Зруйноване гніздо – Адріан Кащенко

Кошовим отаманом Пилип був не великий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Січі заможна козацька старшина і що вона сама схиляється до знищення стародавніх запорозьких звичаїв і рівноправного товариства, він через рік сам зрікся кошевства і пішов рятуватись у Миколаївську пустинь.

Рогоза не був на Січі за часів кошевства Пилипа і зовсім його не знав, Балан же, побачивши у невеликій келії сивобородого старця, не пізнав би в ньому свого давнього побратима, коли б очі старця не світили з-під довгих сивих брів тим вогнем, що грав ще замолоду.

Старий Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього побратима благословення, а слідом по ньому підійшов під благословення і молодий козак.

— Сідайте, друзі мої й товариші… — промовив чернець, показуючи на лаву — і оповідайте мені, як сталося те, що розкраяло наші душі.

— От свідок всього, що було… — одповів Балан, показавши на Рогозу.— Нехай він сам тобі розкаже.

Молодий козак розказав про всі події, що сталися під час скасування Запорозької Січі, не проминувши й того, як з-під престолу церкви святої Покрови полковники московського війська забрали шухлядку з царськими грамотами та універсалами польських королів про непорушність запорозьких вольностей і як після того донські козаки пообдирали з образів коштовні ризи і на шматки порубали срібні царські врата.

Слухаючи оповідання Демка, старий чернець заплакав, мов дитина, а проте, коли Рогоза, побоюючись ще більше його хвилювати, спинився, він наказав говорити далі:

— Нехай почую все! Може, скоріше моє серце розірветься у грудях і не дасть мені пережити смерті неньки Січі. Знаю я, що гріх се мій великий… що я повинен думати тільки про прийдешнє царство, але де ж взяти сили, щоб забути ту тяжку кривду, що нам заподіяли?

Коли Рогоза скінчив оповідання на тому, що більшість козаків помандрувала на Дунай, чернець, сумуючи, похитав головою:

— Не матимуть вони там долі, бо за турецьку землю доведеться нашим бити нас хрещених і се буде нестерпучою мукою всьому товариству. Гріх думати те, що я думаю, прости мене, Господи, а ліпше було б вам тут битись за матір Січ до загину. Не так вчинили ми, коли впало лихо на Стару Січ. Спитай он свого тестя. Ми билися до останнього і не осоромили козацької слави, а через те, хоч померла Стара Січ, так народилася Нова. Правда, що на все воля Господня. Я буду молитись за тих, що помандрували, шукаючи нової долі, бо доля їхня в руках Господніх.

Проте думки старого ченця не до Бога слалися: він почав згадувати молоді літа та морські походи на бусурманів і переказувати все, що знав про славні часи кошевства Івана Сірка. Очі колишнього кошового заграли вогнем молодого завзяття, а постать його вип'ялася й виросла так, що й чорний клобук на його голові й ряса здавалися зовсім не на своєму місці.

Несподівано в ту хвилину вдарив дзвін до вечерні. Слова заніміли на устах ченця, очі погасли, вся постать його стулилась і зігнулась, і колишній кошовий, ставши в куток до образів, почав бити поклони. Побачивши те, Балан та Рогоза, щоб не перешкоджати Божому чоловікові і не спокушати його, вийшли потихеньку з келії і зачинили за собою двері.

Одстоявши ранком другого дня в церкві службу, Демко Рогоза й Галя Баланівна стали на рушнику і взяли шлюб. Вінчав Рогозу, як і завжди вінчав запорожців, сам ігумен і поблагословив їх на нове життя власною рукою.

Після вінця Балан повів молодих вклонитися Пилипові і разом попрощатися з ним. Під час прощання старий Балан, турбуючись про майбутнє життя після зруйнування Січі Запорозької, заплакав.

— Не сумуй, товаришу! — неначе спокійно сказав колишній кошовий.— На все бо є воля Божа і без його святої волі не було б зруйновано Січі Запорозької, Блаженні кротці, іже синами Божими нарікуться! Треба скорятися волі Господній і від нього сподіватися милосердя.

За ту ніч, що минула після першої розмови з козаками, запорожець-чернець багато передумав і перестраждав і, врешті, в його душі смиренний чернець, мабуть, переміг сина вільної волі, запорозького кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з щирого серця.

IV

Через кілька днів щасливі та веселі молоді поверталися разом з батьком до Базавлуку. Ще віз з уквітчаними волами був далеко од оселі, а вже назустріч подорожнім вибігли Іван з Ївгою, а далі повиходили й старі сусіди. Всі, радіючи, привітали молодих і предрікали їм щасливу долю.

Недовго посиділи всі в хаті, а далі старий Балан пішов до пасіки оглядати свої бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в садочок. Той садочок був їй любіший за все на світі, бо біля нього вона народилася на світ, по його стежках бігала своїми маленькими дитячими ноженятами, працювала в ньому біля квіток та рослин і у вільний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь. Всякий кущик, всяке дерево і навіть квітка в садочку були їй знайомі як рідні діти й брати. Вона хутко бігла тепер стежкою саду від куща до куща, від дерева до дерева, оглядаючи їх і манячи за собою того, хто був їй тепер найдорожчий на світі,— свого чорновусого красуня Демка. Крізь віття кучерявих вишень та яблунь її привітало своїм промінням ясне сонце, а з-поміж зеленого листу до неї озивалося співуче птаство та поглядали на неї своїми рум'яними боками рясні яблука.

Так, перебігаючи з одної стежки саду на другу, молоді вибігли під верби на берег лиману і на них глянула безкрая, блакитна просторінь осяяного сонцем величного лиману.

— Любий мій! — скрикнула Галя.— Чи є на світі що чарівніше за нашу оселю?

— Тільки ти, моє серденятко, чарівніша! Чарівніша! Чарівніша і за ваш садок і за сей лиман безкраїй і навіть за світ сонця! — одповів козак, пригортаючи до серця свою красуню-дружину.

З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з дівоцтва була дуже упадлива до свого господарства, тепер же після одруження ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав їй в праці коло городу й баштану і хоч був не призвичаєний до того, а проте скоро почав привчатись до господарювання.

Коли зайшла осінь і господарські роботи скінчилися, Демко разом з Іваном мало не щоранку виносили на човен сіті, кошелі, рагелі й інші рибальські знаряддя й виїздили човном у лиман, а лиманом доїздили до плавень і верталися тільки увечері, привозячи добру здобич. За невеликий час вони наловили стільки риби, що її не було куди дівати. Галя роздавала її сусідам, годувала наймитів і насолила вже дві великі діжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу… Та яка все була риба! Блискучі, як золото, коропи, срібні, ситі секрети (судаки), зубасті щуки та чорні довгоносі осетри, а що вже було раків, так їх Галя здебільшого викидала назад у лиман, лишаючи тільки таких, що були більші за долоню доброго козака та ситіші за годоване порося.

За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та під кригою рибальство було й нецікаве. Демко взявся, було, до тих книжок, що купив у Самарському монастирі, та тільки всі вони були про житія святих і не цікавили молодих козаків. Думки обох запорожців полинули до Січі, на Дунай; та й на свою рідну Січ, що покинули вони на Підпільній, їм дуже захотілося глянути, бо й Демко і Гнат ніяк не могли собі уявити ні того, що було тепер на Підпільній, де півроку до того шуміло й гуляло товариство, ні того, що було на невідомому, таємному Дунаї. Як на лихо ні з Підпільної, ні з Дунаю не доходили до Базавлуку ніякі звістки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од шляхів і ніхто до нього не завітав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: