Нелегко, мабуть, було козакам уперше перетнути бурхливі пороги, де і в наші часи нерідко розбиваються човни на тріски, та козаки подолали той небезпечний шлях, і звідтоді Дніпрові пороги та козаки стали рідними братами на кілька віків, і все тодішнє козацьке життя снувалося біля порогів.
За порогами, на одному з островів Великого Лугу, козаки поставили собі курені, обкопали свій табір окопами, обгородили засіками й прозвали цей новий кіш “Січчю”. З того переходу низовиків за пороги вони й почали зватися “запорозькими козаками”, або “запорожцями”. Про них-то й підуть мої оповідання, хоча неможливо буде обминати життя й городовиків, бо й ті козаки щовесни приходили до своїх товаришів за пороги, жили з ними одним життям, разом вирушали в походи, разом і клали свої голови в боротьбі з бусурманами, бодай і зимували на Україні, а все-таки звалися козаками Війська Запорозького Низового.
ПЕРШІ ЧАСИ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Великий Луг був добрим місцем для розташування запорозьких козаків. Він являв собою величезний острів, оточений річками Дніпром, Кушугумом та Кінськими Во-.дами й порізаний Дніпровими протоками на безліч менших островів. Увесь луг мав 5 миль, або 50 верст у довжину та біля трьох миль завширшки; його вкривав одвічний ліс та несходимі пущі очеретів, осоки та шелюгів. На тих островах була ціла мережа озер та боліт, які під час повені сполучалися з Дніпром. Знайти та добути тут козаків вороги не могли, зате прогодуватися запорожцям у Великому Лузі було неважко, бо всі його протоки, озера й лимани аж кишіли рибою, а в лісах водилася сила звірини й птиці. Бракувало козакам тільки борошна та пороху, тому вони час од часу виряджали товаришів байдаками по Дніпру на Україну.
Упорядкувавши Січ у захисному куті Великого Лугу, запорожці почали висилати козацькі залоги до татарських перевозів на Дніпрі й бойові чати в степи, понад шляхи, якими найбільше ходили татари на Україну.
Татари мали чимало перевозів на Дніпрі, найдавніші з них були: перший між порогами Будилом та Лишнім, другий — трохи вище голови острова Хортиці, в урочищі Кічкас. Перше місце подобалося татарам тим, що там Дніпро розмежовували острови Тивильжан (Таволжанський) та Перун на три протоки й саме там легше було перепливти з кіньми по черзі, відпочиваючи на островах; під Кічкасом Дніпро був стиснутий скелями і мав лише 80 сажнів завширшки.
Пристеживши татар на перевозі, запорожці намагалися перешкодити їм перебратися на інший берег, знищуючи всіх, хто зважувався перепливати; коли ж це не вдавалося, то сповіщали Січ і Україну. Згодом на степових пагорбах були споруджені “бекети”, звідки подавали вісті про татар гаслом: на далекій од Дніпра могилі запалювали вогонь, а чатівники з подальших місць, сприйнявши той знак, розводили й собі багаття, і так те гасло за одну ніч поширювалося по всіх степах і доходило до України; отож, не встигнуть татари й перевезтися через Дніпро, а вже скрізь знають, що вороги наближаються.
Нема чого й казати, що життя запорожців у перші сто літ існування Запорозького Війська було невимовне тяжке. Татарські кочовища діставали в ті часи східним боком Дніпра річки Орелі, а правим — Тясмину й Висі, так що єдиним зв'язком Січі запорозької з Україною, і то не забезпеченим од татарських наскоків, був Дніпро. Оточені з усіх боків татарами, запорожці повсякчас сподівалися нападу ворогів, а з тим або смерті собі, або тяжкої неволі. До того ж, татарські добичники (“ушкалі”), приходячи щороку на Україну за ясирем (бранцями), неначе за своєю власністю, стали помічати, що запорожці пильнують за ними й застерігають про їхні наскоки всю Україну; то ж і самі почали вистежувати козаків, щоб, знищивши їхню варту, віроломно налетіти на українські міста й села.
Щоденна небезпека навчила запорожців стерегтися від бусурманів. Очі їхні бачили в таку далечінь, куди нині сягають лише підзорні труби, а козацьке вухо чуло й там, де, здавалося б, панувала німа тиша. Козаки вміли вгадувати наближення небезпеки за тим, куди біжать степові звірі або як перелітає птаство.
