Нарешті минули й ті довгі та тяжкі Демкові два дні. Козаки доїхали до Чортомлику, підвернули до руїн Старої Січі і поклонилися там могилі славного кошового Івана Сірка; далі ж звернули у Підпільню до Нової Січі — потужили там на руїнах запорозької слави і пізно увечері прибули до Базавлуцьких Великих Вод.
XVI
На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя запровадив Демка у пікінери, вже не було кому згадувати про права запорожців та баламутити князівських кріпаків. Івжин батько та Луб'яний були для того вже занадто старі і, ледве видужавши після катування, залишили вже всякі змагання, відцуралися свого, нажитого довголітньою працею, добра і в усьому корилися прикажчикові.
Галя й Ївга одбували панщину, як і всі останні жінки й дівчата. Не всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що Ївга знаходила хвилину та прибігала до Галі, так вони, було, обнімуться, пригорнуться одна до одної та так гірко плачуть, що навіть чужостороннім людям сумно було їх слухати.
— На кого ж вони нас покинули? — плакала одного разу Ївга.— Хто ж нас бідних оборонить од лихих людей? Хто захистить од кривди?
Сердешна дівчина не стільки сумувала з того, що минулося її вільне життя, як з того, що Галин брат Іван поїхав за Дунай і покинув її, не сказавши навіть “прощай”. А вона ж то його з дитячих літ любила, мов рідного брата, та мала надію, що й довіку житиме з ним укупі!
— Не нарікай, голубонько! — одповіла крізь сльози Галя.— Не своєю волею вони пішли од нас: Демка повезли у кайданах, Іван же, ти знаєш, помстився за батька та й мусив раптом тікати. Помолимося Богу за них, щоб хоч їм Господь послав щастя й долю, а ми вже якось перетерпимо. Наша доля жіноча: ми звикли з дитячих літ коритися всім, козаки ж не звикли коритися неправді…
Минув тиждень і другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галі й умовляти її до любощів, але вона не хотіла про те й слухати, перетерплюючи й лайку, й знущання, і важку роботу.
На третім тижні до управителя прийшла звістка про те, що Рогоза втік зі служби і куди подівся — невідомо. Покликавши до себе прикажчика, управитель загадав йому звінчати Галю з якимсь парубком або удовцем.
— Князь буде гніватись,— говорив управитель,— як довідається, що молода жінка та не дає йому приплоду… Треба з кимось її спарувати.
У прикажчика аж очі заграли з радощів, що він може досягти того, чого бажає.
— Дозвольте мені взяти оту козачку за себеї — сказав він і навіть уклонився управителю.
Управитель глянув на нього здивовано. .
— Хіба ти не нагледів собі дівчини, що хочеш взяти молодицю та ще й з дитиною?
— Дуже ся козачка мені в око впалаї — одповів прикажчик.— Дозвольте взяти!
— Ну, коли охота, то й бери!
— Шкода, що заходить Спасівка… — сказав прикажчик.— Доведеться два тижні дожидати.
— Підождеш… Неабиякий великий час! — сказав управитель, посміхаючись, і залишив розмову.
Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пішов до Галі.
— Бачиш, хахлушка,— сказав він,— який я до тебе приязний: замість того, щоб тебе засікли на смерть за непокірливість, я зроблю тебе прикажчицею, моєю жінкою. Будеш найстарша на селі.
Галя зрозуміла речі прикажчика так, що вона стала удовою, і зблідла як крейда.
— Хіба Демко помер? — ледве вимовила вона.
— А дідько його знає, чи він живий, чи помер! — одповів прикажчик.— Втік він зі служби і невідомо, де єсть!
— Так він же живий!
— Однаково, що вмер, коли пропав без вісті. Отже, лагодься до вінця. Після спасівки зараз і поїдемо до Микитиного Рогу. Там саме тільки посвятили церкву і піп нас перших обкрутить.
Прикажчик пішов геть, Галя ж навіть не збагнула, чи він жартував, чи правду говорив.
Проте через кілька днів вона почула, що прикажчик справді лагодиться до шлюбу і упорядковує свою господу. Нещасній жінці світ потьмарився в очах з тієї звістки і вона ледве дійшла до своєї хати. Душу її сповили тяжкі думки:
“Що чинити? — думала вона з мукою у серці.— Може, справді москалі не такі християни, як ми, і у них таки й можна вінчати од живого чоловіка? Як же врятуватись? Невже ж назавжди залишити надію жити з любим Демком? Невже мати за чоловіка свого ворога, чужинця?”
