— Що ж ті чайки тут потопилися чи що?
— Авжеж, не без того, щоб під хуртовину яка об камінь не черкнула. Адже каменів тут страшенна сила. А може, запорожці ті байдаки й будували; чи то вони ворожі кораблі сюди приганяли та тут їх покинули, коли переходили на інше місце.
— От цікаво б подивитися на ті чайки…
— Тепер неможливо, бо вода велика, а от під осінь, та й то не щороку, а як дуже мала вода, тоді їх видно. На жаль, їх скоро не стане, бо німці беруть ті кораблі собі на будову.
— Так хоч би фортеці оглянути.
— Фортеці, якщо охота, то тут і ближче можна подивитися, проти Сагайдачного, на Великій Хортиці.
— А туди можна під'їхати?
— А чом би й ні? Тут під'їхати зручно. Харько трохи повернув човна, й ми пішли так, що Стовпи лишилися в нас із правої руки, а Стоги — з лівої. Коли ми проїздили побіля скель, то виявилося, що й Стовпи, й Стоги були дуже великі й високі, мов триповерхові будинки.
— І на цих скелях, — сказав Харько, — мабуть, була якась споруда, певно, що фортеця, бо й на них багато цегли залишилося, хоч і водою її змивало.
Нас хутко несло до передніх скель Хортиці, перед якими жовтіла невеличка піскувата коса. Я дивився на ці скелі й на великий острів, і в моїй уяві поставала картина, як до цієї-от Хортиці під'їздив Тарас Бульба із синами і що вони побачили тут, у Запорозькій Січі: як тут січове товариство працювало над чайками й пило горілку та грало на бандурах…
Зненацька зліва на острові виникла слобідка з чепурними високими хатами.
— Та на Хортиці слобода є! — вигукнув я. Чоло в Харька стало суворе, мов та хмара. Сиві брови зрештою заступили очі… І, не дивлячись на будинки,
Харько ледве вимовив крізь сціплені зуби:
— Німці живуть…
Поминувши передні скелі Хортиці, човен пристав до неї, саме там, де жовтів пісок, проти невеликого, але дуже скелястого острова, вкритого рясним дубом, Дубового.
— Ось тут, — сказав лоцман, — як злізете на горб, знайдете окопи.
Ми вийшли з човна й почали роздивлятися, де б зручніше було піднятися наверх. А це нелегко, бо скелі скрізь майже сторчові. Нарешті ми вибрали видолинок, де поміж камінням росли чагарі, які полегшували б нам сходження, і ми полізли на скелі.
Не встигли й поставити ногу на перший уступ, як раптом поточилися вбік: мало не з-під ніг у нас із шелестом і сичанням вискочили три великі, головаті жовтобрюхи й хутко поплазували під тернові кущі, де й зникли у щілинах скель. Мені здалося, що ці жовтобрюхи були товщиною в чоловічу руку й аршинів до півтора завдовжки. Шкуру мали чорну й блискучу, далеко чорнішу, ніж у гадюки; вуха ж та спід шиї були червоні.
— Пам'ятайте, паничі, — почули ми голос Харька від човна, — тут скрізь багато жовтобрюхів.
Але ця пересторога була зайва, бо ми вже впевнилися самі. Постоявши трохи й заспокоївшись після несподіванки, ми з Семеном полізли вище, обережно придивляючись, чи не червоніють де вуха жовтобрюхів. На одному з уступів скелі, повз який нам доводилося проходити, ми вгледіли цілу купу гадів, що грілися проти сонця.
Хоча я й народився серед степів і не вперше бачив зміїв, але такої сили їх і таких великих мені не випадало ніколи бачити. Я мимоволі спинився, почуваючи, як у мене поза спиною посипає морозом.
— Як же його йти? — поглядом питали ми із Семеном один одного.
— Давай розженемо їх камінням! — порадив Семен. Ми почали кидати на скелю каміння, але наші руки тремтіли, і ми не влучали в жовтобрюхів, а вони не боялися гуркоту.
— А навіщо ж у нас рушниці за плечима? — вигукнув я і, скинувши рушницю, вистрілив тим стволом, що був набитий качиним дробом. Так зробив і Семен.
Жовтобрюхи заворушилися і почали розповзатися; коли ми наблизилися до їхнього місця, то там уже не було жодного; тільки на камінні залишилися невеликі криваві смужки.
Задоволені з того, що наші постріли не пропали марно, ми зарядили рушниці знову. Але ж не можна стріляти в кожного жовтобрюха — тут потрібні були добрі ломаки. На жаль, окрім кущів шипшини та терну поміж скелями нічого не росло, й через те нам довелося вертати вниз, де в березі висока лоза.
Вирізавши собі добрі лозини, ми знову полізли на гору тим же видолинком, зганяючи зі шляху жовтобрюхів лозинами. Але на одному уступі трапився нам такий, що нічого не боявся; ми підійшли зовсім близько, а він усе грівся на сонці, розпластавшись на камені.
— Не лячно? — скрикнув Семен. — Так на ж тобі! — і він цвьохнув гадину лозиною.
Жовтобрюх підвів голову, скрутився у клубок і, роззявивши пащу, глянув на нас так, що в нас жижки затрусилися.
Недаром кажуть про тих, кому без жаху не можна дивитися в очі. “У нього гадючий погляд”, бо справді в людини від нього душа холоне і чуб дереться догори.
Не пам'ятаю, як, а тільки я також ударив жовтобрюха лозиною. Він напружився усім тілом, підняв голову ще вище й плигнув на Семена. Той, як степовик, угадав рух гадини й відскочив убік, на сусідню скелю. Жовтобрюх опустився на те місце, де стояв Семен, і знову скрутився, позираючи на мене, але я миттю стрибнув на скелю, що була вище жовтобрюха. Гад підскочив, але вдарився об камінь і знову ліг назад. Та не вгамувавшись на тому, він поплазував до мене на сторчову скелю, наче по рівному. Тоді ми із Семеном покидали лозини й давай стріляти в жовтобрюха… І тільки після четвертого пострілу він опустив голову й скрутився у кільце.
— Не підходь! — гукнув я Семенові, помітивши, що він хоче нахилитися над жовтобрюхом. — Це він прикидається!
Жовтобрюх мав два аршини завдовжки. Нам не хотілося залишати таку славну здобич, і ми підняли гадину на лозини, щоб так нести, але це було неможливо, бо хвіст не вгавав напружуватися, а шкура виявилася в нього така слизька, що тіло весь час падало додолу. Набравшись мороки, ми покинули жовтобрюха на примітній скелі, щоб узяти із собою, коли вертатимемося назад.
Після ще деяких сутичок із жовтобрюхами, нарешті дійшли ми до півгори. Там починалася непорушена земля, вкрита тонконогом, тирсою і степовими квітками; скелі траплялися тільки поодинокі, плескуваті.
Озирнувшись, ми побачили, що не тільки Харько з човном, а навіть увесь Дубовий острів і пів-Дніпра заховалися вже під горою, проте Сагайдачне з його чарівним, непроглядним лісом і величними скелями лежало, як на долоні.
Ми пішли далі, ще вище від берега, плутаючись у густій траві й полохаючи зайців, стрепетів і цілі табуни куріпок, які із страшенним шумом перелітали через наші голови, ледь не зачіпаючись за піднесені вгору рушниці.
З кількох пострілів ми набили свої торби дичиною й простували все вгору та вгору, аж поки не натрапили на земляний вал із рівчаком поперед нього. Очевидячки, це й були руїни фортець Сагайдачного.
Вал був невисокий, бо за кілька століть устиг осунутися. Рівчак теж так замулився, що його всі вважали балкою. Окоп тягся з півночі на південь, але поперек головного подекуди лежали інші, чотирикутні, посеред яких колись, мабуть, стояли башти, або інша будова, бо там валялися шматки цегли й черепки. Я знайшов там уламки якоїсь розбитої посудини з гострим днищем і взяв її в торбу, щоб показати Харькові.
Звідси ми поверталися назад і, полохаючи жовтобрюхів камінням і лозинами, щоб забезпечити собі шлях, спустилися у берег до Харька, захопивши із собою і вбиту гадину.
— Оце й усього? — здивувався Харько, коли ми витягли з торби двох зайців, стрепета й кілька куріпок, — А я гадав, що накладемо повний човен дичини, бо там у вас гриміло чисто, як на війні.
— Так то ж ми стріляли в жовтобрюхів!
— Хіба ж на цю погань витрачають набої? Їх треба прямо ціпком бити. Раз добре його по голові влучити — от йому й край… Киньте це падло у воду, рибкам на сніданок…
— Шкода кидати. Хотілося б додому повезти, показати…
— Знайшли диво, щоб показувати. Киньте!.. А я ось наловив рибки, — сказав Харько, витягаючи з води та із задоволенням показуючи нам нанизаних на тоненьку мотузку сріблястих судаків та золотих карасів. — Буде з чого юшку зварити.