До речі Демка пристав і Іван, кажучи, що сором сидіти недалеко Січі і не знати, що там діється. Старого козака й самого давно манило до Січі — глянути на неї хоч одним оком хотілося, і він охоче згодився на вимоги сина й зятя.
Порадившись, козаки рішили їхати до Січі не кіньми, а човном, через лиман та Підпільною, бо з плавні можливо було наблизитись до Січі зовсім непомітно і так Само непомітно можливо було б і переховатись в очеретах плавні, коли б трапилася яка-небудь пригода од москалів.
Галя тепер не сперечалася, бо Демко їхав разом з батьком і се заспокоювало її. Вона охоче почала збирати подорожнім всяких харчів, а через кілька день ранком троє козаків сіли у невеликий човен і виїхали у лиман.
Лиман Великі Води недурно так звався у запорожців; упоперек його ледве сягало око, а упродовж лиману берегів зовсім не видно було. Дрібненькою комашкою здавався на тому просторі запорозький човен і здавалося прямо неймовірним, щоб він колись пересунувся на другий бік лиману. Проте Демко жваво налягав на .весло і легенький човен хутко посувався по прозорій воді лиману, немов по сковзанці, лишаючи позад себе водокрутні од сплесків весел.
Смужка зеленої плавні на тім боці лиману щохвилини ближчала, дерева підіймалися з води все вище, і до снідання козаки прибули вже до другого берега і, трохи відпочивши, виїхали у річку Підпільню. Тут на гребки сів Іван, Демко ж почав снідати.
З-за гіллястих верб та яворів, що росли берегами, вже вийшло червоне сонце, розмальовуючи Підпільню дивовижними кольорами. Плавня вже давно прокинулася і легкокриле птаство завело свої веселі пісні… Проте козаки не дуже до тих пісень прислухалися, не дуже й до краси плавні придивлялися, бо все те було їм давно відоме. Очі їхні з напруженням придивлялися у той бік, де була Запорозька Січ.
По Підпільній доводилося гребтись проти води і через те човен посувався повагом, так що Демко та Іван, гребучи по черзі, у човні й пообідали.
Після обіду, коли сонце почало вже схилятись на захід, Іван радісно скрикнув:
— Хрест!
Всі глянули на схід сонця. Там, над зеленою пущею плавні, сяяв під промінням сонця щирим золотом хрест січової церкви святої Покрови.
Козаки поскидали шапки й почали хреститись.
— Слава Господові! — сказав старий Балан.
— Церква стоїть нерухомо!
— А коли церква стоїть,— скрикнув Демко,— так живе у Січі й товариство!
В запалі він почав чимдуж налягати на весла, і човен, підстрибуючи з напруги, щодалі все хутчіше біг у той бік, де хрест січової церкви то виникав козакам на очі разом з банею дзвіниці, то знову ховався за деревами.
Через півгодини човен повернув з річки у Січовий Кіш, де колись увесь берег був застановлений козацькими чайками та грецькими й турецькими кораблями, що привозили до Січі всякий крам. Сумом подихнуло тепер на козаків з Коша — він був порожній, і тільки подекуди з води виглядали чердаки потоплених запорозьких чайок та журливо стояли біля берега два рибальських човни.
— Мабуть, не так воно є, козаче, як ти гадаєш! — журливо похитавши головою, сказав Дмитро.— Коли б товариство жило в Січі, то Кіш не був би порожній!
Приставши до берега, козаки вискочили з човна і пішли на гору стежкою, що виходила прямо до Січового майдану й паланки. За часів Нової Січі по сій стежці було не розминешся з козаками, тепер же вона була порожня. Старий Балан помітив навіть, що давня стежка почала заростати шпоришем і нудьга стиснула йому серце.
Сперши дух, козаки поспішилися нагору, вибігли на майдан і спинилися в нестямі… Чи тут же була Січ? Чи не помилилися вони? Де ж рідні курені? Де славні паланка, пушкарня, скарбниця? Січ була порожня, а замість будинків чорніли ями, немов розриті домовини!
Всі обернулися до церкви, що подала їм таку радісну надію, і тільки тепер помітили, що вона стояла пусткою з позабиваними дошками вікнами й дверима, дзвіниця ж стояла без дзвонів. Навіть цвинтар понавколо церкви був зруйнований і на ньому не було ні капличок, ні хрестів.