Коли небезпека заставала запорожців поблизу Дніпрових порогів, вони ховалися серед скель і в печерах, що й досі існують по берегах Дніпра; якщо біля Великого Лугу та в низинах річок — тікали в плавні та очерети; згодом же, вистеживши зі своєї схованки ворогів, — кидалися на них зненацька й, коли мали сили, то й знищували їх.
Найтяжче доводилося тим із запорожців, які чатували в степах. Там було видко далеко навкруги, і здавалося, що козакам нема порятунку від татар, бо коні у степовиків були прудкі, як вітер; проте й запорожцям вдавалося врятуватися; досить було добігти козакові до якоїсь степової річки або озерця, і вже він у безпеці: бо виріже собі очеретину, простромить у її колінці дірочку й, узявши в рот, занурюється у воду з головою. Краєчок очеретини, виставлений на поверхню, зовсім не помітний поміж осокою й очеретом, а козак через неї дихає й може пересидіти в річці, доки татари підуть далі.
Але хоч які були сторожкі запорожці, а не одному з них випало загинути в нерівній борні з бусурманами, як переказують нам сумні народні думи:
Понад сагою Дніпровою
Молодий козак обід обідає,
Не думає й не гадає,
Що на нього, молодого,
Ще й на джуру малого,
Біда настигає…
То не верби луговії зашуміли,
Як безбожні ушкалі налетіли,
Хведора Безрідного,
Отамана курінного,
Постріляли, порубали,
Тільки джури не піймали,
То малий джура до козака прибуває,
Рани йому глибокії промиває.
То козак йому промовляє:
— Джуро, мій джуро,
Вірний слуго!
Їдь ти понад Лугом-Вазавлугом
Та понад Дніпром-Славутою.
Послухай ти, джуро, —
Чи то гуси кричать,
Чи лебеді ячать,
Чи ушкалі гудуть,
Чи, може, козаки Дніпром ідуть?
Коли гуси кричать, або лебеді ячать — то зжени,
Коли ушкалі гудуть, то схорони.
Коли ж козаки йдуть, то об'яви:
Нехай вони човни до берега привертають,
Мене, Хведора Безрідного, навіщають.
II
Ой, усі поля самарськії почорніли,
Ясними пожарами погоріли;
Тільки не згоріло край річки Самарки,
Край криниці Салтанки
Три терни дрібненьких,
Три байраки зелененьких;
Та тим вони не згоріли,
Ще там три брати рідненьких,
Як голубоньки, сивеньких,
Постріляні та порубані спочивали;
Та тим вони спочивали,
Що на рани постріляні та порубані
дуже знемогали.
Озоветься старший брат до середульшого словами,
Обіллється гіркими сльозами:
“Прошу я тебе, братику мій рідненький,
Як голубонько, сивенький!
Добре ти учини:
Хоч із річки Самарки
Або з криниці Салтанки
Холодної води знайди,
Рани мої, постріляні та порубані,
окропи, охолоди!”
То середульший брат теє зачуває,
До його словами промовляє:
“Братику мій рідненький,
Як голубонько, сивенький!
Чи ти мені, брате, віри не доймеш,
Чи ти мене на сміх підіймаєш!
Чи не одна нас шабля порубала?
Чи не одна нас куля постріляла?
Що маю я на собі дев'ять ран —
рубаних, широких,
А чотири — стріляних, глибоких!
Так ми добре, брате, учинімо,
Свого найменшого брата попросімо:
Нехай найменший брат добре дбає,
Хоч навколюшки вставає,
Військову суремку в головах доставає,
У військову суремку добре грає-приграває;
Нехай би нас стали странні козаки зачувати,
До нас доходжати, Смерті нашої доглядати,
Тіло наше козацьке, молодецьке
в чистім полі поховати!”
НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА
З татар, що наскакували на Україну, ніхто не хотів вертатися додому з порожніми руками. Пограбувавши в містах і селах усе, що було коштовного, і повбивавши тих, хто змагався й обороняв своє добро, нападники підпалювали оселі й зганяли людей з усіх околиць до одного місця. Там вони вирізували старих і не придатних уже до невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолітків, витоптували кіньми тих дітей, які не мали ще сили втекти; інших же бранців: молодиць, дівчат, чоловіків і парубків, розлучаючи батька з дочкою і дружину з чоловіком, — розділяли між собою. Ось уривок із народної пісні про татарську руїну:
За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багацтво заграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в'ється,
А по ногах ланцюг б'ється…
А я, бідний, з діточками,
Піду лісом — стежечками.