Зруйноване гніздо – Адріан Кащенко

Коли віз був упорядкований, старий запорожець покликав сина і почав наказувати, як доглядати без нього господарство. Далі по звичаю всі увійшли в хату й на хвилину посідали, “щоб на подорожніх усе добре сідало”, і врешті вийшли до воза. Тут старий Балан скинув шапку й, перехрестившись на схід сонця, сів на переді воза, а Галя з Демком ледве умостились поміж харчами побіля люшель.

— Гей, круторогі! — сказав старий, любуючись своїми добрими ситими волами, і віз покотився з двору, пірнувши через кілька хвилин у траві по самі вертки люшень.

У степу не було ні шляху, ні стежки, ні навіть людського сліду і од волів визирали з трави тільки великі гострі роги, уквітчані Галиними стрічками. Проте старому січовику й не треба було шляху: він бачив по степових кряжах могили і по тих могилах розпізнавав, куди треба простувати, щоб не потрапити ні у яр, ні у скелювату балку, ні у сторчовий байрак.

— Нащо, тату, нам їхати аж за Дніпро у Самар? — спитав Демко, коли віз заїхав уже од зимовника за гору.— Адже по сей бік Дніпра є церква в Нових Кайдаках.

— Не знаю я, сину,— одповів старий козак,— яка та церква у Нових Кайдаках… і який там пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий, що й бороди ще не од-ростив; Миколаївська ж пустинь, що за Самар'ю, то святе місце. Ще за тих часів, коли тут погана татарва як сарана шугала, ченці там спасалися і монастир будували… А ченці ті були з нашого товариства — запорожці. Ще й зараз за ігумена там мій курінний отаман, а скарбником товариш мій, кошовий отаман Війська Запорозького Пилип Хведорів. Так от, діти, я й міркую, що як шлюб святе діло, так годиться його у святому місці й брати. До того ж мені давно хотілося побачитись з побратимом Глобою, що сидить зимовником над Дніпром проти Монастирського острова… Так от заразом і до нього заїдемо. Він нас і на той бік Дніпра перевезе.

Сонце, посуваючись по блакитному небу, піднімалося над степом все вище та вище; проміння його ставало все більше пекучим, так що й вітерець, пробігаючи понад зігрітою сонцем травою, не давав бажаного холодку, а тільки наганяв на подорожніх пахощі розпареної сонцем, соковитої степової трави й квіток.

Старий Балан скоро похилився на купу сіна біля полудрабка і почав куняти, молодята ж жартували поміж собою, голубилися та слухали жайворонка, що, мріючи десь високо в повітрі виспівував над тихим степом про щастя кохання.

У південь подорожні випрягли волів і пустили їх пастися, самі ж пообідали й відпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захід, вони поїхали знову, прямуючи на північ.

Два дні віз з подорожніми, поринаючи в густій траві і коливаючись, мов корабель, все далі посувався по безкрайньому степу. Тільки німі свідки: сонце, місяць та зорі бачили наших подорожніх, та ще журавлі, дрохви, стрепети та інші степові птахи, пролітаючи великими зграями над їхніми головами, подавали подорожнім свій голос.

Надвечір другого дня віз докотився до річки Мокрої Сури, і Балан, переїхавши її бродом, отаборився тут на ніч. Демко поставив таганок, наламав біля річки сухого очерету і розпалив багаття; Галя ж взялася варити куліш і наварила такого смачного, що старий козак, ївши, все його вихвалював, а Демко навіть з острахом поглядав, чи не чорніє вже в казанку дно. Була, як годиться, до кулішу й оковита й ковбаси і інші заїдки, що Галя зібрала з дому.

На землю тим часом насувалася тепла літня ніч. На блакитному небі по одній займалися зірки і що темніше ставало небо, то ясніші ставали зорі і врешті почали вони відбиватися своїм про,мінням у темній воді річки. Тихо повівав понад Сурою вітерець, гойдаючи берегами гнучкі очерети й осоку, а ті, покивуючи своїми пишними китицями, про щось перемовлялися таємним шепотінням, наганяючи на всіх дрімоту.

Під чарами літньої ночі й темряви наші подорожні безпечно поснули: батько на возі, а молодята під возом на простеленому рядні.

Тільки не дуже довго довелося їм спати: чутке вухо старого запорожця, ще й досі вміло чути крізь сон, і біля півночі він почув тупотіння коней. Те тупотіння щодалі вчувалося ближче і врешті Балан, підвівши голову, розглядів, що до броду під'їздять двоє озброєних вершників. То були драгуни з війська генерала Текелія, що досі стояло біля зруйнованої Запорозької Січі. Ті драгуни бігли кудись на північ і випадково натрапили на наших подорожніх.

