Зруйноване гніздо – Адріан Кащенко

Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетів уліворуч і загойдавсь на хвилях вже нижче скелі.

— Справді, неначе гуде! — скрикнув Іван.

— Джмелі у тебе гудуть у голові після вчорашнього бенкету! — сердито сказав Петро.

— А мені здалося, наче голосить! — обізвався Гнат,

— Та вже ж! — буркнув суворий козак.— То, мабуть, та дівка голосить за тобою, що ти на неї у Романкові й слину розпустив!

— Ось бачите, дядьку,— звернувся він далі з докором до Гарабурди,— які тепер запорожці: скеля, як є, грає, а їм, бачте, вона гуде та голосить!

Суворий січовик плюнув і почав мовчки запалювати люльку.

Зараз за Музичною скелею були на Дніпрі сумні, скелясті острови, а з правої руки з високого, скелястого берега вже дивився на запорожців Старий Кодак з його біленькими хатками, невеличкою церквою і височенними окопами.

Тільки глянули козаки на Кодак, аж назустріч їм уже заревів поріг Кодацький.

Щоближче дуб наближався до порогу, то все дужчало те ревіння і врешті вже козаки не чули один Одного. Жінки зблідли на виду, тулили до себе дітей та хрестились… Принишкли й молоді козаки, поглядаючи то на Петра, що мов кам'яний велетень стояв на стерні, то вперед, де Дніпро, вдарившись об цілий рядок скель, що простяглися впоперек нього, розбивався білою піною і неначе в безодні зникав з очей. Ще мить, і біла піна залила б й козаків, і жінок, і дітей… та не вспіли жінки й діти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту піну, впав усім днищем на першу лаву порогу і розкидавши на обидва боки великі хвилі, полетів до другої лави. Те саме було вдруге, втрете й учетверте… І не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами уже заховався за рогом берега, а дуб повагом біг по тихій воді.

— А тягніть лишень, хлопці, сюди барильце з горілкою,— сказав Петро, сідаючи на чердаку, підобгавши по-турецькому під себе ноги,— та давайте, що там є поснідати, бо вже, мабуть, і пан Шостак, кодацький городничий, прокинувся і сподівається нас на сніданок.

Всі весело засміялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого.

— Митець ти, Петре! — обізвався Гарабурда.— Коли б не ти, то, їй-богу, не було б між січовою молоддю жодного певного запорожця.

Поки поснідали, дуб проминув уже величні Мосульманські скелі, перебіг Яцеву забору, перестрибнув дві лави бурського порогу і перед очима козаків запінився вже поріг Лоханський з скелястим островом Куликом посередині порогу.

Яків Люлька, що тепер стояв на стерні замість Петра, направив дуба під лівий берег, де саме йшла найпрудкіша течія Дніпра, що звалася козачим ходом, і під'їхав під високі, чорні, непривітні скелі.

— Жінки, бережіться змія! — гукнув він, коли під однією скелею несподівано роззявилася темна й страшна, як паща звіра, печера.

— Ох лихо,— скрикнули жінки, жахливо дивлячись на ту печеру.

— Який там змій! — обізвався Петро.— Нащо б ото я полохав жінок та дітей!

— Осе ж та сама печера, що в ній, кажуть люди, живе змій! — провадив Люлька.

— Чули, чули ми! — обізвалися жінки.— І літає він, і людей хватає та сюди тягає. Ото ж, мабуть, кісток тут людських!

Жінки міцно тулилися до своїх чоловіків і, хрестячись, поглядали на печеру.

— Бабські брехні! — пробубонів Петро і, поколупавши протичкою у люльці, потяг у себе цілу копицю диму.

Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб, проскочивши чотири лави Лоханського порогу, набіг скоро й до Стрельчої забори і зрівнявсь з чарівною, оточеною з усіх боків Дніпром, великою скелею.

Небагато ще минуло часу, а козаків облив вже своєю піною Звонецький поріг, а слідом по ньому й Тягинський. Тільки обсохли та обтрусилися після Тягинського, а тут уже загудів і Дід, або Ненаситець.

Петро Рогоза знову пішов до стерна і став на чердаку поруч з Люлькою. Вони почали стернувати вдвох, бо знали, що великим дубом на Ненаситці одному не вправити.

Як і предрікала Музична скеля, година була дуже сприятлива: вітру не було, і вода линула до порогу тихо, відбиваючи в собі золоте проміння сонця і блакитне небо з невеликими, біленькими, немов руна чистої вовни, хмарками. Перед очима все вище виникав з води камінь Рвач, а що було за Рвачем, того не видно було, бо Дніпро зникав там з очей, ховаючись за камінням, разом з цілими горами своєї піни… і тільки могутнє дудіння й ревіння подавало звістку, що там нижче, за Рвачем, Дніпро падав на гострі скелі і то стогнав, то ревів диким звірем, лютуючи з того, що несила йому вивернути з землі і покотити геть ті скелі й каміння, що рвали на шматки його тіло… Гребці вже не чули голосу стернарів і Петро тільки рукою показував, з якого боку загрібати, а з якого табанити.

Не допустивши дуба до Рвача, стернарі круто звернули його в ліву руку, і не вспіли жінки скрикнути, як дуб підхопила непереможна сила течії і, мов тріску, почала перекидати його з одної лави порогу на другу. Не один раз набрав тут дуб води своїм носом, не раз заливала його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелі, щоб розбити на тріски, та Петро з Яковом міцно держали стерно, і вода бриніла позад дуба, як бренить натягнена струна.

За хвилину дуб проскочив усі дванадцять лав порогу і вийшов на тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влізла з правого берега в саме пекло порогу.

— От тепер і пообідати б непогано,— сказав Петро, сходячи з чердака дуба, і, обернувшись до свого товариша, додав: — Сходь і ти, Якове, тут уже й дитина справить.

— Гей ти, паливодо! — гукнув далі Петро до брата Гната.— У гречку стрибати вже вмієш, а стерна ще й до рук не вмієш узяти! Ходи до стерна!

— Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут і дитина вправить? — одповів Гнат.— У дубі є дитина, нехай вона й стернує!

— Ну, ну, не базікай,— сказав Петро суворо,— а йди, коли тобі говорять.

Гнат більше не сперечався, і ставши на чердак, почав стернувати.

Козаки пообідали без варива те, що подарував їм Глоба: сало, тараню, огірки та кавуни. Нема чого говорити — уконтентовались поки добре, так, що хоч би й відпочити, так на горе не було часу: через годину підбігла Крива забора, а далі Воронова. Та те ще б нічого, а то незабаром зашумів назустріч і Онука, або поріг Вовничі, а сей уже не жартує, довелося всім бути й на стерні, й на гребках.

За Онуком Дніпро вужчав, а скелі берегами вищали і тиснули річку з обох боків, немов хотіли задавити. Дуб біг поміж високими скелями, і ті скелі, відбиваючись своєю дикою, похмурою красою у прозірних хвилях Дніпра, досягали своїми тінями до самого дуба. Надвечір він уже проскочив Будиловський поріг і козаки здалеку вгляділи великі, дивовижні острови, що стояли поруч, розбиваючи Дніпро на три протоки.

Один з тих островів був весь укритий лісом та червоною таволгою (лозою), звався він Таволжанським. Другий, з півсотні сажнів заввишки та напівверстви завдовшки, був майже з однієї величезної скелі і звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий, горбатий верх та відкинуті уперед дві довгі, плескуваті скелі скидалися на голову й тіло якоїсь почвари, що, лігши упродовж Дніпра, ще й простягла поперед себе дві довгі дебелі лапи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: