Хмельницький тут, як і в Княжих байраках, доручив Перебийносові перекопати в лісі шляхи, й той, вичекавши, доки поляки, відступаючи, розтягли своє військо на кілька верст, 28 травня напав на них з усіх боків і вщент розбив. Передні лави цілком загинули в Глибокому Байраці на перекопах, які влаштували козаки. Польські вози й гармати котилися з крутої гори прямо у рівчаки й падали туди разом із кіньми під радісні вигуки й стрілянину запорожців Перебийноса. З тилу на поляків тиснув сам Хмельницький, а козацькі полки з реєстровців та запорожців насідали збоку. За кілька годин бою обидва польські гетьмани потрапили в полон, а решта поляків здалася козакам на милосердя.
У бойовищі під Корсунем були захоплені всі польські гармати, обоз із великими скарбами та сила знатного панства. З усього війська, яке налічувало 18000, більше 7000 залишилося трупом, майже 9000 потрапило в бранці й тільки 1500 вершникам вдалося втекти.
За великі послуги Війська Запорозького під Жовтими Водами та під Корсунем Хмельницький після такої перемоги надіслав на Січ коштовні подарунки: за кожну корогву — чотири корогви, за бунчук — два бунчуки, за булаву — дві булави, за пару котлів — три пари і за кожну поганеньку гармату — дві добрих. До всього того він іще додав 1000 талярів січовому товариству на пиво і 300 талярів на січову церкву. Все те було захоплено з польським обозом, та й не тільки те, бо ще кількасот возів із золотом, грішми та всяким іншим добром гетьман відправив до Чигирина й Суботова.
Про Корсунський бій та про те, що постало на Україні після нього, народна дума розповідає таке:
Ой, обізветься пан Хмельницький,
Отаман-батько Чигиринський:
“Гей, друзі-молодці,
Браття-козаки, запорожці!
Добре дбайте, барзо гадайте,
З ляхами пиво варити зачинайте:
Лядський солод, козацька вода,
Лядські дрова, козацькі труда”.
Ой, з того пива
Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.
Під городом Корсунем вони станом стали,
Під Стебловим вони солод замочили;
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького з ляхами добре посварили:
За тую бражку
Зчинили козаки з ляхами велику дражку;
За той солод
Зробили ляхи з козаками превеликий колот;
А за той, не знать який, квас
Не одного ляха козак за чуба тряс.
Ляхи чогось догадались,
Від козаків чогось утікали,
А козаки на ляхів нарікали:
“Ой ви, ляхове,
Пеські синове!
Чом ви не дожидаєте,
Нашого пива не допиваєте?”
Тоді козаки ляхів доганяли,
Пана Потоцького піймали,
Як барана в'язали
Та перед Хмельницького гетьмана примчали:
“Гей, пане Потоцький!
Чом у тебе досі розум жіноцький?
Не вмів ти єси в Кам'янськім Подільні
Поганого поросяти, куриці з перцем та шапраном уживати,
А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати
І житньої соломахи з тузлуком уплітати.
Хіба велю тебе до рук кримського хана,
Щоб навчили тебе кримські діти
сирої кобилини жувати!”
Тоді ляхи чогось догадались,
На жидів нарікали:
“Гей, ви, жидове,
Поганські синове!
Нащо то ви великий бунт, тривоги зривали,
на милю по три корчми становили,
Великі мита брали:
Від возового
По півзолотого,
Від пішого — по два гроші,
А ще не минали й сердешного старця —
Відбирали пшоно та яйця
А тепер ви тії скарби збирайте
Та Хмельницького єднайте;
А то як не будете Хмельницького єднати,
То не зарікайтесь за річку Віслу до Полонного
прудко тікати”.
Жидове чогось догадались,
На річку Случу тікали.
Которі тікали до річки Случі,
То погубили чоботи й онучі;
А которі до Прута,
То була від козаків Хмельницького
доріженька барзо крута.
По річці Случі
Обломили міст, ідучи,
Затопили всі клейноди
І всі лядські бубни.
Которі бігли до річки Росі,
То зосталися голі й босі.
Обізвався первий жид Гичик,
Та й хапається за бичик,
Обізветься другий жид Шльома:
“Ой, я ж пак не буду на сабас дома!”
Третій жид озоветься, Оврам:
“У мене невеликий крам:
Шпильки, голки,
Креміння, люльки,
Так я свій крам
У коробочку склав
Та козакам п'ятами накивав”.
Обізветься четвертий жид Давидко:
“Ой, брате Лейбо! Уже ж пак із гори
козацькі корогви видко!”
