Скалозубовим островом і кінчається луг Базавлуг, а разом із ним і весь запорозький Великий Луг. Хоч Дніпро ще й далі, до самісінького Чорного моря відкидає од себе в береги протоки; і Кінська так само не хоче бігти у злуці з ним, а все відходить ліворуч, та вже протоки обох річок не захоплюють таких великих просторів, як між Хортицею та Великими Водами, а біжать вузькою долиною; ліси ж там часом уриваються та змінюються пісками. Але й близькість турецьких міст XVI та XVII століть: Аслана, Тавані й Кизикермена унеможливлювала для запорожців тримати у своїй владі подальший низ Дніпра.
На Базавлузі збереглося далеко більше стародавніх назв річок та урочищ, пов'язаних з найменнями українських діячів та привідців українського народу, а саме тут містяться острови: Хмельницького, Сулими, Скалозуба; річки Павлюк, Шахова та урочище Васюрине.
Простори Великого Лугу й Базавлугу ще чекають на своїх дослідників і можуть бути зовсім знищені, лишившись назавжди невідомі науці. Навіть на малому Городищі в пущах Великого Лугу та на городищі острова Сулими, де, за переказами дідів, були навіть Січі, досі не побував жоден учений. А давні дослідники вже постаріли, то ж час би взятися за сю справу молодшим, і я був би щасливий, коли б се моє оповідання заохотило до вивчення рідного нам Великого Лугу бодай одну заповзяту людину.
ГЕТЬМАНСЬКЕ УРОЧИЩЕ
Не забути мені вас, прудкі дніпрові хвилі… Не забути вас, прозорі, блакитні. Й вас не забути, похмурі скелі Хортиці й зелені дуби Сагайдачного. Вже старість тисне мені на плечі, а Сагайдачне з його чарівними, величними краєвидами, мов намальоване, ще й зараз стоїть перед моїми очима.
Хто з українців не чув про славного гетьмана Сагайдачного, що із запорозьким товариством воював проти гатар і турків, зруйнував силу їхніх міст, спалив незбориму Кафу й визволив із неволі безліч християнських бранців? Того самого Сагайдачного, що, як співають люди, “проміняв жінку на тютюн та люльку” та здобув Україні невмирущу славу? А чи багато хто з українців бачив те місце, що його й через чотири століття звуть ще найменням Сагайдачного, себто Сагайдачне?
Хутко, невпинно біжить час… Рік за роком відходять у вічність минулого й несуть із собою не тільки людей, свідків колишніх подій, а й зовнішні ознаки давнього життя й природи… І те, чого ми через свою недбалість не хочемо бачити сьогодні, того вже не побачимо завтра.
Доля судила мені вперше глянути на світ сонця недалеко від Хортиці, Дніпрових порогів, Сагайдачного і взагалі недалеко від давніх запорозьких гнізд. За мого дитинства на берегах Дніпра ще чимало жило синів запорозьких козаків, свідків слави, а далі й руїни Запорозької Січі. Ще переказували з уст в уста оповідання про славні події запорозького товариства й про недолю останніх запорожців після зруйнування Січі. Ще живі були подекуди старі запорожці із Задунайської Січі, а один із тих небораків навіть доживав свого віку в оселі мого батька… Ще ходили степовими шляхами валки чумаків і лунали на безкрайньому обширі зелених просторів давні чумацькі й козацькі пісні.
От і заманулося мені пригадати дещо з минулого, а найбільше — розказати про урочище Сагайдачне, бо воно найлюбіше для мене з усього запорозького краю.
ПЕРША ПОДОРОЖ
Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволі. Се було 1864 року, коли мені виповнилося сім літ. Моя мати їхали до Катеринослава по мого середнього брата, що вчився там у гімназії, а я й ув'язався з ними.
Шлях із Олександрівського повіту, де був хутір мого батька, прямував до Катеринослава повз повітове місто й Кічкас. Але я Кічкаса не бачив, бо ми переїхали Дніпро льодом і я його проспав; так що вперше на віку я побачив це стародавнє урочище лише тоді, коли ми верталися з Катеринослава.
Я дуже добре пам'ятаю, як надвечір ми з'їздили з високої й крутої гори, такої крутої, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Дніпра, де лоцмани перевозили людей і хури пороном. Про цей перевіз мати турбувалися з раннього ранку.
— Коли б господь дав, — казали вони, — щоб крига вже перейшла, бо як ми їхали сюди льодом, то було дуже небезпечно.
Та знов:
— Коли б господь дав, щоб не було горішнього вітру…
— А як буде горішній вітер, — із жахом питався я, — то що тоді?
— Дуже зноситиме порона вниз…
— Та й куди занесе?
— А туди… — похвалився брат своїми знаннями з географії, — куди тече Дніпро… У Чорне море!
— Оце нехай господь милує! — спинили його мати. — Не годиться такого казати.
З'їхавши в берег по глибокому піску, ми побачили, що криги на Дніпрі не було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовтої піни.
Як тільки наш фургон, разом із кіньми, втягся на порон, де вже стояло дві хури подорожніх селян, лоцмани раптом відіпхнули порона й давай на гребках гнати його вгору Дніпра, до того місця, де до нього з обох боків підсунулися й упали в саму воду височенні похмурі скелі. На стерні порону, як зараз бачу, стояв старий, крем'язної постави лоцман із люлькою в зубах. Мене він зацікавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й виднілося чорне, мов халява його чобота, тіло; коли ж він налягав на стерно, то визирало тіло зовсім біле. Борода у лоцмана була добре виголена, пишні сиві вуса красиво визначалися на червоному від вітру обличчі; довгі ж рясні брови звисали над очима й надавали суворості всьому вигляду старого діда. Люлька, якої він не виймав із рота, часто гасла й тоді підручний, парубок літ на вісімнадцять, діставав із кишені кремінь і, поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом по кременю, а коли з нього добувалася іскра, від якої папір починав тліти, він притуляв той шматок дідові до люльки.
На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п'ять лоцманів на кожній, і вони, тримаючись на ногах і жартуючи поміж себе, то піднімали гребки вгору, то кидали їх у воду, лишаючи за пороном на воді дрібні вири.
Ми вже зовсім підпливали під скелі, коли старий лоцман раптом натис на стерно й на весь голос гукнув:
— Ліва греби, права табань!.. Махає!..
Покрик стернаря був такий могутній, а очі його спалахнули таким суворим вогнем, що я затрусився з переляку. Всі глянули в бік гори: там, на скелі, стояв чоловік і чогось махав нам шапкою.
— Справді махає, лихо його матері! — почулося між лоцманами. — Ану, наляж, хлопці…
Цієї миті згори Дніпра долинув великий шум, гуркіт і вибухи. Здавалося, що десь поблизу вітер рушить скелі, й ті, розбиваючись одна об одну, падають у безодню.
З жахом і слізьми мати питали у лоцманів, що то воно коїться, й ті, хоча й не одразу, а все-таки розказали їй, що з Вовчого Горла пішла крига, яка й досі там стояла.
— Не дивно, — додав старий лоцман, — що вона так шумить та гуркотить, бо там її наперло аж у три шари!
За хвилину знову почулися лункі вибухи й шум, і назустріч нам, з-за скель, висунулося крижане поле. Воно білою піною вкривало Дніпро від берега до берега, краями зачіпалося за надбережні скелі й камені, з тріском репалося й кололося і, викидаючи на скелі шматки брудної криги, невпинно наближалося униз, до нашого порону.
— Привертайте, бога ради, до берега! — з розпачем у голосі благали мати.
— Куди там до берега?.. — пробубонів старий лоцман. — Хіба щоб пробити порона? Тут камінням усі береги заток укриті.
— Пускаю ходом! — знову гучно сказав він до гребців. Порон повернувся і, наче відірвавшись од берега, поплив на середину річки. Крига дедалі підступала ближче, але бистра течія підхопила й порон і понесла його геть од крижаного поля.
Високі скелі Кічкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися від нас далі й немов поринали у воді. Повз нас з обох боків бігли піскуваті береги, а від низу Дніпра виринали з води нові, великі, дивовижні скелі й попереду всіх три стрункі та високі шпилі, немов оброблені під величезні монументи.
— Куди ж сховатися? — обізвався до стернаря його молодий підручний.
— А що, може, злякався? — з посміхом спитав старий, — Тобі, Миколо, вже так, що мерщій би заховатись?