Перебрівши річку, драгуни нагледіли воза.

— Глянь! — скрикнув один з них до товариша по-російському.— Он як нам доля всміхнулася: хохол їде возом!.. Тут тобі, напевне, й паляниці і ковбаси й пироги та ще гляди, коли немає й оковитої!

— Го, го! — радіючи скрикнув другий.— Так тепер годі жаліти, що ми не вечеряли! Вершники підвернули до воза.

— А що вам, добрі люди? — спитав Балан, вставши. Прокинулися од розмови й Галя з Демком і стурбовані повскакували.

Драгуни тим часом позлазили з коней і доступилися до воза.

— Тягни лиш сюди, старий…— сказав один з них, засунувши руку в сіно.— Тягни все, що люди жують зубами… Та витягай заразом і горілку!

— Що ж ви за люди? — спитав старий козак.

— Ми царські люди, а через те ти давай нам все, не криючись, як самому цареві!

— Якщо ви, добрі люди, голодні,— сказав Балан,— так ми вас нагодуємо. Сідайте на рядно, а дочка подасть вам попоїсти.

— Та ми й самі знайдемо, чого нам треба! — одповіли драгуни і полізли нишпорити попід сіном, витягаючи все, що наховала там Галя.

Козаки обурилися. Проте вони були без зброї, бо у Рогози було одібрано зброю ще тоді, як він виходив і Січі, Балан же не брав своєї шаблі, побоюючись, щоб у Самарі не одібрали її москалі.

— Хто ж так робить? — скрикнув старий козак.

— Се ж грабунок! Коли б при мені була шабля, я б повчив вас, як поводитись з козаками.

— Мовчи, поки цілий, Мазепа! — почали гримати драгуни і повитягавши з возу всі харчі, загорнули їх у рядно щоб покласти на коня.

— Та що ж це ви, харцизи? — скрикнув Рогоза.— Ото такі ви царські люди? Грабуєте подорожніх людей серед шляху гірше за гайдамаків!

Він хотів одібрати харчі з рядном назад та драгуни вихопили шаблі з піхов і погрожували всіх порубати. Побоюючись, щоб не сталося лиха, Дмитро з Галею одтягли молодого козака назад.

— Нехай беруть! — сказав старий козак.— Нехай їдять на свою загибель. Я скажу їм услід таке слово, що та їжа їм каменем у череві стане й отрутою по жилах піде. На що вже гайдамаки — та й ті ніколи не лишали чоловіка в дорозі без харчів — візьмуть було скільки їм треба, щоб наїстись, а останнє лишать подорожньому; отсі ж москалі неначе й не люди!.. Ну дарма!.. Побачимо, хто скоріше помре: чи ми без хліба, чи вони після хліба!

Слова старого козака засмутили драгунів. Вони чули про те, що старі запорожці всі характерники і що, як хто з них схоче помститись, так візьме та й оберне людину в свиню або в вовкулаку. Вони почали нишком поміж собою радитись, а далі розв'язали рядно, кажучи:

— Ну, нехай буде по-вашому: поділимо все надвоє — половина вам, половина нам. Всього ж бо вам і за тиждень не поїсти!

Так на тому й скінчилася та пригода. Світом наші подорожні поїхали далі, вибиваючись на високу гору. Демко й Галя були веселі і сміялися з того, як налякалися драгуни батькових погроз; Балан же був невеселий — вчинок драгунів нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужі люди і повелися нові звичаї, колишнім же власникам сих земель тепер немає вже й захисту.

Дві години віз витягався на гору і, нарешті, виїхав на шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на півночі заблищав срібно-блакитною смугою Дніпро, заклинаючи подорожніх зійти на могилу і полюбуватись на краєвид. Вони так і зробили і, пустивши волів пастися, самі пішли на одну з могил.

З шпилю могили був чарівний краєвид. З лівої руки, з-за високої гори, виглядав вкритий лісом Монастирський острів, а повз нього широкою, срібною пеленою вибігав рухливий Дніпро і, добігши до піскуватих кучугур Огріні, круто повертав на південь, ховаючись одним краєм під ту саму гору, що на ній стояли подорожні. Далі він знову виникав з-під гори ввесь, простуючи вже на захід, і біля високого рогу гори падав на гострі скелі Кодацького порогу, розбиваючись білою піною. На півночі за Дніпром розлягалися великі зелені ліси, а поміж тими лісами подекуди виблискувала своїми білими водами річка Самар.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: