Трясило добре керував своїм військом: обходив поляків з усіх боків і погрожував одтіснити їх від Дніпра, так що Конецпольський, прямуючи на Переяслав, чимало жовнірів мав залишити заставами між Дніпром та своїм місцем розташування і тим зменшив бойові сили. Проте поляки, покладаючись на кращу ручну зброю та гармати, підступили до табору козаків і заатакували його.
Козаки зуміли відбити поляків, та ті напали й наступного дня. І так тривало впродовж двох тижнів — запорожці щоразу дужче наступали й заганяли ворогів аж у їхній табір, хоча на боці Конецпольського билися й реєстрові козаки з усією старшиною в кількості майже 2000 душ.
Через два тижні Тарас Трясило надумав виманити Конецпольського з його табору й послав кількасот козаків у сусіднє село. Шпиги відразу ж повідомили коронного гетьмана про підступи запорожців, і той, взявши із собою Лаща з полком та кілька тисяч жовнірів, вискочив із табору, щоб захопити розрізнених козаків. А Тарасові тільки того й треба було: дочекавшись вечора, він вдарив на польський табір, який стояв на маленькій річечці Альті, і влаштував там кривавий бенкет. Багато полягло поляків; козаки ж, оволодівши табором, забрали польські гармати й гаківниці й перетягли їх до свого табору.
Після цього бою у Конецпольського лишилася, може, половина війська, та й те було вже відрізане від Дніпра, ті ж роти жовнірів, яких прислав йому на поміч король, не змогли пробитися через охоплену повстанням Україну й загинули цілими сотнями від рук селян. Довелося коронному гетьманові просити запорожців про угоду, й він послав до Тараса Трясила гінців, переконуючи, що поляки й козаки — діти й слуги одного короля і запорожцям негоже й гріх здіймати зброю на свого державця.
Тарас Трясило, як і всі січові козаки, добре вмів битися з ворогами, але не мав хисту до політики. Слова згоди, мовлені лукавим польським паном, одразу вгамували серце козацького гетьмана й запорожців, і вони змирилися з тим, що “все має забутися, реєстр же козаків збільшується до 8000”; до того ж, Конецпольський пообіцяв, що насправді ж реєстр зовсім не буде складатись, і це дуже втішало козаків, бо кожен, хто взяв зброю до рук, міг би називати себе реєстровим козаком і вимагати собі відповідних прав.
ПЕТРАЖИЦЬКИЙ-КУЛАГА
Куди подівся після того Тарас Трясило, оспіваний Шевченком у його поемі “Тарасова ніч”, невідомо. Історичні джерела більше не згадують про нього. Певно, що він, виступивши проти короля, вже не мав змоги лишатися гетьманом і, передавши булаву заступникові, знову став звичайним військовим товаришем, як це чинила й уся запорозька старшина; відомо лише, що невдовзі після битви на Альті гетьманом було затверджено Арандаренка, та запорожці незабаром скинули його і року 1631-го обрали своїм ватажком Петражицького-Кулагу.
Року 1632-го в Польщі сталася велика подія: вмер король Жигмонт III, що стільки лиха завдав православній вірі, козацтву і взагалі Україні. На сейм, який мав обрати нового державця, прибули делегати й од свідомої української шляхти (хоч її й було обмаль), од православного духовенства й од Війська Запорозького. Всі вони вимагали: щоб українська шляхта зрівнялась у правах із польською, а православна віра мала ті ж права, якими користувалися за зверхності литовської, й православних владик потрібно затвердити й повернути їм усі церкви, монастирі й маєтки, передані уніатам; до того ж, козаки прагнули добитися дозволу брати участь у виборах короля, бо вони — частина тіла Речі Посполитої.
На вимоги про виборчі права польські сенатори глузливо відповіли, що хоч козаки справді частина тіла Польщі, але така, як волосся або нігті, що, мовляв, доки вони невеликі, то їх доглядають, а як одростуть, то їх підрізають. Тож ніяких прав на вибори козаки й не дістали. Що ж до духовних справ, то новий король Владислав, хоч і з великими зусиллями, та вмовив-таки сейм постановити, щоб митрополичі кафедри були рівно поділені між уніатами й православними, а также вчинити із церквами й монастирями.
Отже, зі смертю Жигмонта III православні дещо придбали на папері, та тільки здійснити те в житті було нелегко, бо уніати не хотіли нічим поступатися; польський же уряд не лише їх не змушував до того, а навіть заступався за них. За таких обставин гетьман Петражицький із Військом Запорозьким щиро підтримав православне духовенство — козаки зі зброєю відбирали в уніатів церкви й монастирі. Між іншим, ними було захоплено й собор святої Софії в Києві й передано його митрополитові Петру Могилі, що багато працював для піднесення православної віри й українського національного життя.
ІВАН СУЛИМА
Після невдалої для поляків Переяславської війни із запорожцями коронний гетьман Конецпольський незабаром почав притискувати козаків. Знову комісари заходилися складати козакам реєстр, куди здебільшого записували тільки тих, що під час війни були на боці поляків, інших же повертали панам. Запорожці вже не могли на Україні зимувати по селах та містах, їм тут не продавали селітри для пороху та олова на кулі тощо. Року ж 1633-го Конецпольський надумав звести запорожців й іншими заходами. За згодою короля він доручив французькому інженерові Боплану спорудити над Дніпром, біля Ко-дацького порога, на землі Війська Запорозького, фортецю й замок, щоб заступити запорожцям шлях на Україну, а з України — не пускати людей тікати Дніпром та понад Дніпром на Запорожжя.
Ці заходи польського уряду, разом із відповіддю сенаторів козакам на сеймі, мали б переконати запорожців у неминучій потребі рішуче боротися з Польщею, але вони ще й у ті часи вважали сварки та сутички з поляками лише своїми хатніми справами, і їх, як і Самійла Кішку, вабило до себе Чорне море з турецькими галерами-каторгами та пишними містами на берегах, звідкіля до них простягали руки замордовані турецькою неволею земляки і навіть січові товариші й побратими.
Під впливом такого настрою й бойових традицій Військо Запорозьке в перші роки королювання Владислава не бажало брати участі у війні з Москвою та Швецією (воювали тільки городові козаки), а, обравши собі гетьманом Івана Сулиму, загадало йому вирушати походом на море.
Історія життя й пригод Судими така ж, як у Самійла Кішки, тільки вона була ще дивніша й цікавіша. Коли Іван Сулима прожив свій середній вік (мабуть, десь року 1614-го), то він під час морського наскоку дістався туркам у бранці. Його, як і Кішку, яничари прикували на військовій галері до гребки, і Сулима на тій галері побував у всіх чорноморських містах, між іншим, і в Азові, що лежав біля устя Дону. Років через 15 своєї неволі, .коли виникла війна турецького султана з римським папою Павлом, галеру Сулими було послано в Середземне море до італійських берегів. Довго тяглася та війна, і довго плавав галерником Сулима, навіть волоссям заріс до самісінького пояса, та якось йому, як і Самійлові Кішці, пощастило хитрощами обдурити турків, одімкнути замки на кайданах своїх товаришів-невольників і з ними разом, пов'язавши вночі яничарів, захопили галеру. Проблукавши якийсь час у морі, уникаючи зустрічі з турецькими кораблями, Сулима щасливо прибився до італійського берега й, доступившись до римського папи, подарував йому три сотні турків-бранців. У свою чергу військо владики, побачивши, що Сулима і його товариші-невольники майже голі й заїдені нужею, дав усім запорожцям грошей, щоб їм причепуритися й зодягнутися; коли ж вони захотіли повернутися на Україну, то папа виділив кошти й на подорож, а Сулимі подарував навіть свого портрета.
Повернувшись до рідного краю, Сулима негайно прибув на Запорожжя, став ходити із січовиками на море, а десь року 1633-го його вже обрало товариство гетьманом. Зважаючи на волю козацтва вирушити чайками в похід, Сулима пригадав велике й пишне турецьке місто Азов, де ще жодного разу не гостювало Військо Запорозьке, а там же стогнали й гинули в неволі запорожці.
Це місто було відрізане від України не морем, як Сіноп і Трапезунт, а річками та безмежними степами, на яких кочували татари. Отож, утекти невольникам звідти більше щастило, ніж із заморських турецьких міст, хоча той шлях пролягав через безводні степи, де на кожному кроці могли наздогнати вороги, й більшість втікачів із Азова гинула в дорозі, так і не побачивши тихих вод і ясних зірок рідної України, як те оспівано народом у думі “Про втечу трьох братів з Азова”:
Як із землі Турецької
Да з віри бусурманської
Із города із Азова не пили — тумани вставали,
Як три брати рідненькі,
Як голубоньки сивенькі,
Із города із Азова з тяжкої неволі
У землю християнську до батька,
до матері, до роду утікали.
Два брати кінних,
А третій, менший, піша пішаниця,
За кінними братами уганяє
І на біле каміння,
На сире коріння
Свої ніжки козацькі молодецькі побиває,
Кровію слід заливає
І до кінних братів словами промовляє:
“Братики мої рідненькі,
Голубоньки сивенькі!
Добре ви учиніте,
Мене, найменшого брата, між коні візьміте
І в землю християнську до отця,
до матері, до роду надвезіте”.
І ті брати теє зачували,
Словами промовляли:
“Братику милий,
Голубоньку сивий!
Раді б ми тебе між коні узяти,
Так буде нас Азовська орда наганяти,
Буде впень сікти-рубати,
Буде нам велику муку завдавати,
А як жив-здоров будеш,
Сам у землю християнську прибудеш!”
І теє промовляли,
Відтіль побігали.
А менший брат, піша пішаниця,
За кінними братами вганяє,
Коні за стремена хватає
І словами промовляє,
Слізьми обливає:
“Братики мої рідненькі,
Голубоньки сивенькі!
Не хочете мене між коні узяти,
То хоч одне милосердя майте:
Візьміть мене постріляйте-порубайте,
В чистім полі поховайте,
Звіру та птиці на поталу не подайте”.
А ті брати теє зачували,
Словами промовляли:
“Братику милий,
Голубоньку сивий!
Що ти кажеш,
Мов наше серце ножем пробиваєш!
Що наші мечі на тебе не здіймуться,
На дванадцять частей розлетяться,
І наша душа гріхів довіку не відкупиться.
Сього, брате, ізроду нігде не чували,
Щоб рідною кровію шаблі обмивали
Або гострим списом опрощення брали,
А будем ми до байраків, до мелюсів добігати,
І будем ми тернове віття, верхи стинати,
І будем тобі, найменшому брату,
Пішій пішаниці, на признаку покидати,
Щоб знав з тяжкої неволі
В землю християнську
До батька, до матері, до роду куди утікати!”
і теє промовляли,
Відтіля побігали.
І до байраків, до мелюсів добігали,
І тернові віття, верхи стинали,
Своєму меншому брату,
Пішій пішаниці, на признаку покидали,
Далі з байраків, із мелюсів вибігали,
І не стало ні байраків, ні мелюсів ставати,
І тільки поле лиліє,
На йому трава зелена зеленіє,
На шлях Муравський вибігали
І єден до єдного словами промовляли.
Що промово середульший до старшого:
“Братику рідненький,
Голубоньку сивенький!
І ну думати-гадати,
З-під червоного каптана чорні китиці видирати,
Своєму брату найменшому,
Пішій пішаниці, на признаку покидати,
Щоб знав, куди у землю християнську
До батька, до матері, до роду прибувати!”
