— А в бога віруєш?
— Вірую! — відповідав гість.
— Перехрестись!
Коли той хрестився, то це було певним доказом, що він хрещений, і його брали на Січ. Те, хто він, навіть якої нації, нікого не цікавило. Розмова по-українському вважалася ознакою рідного народу, а до того, якого ти походження чи з якого громадського стану, ставилися байдуже, бо на Запорожжі всі були однакові й рівні.
І хоч усі люди вільно приходили на Січ, та з усього видно, що запорожцями не могли бути поляки, московці, німці, волохи й навіть татари, як гадає дехто з наших істориків і письменників. Із походження, звісно, тут були всякі, але серцем і душею вони мали зректися своєї національності і стати українцями, а татари, до того ж, повинні були ще й хреститися, бо “поганця” ніколи в світі не вписав би до громади жоден курінь. Звичайно, із сторонніх людей прибивалися до Січі лише такі, що втекли, уникаючи кари за якусь провину. Зрозуміло, батьківщина переставала бути рідним краєм, і вони невдовзі ставали добрими січовими товаришами.
Щоб зовсім забулося походження й становище нового січовика, на Запорожжі був звичай не називати на прізвище, а до кожного прикладали прозвисько, яке змальовувало б його особу або передавало звичку. Від того виникли такі прізвища, як-от: Перебийніс, Рябошапка, Сторчеус, Рудий, Палій, Лелека, Ґава, Нечоса та інші.
Військо Запорозьке “споконвіку” поділялося на 38 куренів. Назви їм були надані здебільшого на згадку про міста України, з яких вийшли на Запорожжя перші товариші, що заклали курінь; деякі з куренів мали наймення якогось славного курінного товариша або отамана.
Ось ті назви:
Пашківський
Кущевський
Кисляківський
Іванівський
Копелівський
Незамайківський
Іркліївський
Щербинівський
Титарівський
Шкуринський
Переяславський
Полтавський
Мишастівський
Менський
Тимошевський
Сергієвський
Дінський
Кирилівський
Канівський
Батуринський
Поповичевський
Васюринський
Коринівський
Рогівський
Корсунський
Каяниболоцький
Уманський
Дерев'янівський
Нижчестеблівський
Вищестеблівський
Величківський
Левушківський
Пластунівський
Дядьківський
Брюховецький
Ведмедівський
Платнирівський
Джерелівський
Звалися поділи Війська Запорозького куренями через те, що попервах козаки жили в куренях; вони були довгі, й у них могло вміститися кількасот товариства; їх укривали очеретом, а зверху ще й звіриними шкурами, щоб узимку не мерзли. Із часом замість куренів на Січах почали будувати для козаків хати по 12 — 15 сажнів завдовжки, і хоч запорожці селилися в таких житлах ще з початку XVII століття, але і їх називали звичною для козаків назвою — куренями.
РОЗПОРЯДКИ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Першого січня кожного року в Січі скликали раду, де брали участь з однаковими правами всі запорожці, і там кожен курінь обирав собі на цілий рік курінного отамана й кухаря, а після того всі разом голосували за кошового отамана, військового суддю, писаря й осавула та ще підстарших: скарбника, пушкаря, довбиша, хорунжого, бунчужного й інших урядових осіб. Усі вони складали січову старшину й керували кожен своїми справами; кошовий же отаман розпоряджався військом і піклувався про те, щоб у Січі було доволі всілякого припасу.
Над січовим товариством кошовий отаман мав необмежену владу й лише на новий рік мусив давати одвіт за свої вчинки. Проте у зносинах із сусідніми державами та їхніми урядовцями кошовий не смів нічого вирішувати без згоди всього товариства; коли ж траплялося, що якийсь кошовий на щось таке зважився, не спитавши волі ради, то запорожці зараз же били в клепало, сходилися на січовий майдан і всією громадою судили його за те, що порушив “козацькі звичаї”; якщо той не міг виправдатися, то скидали такого кошового з посади, а у надзвичайно важливих випадках то й карали смертю.
Запорозьке Військо було республікою, а кошовий отаман, як на сучасний манір, президент. Тільки не звичайною республікою вважали Запорозьку Січ, бо кожна республіка має своє власне господарство, а на Запорожжі воно було січове й курінне, окремим же козакам заборонялося тримати господарство й майно. Власністю запорожця були тільки кінь, зброя, одяг і гроші, а згодом уже тільки запорозька старшина стала заводити свої маєтки.
Про те, чим годувати товариство, дбали курінні отамани. Кошти та всілякі припаси Військо Запорозьке найчастіше здобувало на своїх вольностях. На тій же Новорічній раді запорозькі землі розписувалися на 38 папірцях, щоб кожна частина мала більш-менш однаково земельного й водяного добра. Перед усім товариством військовий писар скручував ті папірці (ляси чи жеребки) і вкидав їх у шапку, а потім, добре потрусивши нею, давав курінним отаманам витягати із шапки ті “ляси”. Якому куреню які вольності випадали, з тих він і мав користуватися цілий рік.
ГОСПОДАРСТВО СІЧОВЕ Й КУРІННЕ
Напровесні в куренях запорожці знову тягли жеребки, кому з товаришів іти на вольності, а кому — лишатися в Січі на випадок походу або нападу татар; а як тільки річки скресали, відразу ж половина, а коли й більше запорожців виходила на свої вольності рибалити й полювати. Головною здобиччю на землях були риба та хутро. Рибу засолювали й, лишивши з неї стільки, скільки всякому куреню треба до наступної весни, решту відвозили продавати на Україну, а на виручені за рибу гроші купували борошно, пшоно, сукна, порох та олово. Шкурами та хутром теж торгували на Україні, а звідтіля продавали в Польщу й німецькі землі; гроші ж так сапо поверталися на курінне господарство.
Січовики мали здобутки здебільшого із військової здобичі. Під час нападів на татар або морських походів запорожці щоразу приганяли із татарських степів тисячі коней і худоби; з турецьких же міст привозили коштовні речі, зброю, шовки, оксамити, золото й срібло. Всякий козак усю здобич, окрім зброї, мав скласти докупи, і вже на Січі військова рада розподіляла те збіжжя: звичайно, не менше, як половина її йшла на церкви й монастирі — здебільшого на січову церкву свїтої Покрови та на Трах-темирівський монастир, а пізніші — на київське Братство, Межигірський та Самарський запорозький монастирі, і тільки решту розподіляли тут між товариством, однаково на всіх: і на тих, що були в поході, й на тих, що ходили на лови або доглядали Січ. Виняток становила лише ручна зброя — вона не ділилася, а залишалася власністю того, хто її здобув.
Щоб керувати січовим господарством, у поміч кошовому отаманові обирали скарбникі; курінним же господарством орудували курінний отамін і кухар.
СІЧ ЗАПОРОЗЬКА
Для Січі запорожці завжди вибирали сухе й високе місце на березі Дніпра або якоїсь його протоки й, лишивши посередині тієї площі майдін, ставили навколо нього 38 довгих хат (куренів), де б товариство мало притулок під час негоди.
Окрім куренів, у Січі зводши ще такі будівлі: церква на честь святої Покрови; паланка-будинок, де зберігалися військові клейноди, містилася канцелярія й чинився суд і розправа; пушкарня — неглибокий, але просторий льох, у якому тримали гармати, ручіу зброю, кінську упряж, зілля (порох), кулі, сірку, селітру та інше військове майно; скарбниця — такий же льох для зберігання борошна, пшона, сала, риби й іншого харчового припасу. Там же в невеликих барильцях переховували й військові гроші.
За народними переказами, як і стверджують історики, перша церква з'явилася на Січі тоді, коли вона містилася на майже змитому острові Городищі, напроти теперішньої слободи Капулівки Катерінославського повіту, нижче устя Чортомлика. Ту Січ було збудовано десь року 1575-го за часів гетьмана Богданка та короля польського Стефана Баторія. Прозвали її Базавлуцькою через те, певно, що острів, на якому вона розташувалася, належав до Лугу Базавлугу. Безумовно, церкви мали й усі пізніші Січі: Хортицька, Томаківська, Микитинська, Олешківська та Покровська, хоча іноді й містилися в дуже легкій споруді, від якої до наших днів не лишилося жодних ознак, як, скажімо, в Олешках, де церква мала стіни та стріху з очерету. Запорожці завжди були дуже набожні люди й ніколи не шкодували грошей на храм, як військових, так і своїх, власних, і в пізніших Січах — Чортомлицькій, яка містилася на березі напроти Базавлуцької, та в Новій Січі над річкою Підпільною церкви були навіть багаті.