Обізветься п'ятий жид Юдко:
“Нумо, до Полонного втікати прудко!”
Тоді жид Лейба біжить,
Аж живіт дрижить;
Як на школу погляне,
Його серце жидівське зів'яне:
“Ей, школо моя, школо мурована!..
Тепер тебе ні в пазуху взяти,
Ні в кишеню сховати,
Але ж доведеться Хмельницького козакам
на балаки покидати!”
Отже, панове-молодці, над Полонним
не чорна хмара вставала:
Не одна пані-ляшка удовою зосталась.
Озоветься одна пані-ляшка:
“Нема мого пана Яна,
Десь його зв'язали козаки, як би барана,
Та повели до свого гетьмана”.
Озоветься друга пані-ляшка:
Нема мого пана Кордаша!
Десь його Хмельницького козаки повели до коша”.
Озоветься третя пані-ляшка:
“Нема мого пана Якуба!
Десь узяли Хмельницького козаки
та либонь, повісили на дуба”.
З-під Корсуня Богдан відрядив татар до Криму, а запорожців розпустив по Україні вимітати загонами з руської землі панів та жидів. Сам же гетьман із реєстровими козаками перейшов до Білої Церкви і заходився там складати нові полки українського козацького війська.
Запорожці, приєднавши до себе ватаги повстанців, ходили скрізь, руйнуючи польські маєтки, замки й міста та визволяючи людей з неволі, їхні загони зростали з кожним днем, гуртували навколо себе по кілька тисяч козаків і невдовзі ймення їхніх ватажків, полковників та курінних отаманів Війська Запорозького — Нечая, Богуна, Перебийноса, Ганжі, Остапа, Полов'яна, Морозенка, Гайчури, Кривошапки, Гаркуші, Вовгури й багатьох інших — облетіли всю Україну й прославилися в народних піснях і думах, як борці за визволення поневоленого українського люду; душі ж польської шляхти та її прибічників і підручних — жидів — ті імена виповнювали жахом.
Наймилішими народові героями повстання були, коли рахувати за кількістю складених про них пісень, полковники Війська Запорозького — Перебийніс, Нечай та Морозенко. Одну з пісень про Перебийноса можна й зараз почути на Україні, й не тільки від кобзарів, а й по селах, по бурсах і по військових школах:
Ой, не дивуйтеся, добрії люде,
Що на Вкраїні повстало;
Ой, за Дашевим, під Сорокою,
Множество ляхів пропало!
Перебийніс водить не много —
Сімсот козаків за собою;
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою.
“Ой, пийте, ляхи, води калюжі,
Води калюжі болотяної,
А що пивали по тій Вкраїні
Меди та вина ситіі”.
Зависли ляшки, зависли,
Як чорна хмара на Віслі.
Лядську славу загнав під лаву,
Сам бравий козак гуляє:
“Нуте, козаки, у скоки,
Заберімося під боки,
Заженім ляшка, вражого сина,
Аж за Дунай глибокий”.
Дивують ляхи, вражі сини,
Що ті козаки вживають:
Вживають вони щуку-рибуху,
Ще й соломаху з водою.
Ой, чи бач, ляше, як козак пляше
На сивім коні горою:
Мушкетом бере, аж серце в'яне,
А лях від страху вмирає.
Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше,
По Костяную могилу:
Як не схотіли, забунтували,
Та й утеряли Вкраїну.
Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький
На жовтім піску підбився:
Від нас, козаки, від нас, юнаки,
Ні один ляшок не скрився:
“Нуте ж, козаки, у скоки,
Заберімося у боки;
Загнали ляхів за річку Віслу,
Що не вернуться і в три роки”.
За літо, доки поляки скликали нове військо, Україна від Дністра й до Путивля та Лубен стала вільною. Повстання, мов величезна пожежа, перехопилося навіть у Галичину й на Білу Русь. Уся міська й сільська молодь узялася за ножі, сокири й коси й, повбивавши панів та озброївшись їхньою зброєю, пішла козакувати, гуртуючись то в загони, то в полки, що складав гетьман. Назва “реєстровий козак” стала зникати — козаком звав себе кожен, навіть той, хто замість зброї тримав у руці кийок. Селяни, долітні й підстаркуваті, що лишилися по оселях, поділили між собою добро своїх панів, їхнє господарство й худобу, попаювали навіть землю, так що за кілька місяців із поневолених кріпаків стали вільними людьми, до того ж, заможними землевласниками.