Старший брат теє зачуває,
Словами промовляє:
“Братику милий,
Голубоньку сивий!
Лиш ми будем коло своїх каптанів
чорні китиці видирати,
То як дасть нам господь до батька,
до матері, до роду прибувати,
І ні в чім буде між білу челядь
піти погуляти”.
Середульший брат на те не потурає,
З-під червоного каптана чорні китиці видирає
І своєму меншому брату, пішій пішаниці,
По шляху Муравському на приміту покидає.
А старший брат теє забачає,
Середульшого брата на сміх піднімає:
“Братику рідний,
Голубоньку сизий!
Либонь, ти собі жіноцький розум маєш,
Що ти на собі прекрасну одежу таряєш.
Як дасть нам господь до отця, до матері,
до роду прибувати,
Ні в чому буде між білу челядь погуляти”.
Теє промовляли,
Відтіля побігали.
І бігли не день, не два,
Не три й не чотири,
І до Савур-могили добігали,
На Савур-могилі три дні, три ночі спочивали,
Свого найменшого брата,
Пішу пішаницю, піджидали.
А менший брат, піша пішаниця,
до тернів, до байраків добігав
І тернове віття у руки бере-хапає,
До серця козацького прикладає,
Сльозами обмиває:
Із байраків, із мелюсів вибігає.
Не стало байраків, ні мелюсів ставати,
І тільки поле лиліє,
На йому трава зелена зеленіє.
На шлях Муравський вибігає.
І по шляху Муравському побігає,
З-під червоного каптана чорні китиці забачає,
У руки бере-хватає,
До серця козацького молодецького прикладає,
Сльозами обливає,
Словами промовляє:
“Сюди мої два брати кінні пробігали,
І, видно, їх Азовська орда доганяла
І посікла, порубала,
Мене, найменшого брата, пішу пішаницю,
У тернах, у мелюсах на спочинку минала!
І коли б їх кість, каже, я знаходив би,
Поховав би, похоронив би,
Звіру та птиці на поталу не подав би”.
І теє промовляє,
Відтіля побігає.
До Савур-могили добігає,
І тільки своїх братів рідних трошки сліди забачає.
І на Савур-могилу збігає,
Словами промовляє,
Сльозами обливає:
“Побило мене в полі
Три недолі —
Перва недоля — безхліб'я,
Друга недоля — безвіддя,
Третя недоля, що своїх братів рідних не догнав”.
І буйний вітер повіває,
Бідного козака, безщасного, з ніг вже валяє!
От менший брат на Савур-могилу лягає,
Головку склоняє,
І вовки-сіроманці набігали,
І орли сизопері налітали,
В головках сідали.
Хотіли заздалегідь живота темний похорон
одправляти.
Менший брат теє зачуває,
Словами промовляє:
“Вовки-сіроманці, орли-чорнокрильці,
Гості мої милі! Хоч мало-мало підождіте,
Поки козацька душа з тілом розлучиться.
Тоді будете мені з лоба чорні очі
висмикати,
Біле тіло коло жовтої кості оббирати,
Попід зеленим явором ховати
І комишами вкривати”.
Мало-немного спочивав:
От руками не візьме,
Ногами не піде.
I ясно очима на небо не згляне…
На небо взирає,
Тяжко здихає,
Батькову-матчину молитву споминає —
І богу душу оддає.
Тоді сиві зозулі налітали,
У головках сідали
І так, як рідні сестри, кукували.
Тоді орли сизопері налітали,
На кудрі наступали,
З лоба очі висмикали.
Тоді ще й дрібна птиця налітала,
Коло жовтої кості тіло оббирала.
І вовки-сіроманці набігали,
Кості по байраках, по мелюсах рознощали,
Попід зеленим явором ховали
І комишами вкривали:
То ж вони козацький похорон одправляли.