Тікати запорожцям було нікуди. В запалі вони кинулися, було, штурмувати галери, але турецькі сандали чинили їм перешкоди, а галери своєю пальбою знищували козаків і навіть топили їхні чайки.
Побачивши, що скрута, запорожці примчали до берега і, поховавши чайки в шелюгах, позалягали на кручах у ямах, що їх повиривали вепрі.
Радіючи з того, що зненацька застали запорожців, турки хотіли всіх їх захопити в полон і з тим висадили частину війська на берег, та козаки не далися до рук туркам, а вдаривши на них, як один, багатьох повбивали, а решту ж загнали назад на галери.
Відбившись од турків, запорожці пішли понад лиманом угору, гадаючи сполучитися зі своїм комонним полком, аж тут знову лихо: зі степу набігло чимало татар і давай закидати стрілами; до того ж із лиману зненацька вдарили турецькі гармати.
Тяжко довелося запорожцям одбиватися аж до ночі; коли ж стемніло, вони повернулися до своїх чайок, позносили на них поранених товаришів і, спустивши човни на воду, почали потай обминати турецькі галери. Та й цього разу не пощастило запорожцям: більшу частину військових чайок турки захопили і, перебивши чимало товариства, забрали решту в неволю. Врятувалося тільки вісім чайок із Зборовським, і вони піднялися до устя Бугу, де й з'єдналися з кіннотою, що нічого не знала про пригоди свого невдалого гетьмана.
Деякий час Зборовський шукав тут молдавських посланців, але, не знайшовши нікого, мусив понад Бугом вертати на Україну, тяжко бідуючи на безхліб'ї. Незадоволені Зборовським, який погубив стільки товариства, запорожці скинули його з гетьманства й, обшарпані та голодні, пішли на Січ; Зборовського ж із наказу короля 1584 року було схоплено, привезено до Кракова й там покарано на смерть за те, що збентежив Туреччину.
БОГДАН МИКОШИНСЬКИЙ
Розраївшись із Зборовським і повернувшись до Січі, запорожці зараз же обрали гетьманом Богдана Микошинського і, посідавши на чайки, попливли на лиман ловити турецькі галери та визволяти товаришів із неволі. На цей раз похід був далеко щасливіший, і козаки, застукавши турецький флот біля Очакова, напали на нього зовсім несподівано й, добувши майже всі галери штурмом, повизволяли своїх товаришів, а самі галери попалили.
З походу Богдана Микошинського видно, що Аслам-Кермень, стоячи на острові Тавань, не міг забезпечити турків од козацьких походів на лимани та Чорне море. Запорожці вміли його обминати в темні ночі. Далеко трудніше було їм повертатися назад, бо турки вже знали про них і підстерігали на всіх Дніпрових протоках. Іноді, щоб вернутися на Січ, запорожцям доводилося пробиватися крізь турецькі засади силою і втрачати частину товариства; іноді вони витягали чайки на берег, переносили їх на плечах, обходячи Аслам-город суходолом, а часом було й так, що топили свої чайки нижче Асламу і йшли пішки на Січ, кидаючи в Дніпро чимало важкої здобичі.
Після нападу Богдана Микошинського турецький султан того ж таки 1584 року, поскаржившись у листі до короля, що запорожці попалили його галери, вимагав, щоб той приборкав козаків.
Щоб заспокоїти султана, Стефан Баторій наступного року (1585-го) послав на Січ шляхтича Глембицького вгамувати запорожців, а непокірних привести на волость, та козаки пустили того посланця “у Дніпр води пити”, себто втопили, самі ж того ж таки року аж двічі ходили на татар степами.
ГЕТЬМАН МИХАЙЛО РУЖИНСЬКИЙ
Останні походи відбулися вже під проводом князя Михайла Ружинського, бо Микошинський через те, що дозволив утопити королівського посланця, мусив поступитися гетьманством. Перший похід Ружинський здійснив під Перекоп, а другий — на річку Кальміус та Берду. Звідти запорожці пригнали на Січ 40 000 татарських коней, а захоплені ними землі по Кальміусу й Берді стали від тих походів їхніми володіннями.
Щоб помститися за ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму, щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на Таволжанському острові, але запорожці встигли заступити татарам шлях і не пустили їх на правий берег, — тих, що спромоглися перебратися, побили або потопили.
