Хоч як важко майже до осені переходити через усі горішні плавні пішки, та зате легко досягти їх човном. Коли комусь треба перебратися з Розумівки в Балабине або Кушугум івку, то замість того, щоб їхати Дніпром до Олександрівська, а звідтіля залізницею до станції Кушугум і зробити понад 20 верст; можна з Дніпра дістатися туди ж річками: Бандурою, Домахою й Мірошником (всього три-чотири версти). Можна пропливти і вздовж усього горішнього кутка Великого Лугу, бо всі річки сполучені одна з одною. Для сього треба перебратися Дніпром у З-кутну, а доїхавши до лиману, повернути в Кушугум та, пропливши до річки Бандури, запливти в Домаху, а з неї — в Мірошник; останньою ж річкою можна знову повернути в Дніпро, або до села Кушугумівки.
Із озер у сьому закутку Великого Лугу найпомітніше Оріхове, яке лежить трохи вище сила Балабиного. Зветься воно так, що в ньому росте багато водяних горіхів. На вигляд вони схожі на бараболю, але з корінцями, як у цибулі. Їдять їх печеними й вареними. Озер же з назвою “Оріхове” у Великому Лузі не одне, і в них горіхи водяться ще й досі. Озера горішнього кутка (а їх чимало) дістали здебільшого назви за прізвищами тих запорожців, що осіли біля них на грядах (сухих місцях) після знищення Січі, як, скажімо: Тригубівське, Цимбалове, Сухинине, Тарасівське, Бережнівське, Кононове та інші.
Коли запорожці, що до зруйнування Січі сиділи зимівниками навколо Великого Лугу по болотах та байраках, довідавшись після падіння Січі, що їхні грунти помежовані вже на панів і що їхні діти будуть кріпаками, вони кидали свої хати й переходили у Великий Луг, сподіваючись, що там їх не знайдуть, але пани дісталися й туди, а позаяк запорожці ні за що не хотіли визнавати себе кріпаками, то землевласники погодилися й на те, щоб віддати сухі гряди Великого Лугу, де вже запорожці поставили собі хати, їм же — в оренду за невеликі гроші, і старі діди доживали там віку, рибалячи, доглядаючи бджіл. За прізвищами тих дідів околишні селяни й почали називати річки, озера, гряди або урочища. Проте збереглися ще у Великому Лузі й стародавні назви, як, наприклад: Кушугум, озеро Лукновате (що поросло лукном, себто куширем та іншою водяною рослиною), річка Домаха тощо.
За Кушугумівкою Великий Луг починає розширюватися й проти устя з лівого боку річки Янчокраку сягає найбільшої ширини — 20 верст. У горішньому кутку широкої частини Лугу треба оглянути цілу купу озер, що звуться Лебедовими. Всіх їх п'ять. Найбільше з них тягнеться на півтори версти. Лежать вони неподалік Кушугумівки між річками Бистриком та Кушугумом, оточені вогкою низиною, вкритою безмежними очеретами, а поміж озерами росте рясна діброва. Це дуже притаманний закуток Великого Лугу, що був колись притулком довгошиїх лебедів. Тепер цю птицю в сих краях і не згадують, бо на лебедових озерах нині плавають лише дикі качки та чайки-риболови.
Не набагато нижче Лебедових лежать два озера, що звуться Кривими. Перше з них являє собою неначе затоку Дніпра й, одбившись од нього версти за дві вище Крутоярського острова, заходить у глибину плавні кількома колінами на три з половиною версти. Ушир це озеро має всього від кількох десятків до півтораста сажнів. Друге Криве озеро лежить на дві версти нижче першого і сполучається з ним маленькою протокою. Воно кутасте і схоже на чотири пальці руки, де кожен палець у версту довжини, і сягає те озеро не менше, як півтори квадратової версти.
Вище першого Кривого озера, між Дніпром та річкою Бистрик, проти маєтку пана Міклашевського лежить урочище Печище, помилково зазначене на триверстній карті генерального штабу “Кичище”. Від Дніпра воно захищене добрим лісом, із боку ж Бистрика — відкрите. Це доволі висока гряда, на якій помітні ознаки хат і перебування людей. Можливо, що тут були запорозькі заводи. Старі рибалки оповідають, що “тут було запорозьке кишло”, себто постійне зборище, але не Січ, бо руїни всіх січей нащадки запорожців звуть городищами.
Недалеко від Лебедових озер, як чув Я. П. Новицький од дідів Стогнія у Краснокутівці та Чорновола у Кушугумівці, на двох височенних, гіллястих дубах запорожці робили башти, а на тих баштах, коли треба було скликати козаків, запалювали вогонь. Очевидячки, це були запорозькі “хвигури”.
“Баштові дуби, — казав дід Чорновіл, — були біля озера Лебедового, а далі верст на шість — на Великій гряді, що від межі пана Попова, біля Кучугур. На цих дубах, кажуть, запорожці становили якісь високі башти, а на них викидали вогонь, щоб скликати козаків нічної доби. Біля дубів, кажуть, жила ціла бурса козаків. Оце як прийде звістка яка від кошового, або повертаються козаки з роз'їзду, то й скликають товариство, щоб розказать, що бачили й чули. Побіля дубів, кажуть, лежав битий шлях через Великий Луг, там, де слобода Янчокрак, через Кінську був татарський міст, одбитий козаками”.
Це оповідання доводить, як Великий Луг — ця укрита лісом од степу низина — мала з ним зв'язок, а через степ і з Січчю. Тим зв'язком було світлове гасло. І Великого Лугу, який річкою Кінською межувався з татарськими землями, запорожці ніколи не лишали без оборони, а держали в ньому “цілі бурси”, себто відділи свого війська (залоги).
Щодо битого шляху впродовж усього Великого Лугу, то, певно, ним їздили тільки взимку, коли річку вкривала крига. Літом же навряд чи те було можливе, та й яка потреба тоді в такій дорозі, бо з півночі й півдня Великого Лугу текли глибокі річки Дніпро та Кінська, перевозити вантажі ними далеко зручніше, ніж на возах пущами плавнів. Але про цей шлях посвідчують два оповідачі, допитані добродієм Новицьким, та й мені самому доводилося про це чути. Дід Стогній казав: “Од тих (баштових) дубів шлях, кажуть, ішов плавнею скрізь до Кучугур і далі — де тільки жило Запорозьке Військо, аж до Микитиного перевозу”. Він пояснює навіть, коли зник той шлях: “як зруйнували Запорожжя — дуби ще довго стояли, а шлях заріс травою й лісом”.
Нижче Кривого озера понад Дніпром, проти Лисої Гори, аж до річки Лопушки, що нижче села Біленького, на 12 верст простягся добрий ліс, порізаний упоперек річками Здурмівка, Музурман та Клокушка. Всі ці річки дуже дрібні й під суху осінь ними плавати можна не скрізь. Опріч річок, тут кілька довгих заток із Дніпра й чимало озер, із яких найбільше — Розсоховате, що взяло під себе найменше квадратову версту.
На тій великій площі плавні було багато урочищ. Над річкою Лопушкою за п'ять верст од Дніпра й острова Тарабоша міститься стародавнє городище. Воно має навкруги 760 кроків, але по всьому знать, що багато з того городища змито Дніпром і що колись воно було далеко більше. Розкинувшись серед дикої пущі, городище оточене з усіх боків низиною і вербами, шелюгами, очеретами, озерами та болотами, а проте бугор під самісіньким городищем із глини. Це переконує мене в тому, що той бугор, на якому помітні стародавні окопи, був колись частиною правого берега Дніпра, і його відмило видно так само, як і старе Городище проти слободи Капулівки (Баторієва Січ). Зважаючи на те, що це знайдене Я. П. Новицьким городище найліпше закрите від берегів, треба гадати, що на ньому була найдавніша Запорозька Січ у ті часи, коли Військо Запорозьке не мало сили змагатись із татарами й мусило ховатись од них, як, скажімо, ховалися року 1557-го.
Цікаві оповідання про це городище записано у селі Біленькому від діда Пазюка року 1887-го.
“В плавнях Попова є городище, котре ми звемо Великим, а на п'ять верст далі, а плавнях Бродського, — Мале. На обох городищах жили колись турки, а потім запорожці, бо й досі в землі находять багато людських голів та кістяків. До великої води в сорок п'ятому році (1845) Велике Городище було довге й широке, а тепер його й чверті немає — знесло водою. Щогоду, як прибуває весною вода, воно стоїть мов острів. Тут люди знаходили черепки з посуду, маленькі горщики, а год двадцять назад чоловік викопав невеличку мідну вазу. Викопав та й продав шинкареві. Находили тут і гроші срібні, тоненькі та довгі. За старих годів найшов і я раз шагів зо три мідних, а між ними один з хрестом посередині (гроші часів польського короля Жигмонта III).