Зруйноване гніздо – Адріан Кащенко

— А що ж, справді…— сказав він.— Невже б же я не доїхав? Ото! Ще й як би доїхав! Я так гадаю, що тижнів за два й стали б ми на Дунаї… Та й то ще як повагом їхати, а коли б узяти на переміну по двоє коней, то гляди, коли б не за сім днів там були!

— От би й подивилися, як там наші живуть. У мене до того там аж троє братів.

— Головна річ,— сказав старий,— щоб козаки не забували там стародавніх запорозьких звичаїв. Молоді на Дунай пішло багато, а старих обмаль — доглянути молодь годилося б та повчити її.

Старий запорожець забув уже про свої літа і марив думками по Дикому Полю, по Буджаку й понад Дунаєм — по всіх тих степах, річках та могилах, де не один раз з шаблею в руці гарцював з товаришами. Йому стало легко й радісно на серці і він сказав весело:

— Ну якщо так, діти, то нема чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчів, а ти, Демку, обдивися воза та й повезу я вас по шлюб у Самарську Миколаївську пустинь. Нехай вас Господь благословить… А як поживете вже трохи, то й на Дунайську Січ з тобою, Демку, та з Івасем поїдемо подивитись.

II

Два дні після того Галя, запросивши до себе на поміч свою бабку Лантухову, пекла, варила й смажила всякі харчі й страви. Спинилася вона тільки тоді, коли вже всі полиці в хижі та стіл і лави в хаті були повні паляниць, коржів, буханців, млинців, пирогів, ковбас та печеної птичини; ще й риби вона не забула, тієї, що Івась напередодні натягав вудкою.

Рогоза тим часом обдивився й підмазав воза і помостив на нього сіна скільки треба було, щоб добре сидіти; про те ж чим годувати в дорозі худобу, тоді не треба було турбуватись, бо паша була скрізь по безкрайньому степу, де не стань возом.

На третій день, ранком Демко налигав волів, а Галя заквітчала їм роги червоними стрічками, щоб усі, хто зустрінеться в дорозі, знали, що по шлюб дівчина їде. Скінчивши з тим, почала вона виносити з хати все печене й варене. Було його й у полумисках і по глечиках, а чимало й так позагорнутого в рушники. Все те Галя складала на віз і умощувала в сіно.

Коли віз був упорядкований, старий запорожець покликав сина і почав наказувати, як доглядати без нього господарство. Далі по звичаю всі увійшли в хату й на хвилину посідали, “щоб на подорожніх усе добре сідало”, і врешті вийшли до воза. Тут старий Балан скинув шапку й, перехрестившись на схід сонця, сів на переді воза, а Галя з Демком ледве умостились поміж харчами побіля люшель.

— Гей, круторогі! — сказав старий, любуючись своїми добрими ситими волами, і віз покотився з двору, пірнувши через кілька хвилин у траві по самі вертки люшень.

У степу не було ні шляху, ні стежки, ні навіть людського сліду і од волів визирали з трави тільки великі гострі роги, уквітчані Галиними стрічками. Проте старому січовику й не треба було шляху: він бачив по степових кряжах могили і по тих могилах розпізнавав, куди треба простувати, щоб не потрапити ні у яр, ні у скелювату балку, ні у сторчовий байрак.

— Нащо, тату, нам їхати аж за Дніпро у Самар? — спитав Демко, коли віз заїхав уже од зимовника за гору.— Адже по сей бік Дніпра є церква в Нових Кайдаках.

— Не знаю я, сину,— одповів старий козак,— яка та церква у Нових Кайдаках… і який там пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий, що й бороди ще не од-ростив; Миколаївська ж пустинь, що за Самар'ю, то святе місце. Ще за тих часів, коли тут погана татарва як сарана шугала, ченці там спасалися і монастир будували… А ченці ті були з нашого товариства — запорожці. Ще й зараз за ігумена там мій курінний отаман, а скарбником товариш мій, кошовий отаман Війська Запорозького Пилип Хведорів. Так от, діти, я й міркую, що як шлюб святе діло, так годиться його у святому місці й брати. До того ж мені давно хотілося побачитись з побратимом Глобою, що сидить зимовником над Дніпром проти Монастирського острова… Так от заразом і до нього заїдемо. Він нас і на той бік Дніпра перевезе.

Сонце, посуваючись по блакитному небу, піднімалося над степом все вище та вище; проміння його ставало все більше пекучим, так що й вітерець, пробігаючи понад зігрітою сонцем травою, не давав бажаного холодку, а тільки наганяв на подорожніх пахощі розпареної сонцем, соковитої степової трави й квіток.

Старий Балан скоро похилився на купу сіна біля полудрабка і почав куняти, молодята ж жартували поміж собою, голубилися та слухали жайворонка, що, мріючи десь високо в повітрі виспівував над тихим степом про щастя кохання.

У південь подорожні випрягли волів і пустили їх пастися, самі ж пообідали й відпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захід, вони поїхали знову, прямуючи на північ.

Два дні віз з подорожніми, поринаючи в густій траві і коливаючись, мов корабель, все далі посувався по безкрайньому степу. Тільки німі свідки: сонце, місяць та зорі бачили наших подорожніх, та ще журавлі, дрохви, стрепети та інші степові птахи, пролітаючи великими зграями над їхніми головами, подавали подорожнім свій голос.

Надвечір другого дня віз докотився до річки Мокрої Сури, і Балан, переїхавши її бродом, отаборився тут на ніч. Демко поставив таганок, наламав біля річки сухого очерету і розпалив багаття; Галя ж взялася варити куліш і наварила такого смачного, що старий козак, ївши, все його вихвалював, а Демко навіть з острахом поглядав, чи не чорніє вже в казанку дно. Була, як годиться, до кулішу й оковита й ковбаси і інші заїдки, що Галя зібрала з дому.

На землю тим часом насувалася тепла літня ніч. На блакитному небі по одній займалися зірки і що темніше ставало небо, то ясніші ставали зорі і врешті почали вони відбиватися своїм про,мінням у темній воді річки. Тихо повівав понад Сурою вітерець, гойдаючи берегами гнучкі очерети й осоку, а ті, покивуючи своїми пишними китицями, про щось перемовлялися таємним шепотінням, наганяючи на всіх дрімоту.

Під чарами літньої ночі й темряви наші подорожні безпечно поснули: батько на возі, а молодята під возом на простеленому рядні.

Тільки не дуже довго довелося їм спати: чутке вухо старого запорожця, ще й досі вміло чути крізь сон, і біля півночі він почув тупотіння коней. Те тупотіння щодалі вчувалося ближче і врешті Балан, підвівши голову, розглядів, що до броду під'їздять двоє озброєних вершників. То були драгуни з війська генерала Текелія, що досі стояло біля зруйнованої Запорозької Січі. Ті драгуни бігли кудись на північ і випадково натрапили на наших подорожніх.

Перебрівши річку, драгуни нагледіли воза.

— Глянь! — скрикнув один з них до товариша по-російському.— Он як нам доля всміхнулася: хохол їде возом!.. Тут тобі, напевне, й паляниці і ковбаси й пироги та ще гляди, коли немає й оковитої!

— Го, го! — радіючи скрикнув другий.— Так тепер годі жаліти, що ми не вечеряли! Вершники підвернули до воза.

— А що вам, добрі люди? — спитав Балан, вставши. Прокинулися од розмови й Галя з Демком і стурбовані повскакували.

Драгуни тим часом позлазили з коней і доступилися до воза.

— Тягни лиш сюди, старий…— сказав один з них, засунувши руку в сіно.— Тягни все, що люди жують зубами… Та витягай заразом і горілку!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: