

Перевівши ж очі на берег, додав:

— Власність світлійшого князя Потьомкіна!

— Бодай би тобі заціпило з твоєю наукою! — знервовано гукнув Петро і плюнув набік спересердя.

— Та се ж Глобин сад і млин, і хата! — загукали всі.— Ми ж всі знаємо, що тут всяку рослину Глоба садив власними руками!

— Ще й досі не розумієте? — сердито буркнув Петро.—-Ще й пан Шостак не навчив вас розуму! — Було все Глобине, а тепер виходить, що й все, що придбав Глоба, і сам він стали власністю світлійшого!

Смутні стали козаки і одвели очі од скель, неначе ті скелі вже нелюбі їм стали… А велика бистря Дніпрової протоки, неначе навмисне, щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так підхопила дуба, що козаки й незчулися, як промайнули повз млин, що своїм великим колесом розкидав під скелями по повітрю цілі пасма блискучих бризок.

Вже далеченько від млина пристав Петро дубом до берега і разом з Демком та кількома товаришами пішов до Глоби.

Хоч було ще дуже рано, а проте козаки здибали старого вже у млині. Він саме давав розпорядок, чиє зерно раніше засипати і кому з робітників що робити.

Побачивши перед собою узброєних запорожців, Глоба здивовано й радісно гукнув:

— Пугу, пугу! Звідкіля вас Господь приніс. Чи по волі, чи по неволі?

— Добрі молодці все по волі ходять! — одповів за всіх Петро, чемно вклонившись старому.— Зарадьте, діду, нашому лихові: дайте нам на тиждень харчів.

Петро розповів про те, звідкіля й куди мандрували запорожці і через що опинилися без харчів, Демко ж розказав про свою лиху годину й про смерть тестя.

— Покарав, покарав нас Господь,— кілька разів говорив Глоба, слухаючи оповідання братів. Коли ж вони скінчили, він, похиливши зажурену голову, додав: — Його свята воля… От і моїх сусідів, що понад Половицею жили, покривдили: всі зимовники їхні поруйнували, землю поодбирали, а їм звеліли на каміннях хати будувати.

— А ви ж, діду, як? — спитав Петро.— Отже ми на скелі бачили дошку з написом про те, що ся земля вже не ваша, а князівська…

— Дошка справді там маячить,— одповів Глоба,—та тільки мене ще ніхто не зачіпав. Був тут у мене сам світлійший… Сади мої дуже йому сподобалися і наказав він усім, щоб мене до смерті ніхто не смів чіпати.

Очі Петра засвітилися недобрим вогнем, а брови міцно збіглися докупи.

— Се, певно, через те вам така вийшла милість, що ви до смерті ще побільшите вашою працею сади для князя.

На виду старого запорожця зовсім не помітно було того запалу, що був у Рогози; навпаки, у очах його був тихий спокій і покірливість.

— Мені однаково, сину! — сказав він.— Не для себе працював я, для людей. Божої рослини князь не з'їсть, а як помре, то з собою не візьме… Хоч так, хоч сяк, а мої садочки людям на користь підуть…

Погомонівши ще деякий час, Глоба покликав усіх гостей до своєї хати снідати, а після того дав козакам цілий бурдюк сала, два лантухи пшона, кілька сот тарані, пудів зо два хліба, а овочів та всякої городини стільки, скільки козаки спромоглися взяти.

Далі старший запорожець провів гостей до дуба і почав з усіма прощатись.

— Дай вам Боже, діти, щасливо на Дунай повернутись і вільними віку доживати… Очеретові старому, мойому побратимові, уклоніться низенько… Вже ж мені на сім світі з ним не бачитись…

Не вдержав старий запорожець непроханьої сльози, і покотилася вона гаряча на його сиву бороду…

Вдарили козаки веслами у воду — одскочив дуб од берега, і понесли його прудкі хвилі вниз до порогів, лишивши старого запорожця на березі самого, з його старістю й сумними думами.

За хвилину Монастирський острів лишився вже позаду козаків, і дуб вибіг до зимовника запорожця Мандрики. Навпроти того зимовника простягся великий, вкритий лісом, острів Становий, а по ньому знову маячила чорна дошка з написом.

— Не читай… хай йому абищо! — сказав Петро братові, але той уже поспів очима прочитати:

— Острів князя Воронцова…

З Мандриківської протоки дуб вибіг у широкий Дніпро і прямував до Лоцманської Кам'янки. На чердаку дуба, поклавши руку на стерно і розправивши свою могутню постать, стояв Петро Рогоза. Сорочка на ньому була розхристана, показуючи засмалені сонцем груди, руки напружені від кермування стерном, ноги широко розстановлені, щоб хвиля, надавивши на стерно, не звалила стернаря геть з чердака. Скинута з голови шапка лежала долі, а довгий оселедець вільно маяв по вітру, запорожець-велетень направляв дуба прямо на скелю, що високою баштою стриміла з води.

— Куди ж ти держиш дуба на скелю? — збентежено скрикнули Гнат та Іван, що сиділи на передньому чердаку.— Дуба розіб'єш!

— Повчіть свого батька, а не мене!.. — одповів суворо Петро і трохи згодом додав:

— Послухати хочу, яка сьогодні буде година, чи безпечно йти у пороги.

З усіх козаків, що зараз їхали, тільки четверо, а саме: Петро, Люлька, Пугач та старий Гарабурда, знали пороги, останні ж хоч часом і проїздили порогами, а проте кермувати дубом крізь пороги не вміли, бо не знали добре ні каменів та скель, ні звичаїв всякої течії й всякої лави порогів.

— Як то так: послухати, яка буде година? — здивовано питали молоді козаки.

— Буду я говорити блазням… — пробубонів Петро.— Хіба з вас будуть козаки?

— Ба ні, сину! — обізвався до Петра Гарабурда.— Так не годиться! Що з того буде, про те Господь святий відає, а ми повинні молодь навчати, бо перед Богом за неї одвіт будемо давати, мовби за дітей своїх.

І, звернувшись до молодих козаків, старий запорожець сказав:

— Тут, діти, щоб ви знали, вода так об скелю б'є, що аж грає музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ся скеля й зветься Музичною. От як грає вона, наче музика, то добра година буде, а як гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своїм тілом раків, от що.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: