Через кілька днів щасливі та веселі молоді поверталися разом з батьком до Базавлуку. Ще віз з уквітчаними волами був далеко од оселі, а вже назустріч подорожнім вибігли Іван з Ївгою, а далі повиходили й старі сусіди. Всі, радіючи, привітали молодих і предрікали їм щасливу долю.
Недовго посиділи всі в хаті, а далі старий Балан пішов до пасіки оглядати свої бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в садочок. Той садочок був їй любіший за все на світі, бо біля нього вона народилася на світ, по його стежках бігала своїми маленькими дитячими ноженятами, працювала в ньому біля квіток та рослин і у вільний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь. Всякий кущик, всяке дерево і навіть квітка в садочку були їй знайомі як рідні діти й брати. Вона хутко бігла тепер стежкою саду від куща до куща, від дерева до дерева, оглядаючи їх і манячи за собою того, хто був їй тепер найдорожчий на світі,— свого чорновусого красуня Демка. Крізь віття кучерявих вишень та яблунь її привітало своїм промінням ясне сонце, а з-поміж зеленого листу до неї озивалося співуче птаство та поглядали на неї своїми рум'яними боками рясні яблука.
Так, перебігаючи з одної стежки саду на другу, молоді вибігли під верби на берег лиману і на них глянула безкрая, блакитна просторінь осяяного сонцем величного лиману.
— Любий мій! — скрикнула Галя.— Чи є на світі що чарівніше за нашу оселю?
— Тільки ти, моє серденятко, чарівніша! Чарівніша! Чарівніша і за ваш садок і за сей лиман безкраїй і навіть за світ сонця! — одповів козак, пригортаючи до серця свою красуню-дружину.
З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з дівоцтва була дуже упадлива до свого господарства, тепер же після одруження ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав їй в праці коло городу й баштану і хоч був не призвичаєний до того, а проте скоро почав привчатись до господарювання.
Коли зайшла осінь і господарські роботи скінчилися, Демко разом з Іваном мало не щоранку виносили на човен сіті, кошелі, рагелі й інші рибальські знаряддя й виїздили човном у лиман, а лиманом доїздили до плавень і верталися тільки увечері, привозячи добру здобич. За невеликий час вони наловили стільки риби, що її не було куди дівати. Галя роздавала її сусідам, годувала наймитів і насолила вже дві великі діжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу… Та яка все була риба! Блискучі, як золото, коропи, срібні, ситі секрети (судаки), зубасті щуки та чорні довгоносі осетри, а що вже було раків, так їх Галя здебільшого викидала назад у лиман, лишаючи тільки таких, що були більші за долоню доброго козака та ситіші за годоване порося.
За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та під кригою рибальство було й нецікаве. Демко взявся, було, до тих книжок, що купив у Самарському монастирі, та тільки всі вони були про житія святих і не цікавили молодих козаків. Думки обох запорожців полинули до Січі, на Дунай; та й на свою рідну Січ, що покинули вони на Підпільній, їм дуже захотілося глянути, бо й Демко і Гнат ніяк не могли собі уявити ні того, що було тепер на Підпільній, де півроку до того шуміло й гуляло товариство, ні того, що було на невідомому, таємному Дунаї. Як на лихо ні з Підпільної, ні з Дунаю не доходили до Базавлуку ніякі звістки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од шляхів і ніхто до нього не завітав.
Наприкінці зими Рогоза не втерпів і сказав Галі, що хоче поїхати верхи, подивитись, що робиться на Підпільній, у Січі, але Галя прямо уп'ялася в нього:
— Не їзди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Січі, так наказували, щоб і не повертатись до неї. Як же ж ти поїдеш туди?.. Тебе заарештують і заберуть у москалі.
Жаліючи Галю, бо вона вже мала по весні стати матір'ю, Демко не хотів турбувати її і рішив почекати ще деякий час.
Нарешті зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й плавні почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а в садках почали удудукати чубаті одуди, забуркотіли горлиці… нарешті закувала й зозуля, а тут у Галі знайшлася й дитинка — маленький син Миколка.