Року 1587-го запорожці наскочили на Очаків і, вирізавши турків у передмісті, поробили там драбини та тими драбинами вдерлися вночі й у самісінький Очаківський замок і побили й там бусурманів. Визволивши з неволі чимало земляків та навантажившись здобиччю, козаки щасливо повернулися на Січ.
Року 1588-го запорожці з ватажком Гаврилом Голубком вирушили походом на Волощину, але господар дістав поміч од турків і виступив назустріч козакам. У битві під Бичиною Голубка було вбито, запорожці ж повернулися додому.
Інші ж козаки на тридцяти чайках виходили того ж року в Чорне море і, напавши на Крим недалеко од Козлова, розгромили його околиці й без втрат припливли до Дніпра, захопивши ще в дорозі кілька турецьких кораблів із крамом. Таких крамарських суден запорожці в ті часи, треба гадати, захоплювали чимало, бо тогочасна дума говорить про те, як про звичайну річ:
Ой, сидить козак на демені,
Він деменом повертає,
І на Чорне море поглядає:
Ой, пливе судно одним-одне,
В ньому турчин сидить з туркмнею,
А туркеня сидить, вона не гуляє —
Шовковий рушник вишиває;
Ой, кому цей рушник буде —
Ой, чи турчину, чи татарину,
Ой, чи козакові молодому?
Ой, це буде кошовому молодому.
КУЛАГА
Року 1589-го запорожці знову виходили в море під проводом кошового отамана Кулаги. Наблизившись до міста Козлова й угледівши біля нього кілька турецьких, риштованих гарматами, галер, дочекалися в морі ночі, а як стало темно, то атакували ті галери, перебили турків і, визволивши невольників, попрорубували в галерах днища й пустили їх під воду. Впоравшись із галерами, Кулага пристав до Козлова й дозволив козакам грабувати базарні крамниці. Це було зроблено необачно, бо, доки запорожці розбирали крам, козловський калга Феті-Гірей скликав озброєних татар і кинувся на запорожців, побиваючи їхні розрізнені купи.
Завзято рубався Кулага, та козаки не встигли згуртуватися навколо нього, й татари його вбили, а кілька десятків запорожців захопили в бранці. Інші ж січовики, відбившись од татар, посідали на чайки й виїхали в море. Там вони обрали своїм отаманом Лободу й, пограбувавши під його проводом Білгород (Акерман) на Дністрі, повернулися на Запорожжя.
У всіх цих походах в останні роки брали участь, разом із запорожцями, й українські городові козаки. Від реформи Стефана Баторія 1589 року визнавалися тільки права козаччини; від його обмежень не лишилося і сліду. Реєстри городових козаків не поновлювалися, й жалування козакам не платилося, а через те кожен козак звав себе реєстровцем, аби не платити податків і не підлягати панові. Городові козаки, як і до реформи, літували на Січі й вирушали разом із запорожцями в походи й навпаки: багато січових бурлак виходило на зиму (“вилежувати зиму”, як казали запорожці) до українських міст, і, таким чином, певного поділу козаків на реєстрових та запорозьких знову на якийсь час не стало.
Що більше наближалося XVII століття, то козаччина дедалі зростала й зміцнювалася, й чутка про хист і відвагу запорозьких козаків гучніше лунала повсюди, чи, як висловлювалися запорожці, “дибом по світу вставала”.
ЗАПОРОЗЬКІ ВОЛЬНОСТІ
Й УКЛАД ВІЙСЬКОВОГО Й ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ
НА ЗАПОРОЖЖІ
Досі не згадувалося про те, що Військо Запорозьке жило в себе на Запорожжі, які воно мало звичаї й розпорядки, а також не оповідалося про землі й річки Запорожжя через те, що історія не зберегла нам відомостей про перші десятиріччя козаччини.
Наприкінці XVI століття Військо Запорозьке вже цілком склалося та почали визначатися й межі запорозьких земель.
ЗАПОРОЗЬКІ ВОЛЬНОСТІ
Універсал польського короля Стефана Баторія не визначив усіх меж запорозьких земель: у ньому лише вказано було, що козаки мають перебувати на низу Дніпра до самісінького лиману, оберігаючи Дніпрові перевози від татар. Через те межі визначено пізнішими документами за часів Богдана Хмельницького, і самі запорожці дотримувались їх, обстоюючи від сусідів та стверджуючи, що в тих межах козаки володіли землею “споконвіку”, себто скільки старі люди пам'ятають.