Тут саме в колисці прокинувся Миколка і простяг до неї свої рученята. Галя вхопила його і почала тулити до лона.
— Дитинко ж моя ріднесенька… Сирітка од живого батька! Та коли б же не ти, так знала б я що чинити: лиман глибокий… У ньому знайшла б я край своїм стражданням. Куди ж я тебе подіну, дороге моє немовлятко?
Далі молода жінка, держачи дитину біля лона, стала навколішки до образів і почала молитись:
— Не попусти, Боже, такої неправди! Ти звінчав мене з Демком, то й поверни мені його! Не дай мойому ворогові, чужинцю-нехристу, знущатись над моїм тілом і душею. Не попусти, щоб син мій звав батьком когось іншого од рідного свого батька, Демка!
Довго стояла Галя перед образами і те моління заспокоїло її. Вона встала повна надії, що те не може статись, щоб її звінчали з прикажчиком. Та не вспіла вгамуватись її збентежена душа, як прикажчик, неначе його кликали, вже й тут, у Галиній хаті.
— Що ж, моя молода,— говорив він жартливо,— чи все упорядкувала до шлюбу?
— Не буде того ніколи! — одповіла Галя спокійно й рішуче.
— Як то не буде ніколи, коли управитель звелів!
— А так, що й піп од живого чоловіка не звінчає.
— На те єсть наказ начальства, що як хто з служби втече, так можна його жінку звінчати з іншим.
— Не може бути таких наказів, бо то було б проти Бога. До того ж піп повинен спитати мене, чи згодна я піти за вас, я ж скажу, що незгодна.
Прикажчик почав глузливо сміятись:
— Ой яка ж ти дурна… сказано хахлушка! То тільки у панів так, що своєю волею дівки заміж ідуть: кріпачки ж ідуть за того, за кого пан звелить.
— Як-то? — злякано спитала Галя.— І піп не питає про згоду?
— Може, й питає, якщо то так ведеться, та тільки не звертає уваги на те, що молода говорить, а робить те, що наказує пан. Не потурати ж дівкам. Може, яка і зовсім не хотіла б заміж іти, так панові ж треба, щоб був приплід, щоб кріпаків у нього більшало. Отже я ласкою кажу тобі: покинь ти дрочитись, бо все одно я й зв'язану звінчаю тебе з собою. Не першу тебе силою будемо вінчати, знаємо, як те зробити!
Знову смертельна нудьга опанувала душу Галі і вона ридала, поки знесилена не впала на лаву.
Минали один по одному тяжкі дні. Наближалася друга Пречиста, а там уже можна було й вінчати. Не знаходячи собі ніякого порятунку, Галя знесилилася серцем і нею опанувала розпука. Проте ся розпука не знищила її завзяття — вона рішуче стала на тому, щоб не дати себе звінчати, а як уже не буде їй ніякого порятунку, так вкинутися у лиман разом з сином; поки ж що вона рішила втекти з хати.
— Як маєш рости, синочку мій, нещасним кріпаком,— плакала вона над Миколкою, пригортаючи його до лона,— так ліпше я сама понесу тебе з собою на той світ!
А немовлятко неначе хотіло розважити матір: випручає рученята, гукає до неї та сміється… Сміялася й матір, радіючи на дитину, але очі її росили ту усмішку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нікому сміятися таким сміхом, як сміялася Галя, лагодячись нести свою дитину в холодні хвилі лиману!
Як тільки через кілька день, Галя почула од прикажчика, що завтра рано їхати до церкви, вона, діждавши вечора, взяла в торбу хліба, а на руки Миколку і, ховаючись у темряві, вийшла в сад. Проминувши там батькову пасіку, перелізла вона через перелаз до левади, спустилася до лиману і пішла попід кручею, берегом, до того місця, де росли очерети. Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч і добре розуміла, що се переховування ненадовго відтягне час її згуби, бо не на великий час їй вистачить хліба.
Всю ніч і весь другий день вона просиділа в очереті. Земля під нею була дуже вогка, а повітря між очеретом відбивало болотом, проте Галі здавалося тут дуже гарно: вона почувала себе тут вільною і навіть щасливою на самоті з своїм сином.