Нема чого й говорити, що всі тому Миколці дуже зраділи. Демкові вже годі нудьгувати — почав допомагати Галі сповивати сина, та й дід Дмитро кілька разів на день підходив тихенько до колиски глянути на немовлятко.
Скоро почали міркувати про те, де малого охрестити і зважали за краще зробити се у найближчій церкві: у Старому Кодаку.
Як тільки Галя одужала, Рогоза запряг воза і удвох з Галею повезли дитину до попа.
Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг старої фортеці будувалося чимало хат, а в ліву руку од Кодака, ближче до Половиці, будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всі новини та розпитуючи вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядів свого товариша з Платнирівського куріня — Гната. Він ледве пізнав Гната, бо той був вбраний не по-запорозькому і навіть штани на ньому були сині, а не червоні.
— Гнате! — гукнув Рогоза.
Той наблизився і, пізнавши товариша, почоломкався з ним.
— Ти що тут робиш у Кодаці? — спитав Демко.— Чи не оселився тут?
— Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всіх, запорожців, хто приписався у лоцмани, лишили вільними і грунту нам дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти.
— А хто не приписався?
— Хто не приписався у лоцмани, тих всіх повернуть у кріпаків.
У Галі з тих речей похололо на серці. Рогозі ж вони здавалися неймовірними. Може, справді воно й станеться так з бурлаками, але він. Рогоза, сидить біля грунту і має з тестем власний зимовник і все господарство.
— А що ж то в долині за нова слобода будується?
— То все наші запорожці осідають. Все лоцмани… Через те й село Лоцманською Кам'янкою прозвали.
— Ну, а товариство, що пішло на Дунай, які е чутки?
Гнат зразу злякано оглянувся.
— Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалі почують, а їх тут до біса вештається, то буде й тобі й мені лихо.
Він нахилився ближче до Рогози і почав говорити, поспішаючись:
— Живуть наші вільно у Турків по всьому Буджаку. І лимани султан всі їм подарував. Приходили звідтіля місяців зо два до сього братчики Голка та Книш, щоб товариство підмовляти переходити за Буг до турків. Дехто було вже й піднявся йти, аж тут москалі Галку й Книша схопили та й забили у кайдани… Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як ті миші: вийдеш з хати, та й озираєшся на всі боки; а в хаті й слова про запорозьку волю не промов, бо по всіх хатах москалі стоять. Прощай, товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив.
Тільки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далі, як до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями.
— Що за людина? — гукнув він до Рогози, спинивши воза.
Рогоза розказав, по якій справі приїхав.
— А що ж се за вбрання на тобі? — показав унтер на кармазиновий жупан козака.
— Запорозьке…
— Щоб зараз мені не було! — почав гримати на Демка унтер, вип'явши на нього свої великі баньки.— Немає запорожців, не повинно бути й їхнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возі, бо вже як я сам стягну його з тебе, то вже більше не одягнеш!
Рогоза мусів скоритись і, сховавши жупана під себе, мерщій погнав волів до хати пан-отця.
— Цур їм і пек, сим москалям,— говорив він до Галі стиха.— Коли б скоріше вихопитися звідсіля з душею.
Охрестивши дитину, налякані москалями Демко й Галя, не погодувавши навіть волів, зараз же рушили з Кодака і тільки тоді трохи заспокоїлися, коли знову в'їхали в степ.
Звістки, що їх привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили старого Балана.
— Недобрі звістки, діти… — сказав він.— Починається тут нове господарювання. Недурно мені серце недобре віщувало.
— Треба, тату, поїхати нам до Січі,— сказав Демко.— Треба подивитись, що там робиться. Може, москалі вже давно пішли звідтіля геть… Не довіку ж їм там стояти. Може, там знову товариство збирається. Адже чимало тоді таких було, що поховалися по плавнях, щоб перечекати, поки москалі підуть у свою землю.