Наблизившись до того краю Січі, де колись стояли курені, козаки одшукали рівчачки од підвалин, купки битої цегли од кабиць та кістки од риби, що запорожці їли в останній день життя Січі.
Перевівши очі на січові стіни, козаки побачили, що вони почали все обсипатися і поростати травою, на башті ж, що стояла біля січової брами, видно було кількох робітників, що руйнували її ломами.
Козаки пішли до башти, і що більше наближалися до неї, то гупання ломів дужчим болем било їм у серце.
— Що то ви робите? Нащо то ви руйнуєте башту? — ледве вдержуючи обурення, звернувся Балан до робітників.
— На князівський палац каменю треба! — весело одповів один із мурщиків по-російському.
Сльози підступили старому запорожцеві під горло, І не маючи нічого більше сказати, він одійшов од башти набік і схилився до січової стіни.
— Чи се ж не Дмитро Балан? — почулося йому питання.
Біля нього стояв старий січовик і дивився на нього очима, що нагадали Дмитрові щось дуже давне, молоде й радісне.
— Невже се ти, Дударю? — спитав він, сам не певний в тому, що на очах у нього стоїть близький товариш його молодих козацьких літ.
— Та я ж, братіку, я! — одповів сивий дід і почав чоломкатись з товаришем.
— Чого ж се ти тут вештаєшся? — спитав він далі Балана.
— Приїхав подивитись на матір Січ… — з сльозами на очах одповів Балан. — Бодай би ліпше не бачити!
— Немає, братіку, Запорозької Січі! — одповів Дудар, одвертаючись набік, щоб молоді козаки не побачили, як з старих його очей побігли сльози.
— Ідіть сюди! — сказав він згодом до козаків, трохи перемігши себе, і повів козаків на високу січову стіну.
З верху окопів запорожці побачили, що на північ од Січі будувалися якісь будинки.
— Бачите? — спитав Дудар, показуючи на ті будинки своїм ціпком.— То будується економія того князя, що йому цариця Катерина подарувала всі сі землі, разом з нашою Січчю. Тут уже й управитель його живе. От на ті то будівлі й беруть камінь з Січових башт… Туди ж на підмурки побрали з цвинтаря й кладовища всі хрести й надгробки… Байдуже їм до того, що то могили славних лицарів і що по надгробках святе письмо повибиване… Вони б'ють надгробки й хрести на каміння і мурують з них будинки. Туди ж і всі каплички з великого січового кладовища пішли!..
Слухаючи оповідання товариша, старий Балан переводив очі то на будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кілька викопаних з землі хрестів, то на захожих, московських людей, немовби дивуючись, як ще сі люди живі і як їх досі не скарав Той, що на небі.
— Забув про нас. Боже! Забув! Одцурався од дітей своїх… — тихо промовив сивий запорожець, схиливши своє засмучене чоло.
— А курені ж де? — спитав Рогоза.
— Курені поламані. Деякі начальство поперевозило в Микитино, там складають з них гамазеї, а деякі тут попродали. От і я з побратимом Гирлигою купив Васюринський курінь, та й будуємо з нього дві хати. Он зараз на шамбаші…
Дудар показав у той бік, де за часів Січі були крамниці й базар, а тепер будувалося кілька хат.
— Тут і будуємося… Важко покинути рідне місце… Тут, біля Січі, й померти хочеться…
— Ну, а пушкарня ж і скарбниця де? Од куренів хоч слід лишився, а од них і сліду не стало…
— Позакидали землею… Генерал тут один був московський, Норою звався, так він тут неначе кріт усю Січ порив… Все, бач, скарбів шукав, а після того знову все землею позакидав. Поховали, брати мої, січову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу і козацьку волю!
Всі деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козаків, бо всі вони змагалися з тяжкими думками, що налягли їм на серця.
— Що ж, пани-брати… — після довгої мовчанки, обізвався Дудар,— сонечко на спочинок лагодиться. Ходімте до моєї землянки. У землянці я поки що живу… Повечеряємо, та й переночуєте в мене.
— Пробач, товаришу,— одповів Дмитро Балан,— не сила мені! Скоріше, діти, звідсіля! — звернувся він до Демка й Івана.— Тут смерть і неволя зазирає мені в очі. Ми ночуватимем у вільній плавні під вільним небом!