Оповідання про славне військо запорозьке низове – Адріан Кащенко

Хмельницький тут, як і в Княжих байраках, доручив Перебийносові перекопати в лісі шляхи, й той, вичекавши, доки поляки, відступаючи, розтягли своє військо на кілька верст, 28 травня напав на них з усіх боків і вщент розбив. Передні лави цілком загинули в Глибокому Байраці на перекопах, які влаштували козаки. Польські вози й гармати котилися з крутої гори прямо у рівчаки й падали туди разом із кіньми під радісні вигуки й стрілянину запорожців Перебийноса. З тилу на поляків тиснув сам Хмельницький, а козацькі полки з реєстровців та запорожців насідали збоку. За кілька годин бою обидва польські гетьмани потрапили в полон, а решта поляків здалася козакам на милосердя.

У бойовищі під Корсунем були захоплені всі польські гармати, обоз із великими скарбами та сила знатного панства. З усього війська, яке налічувало 18000, більше 7000 залишилося трупом, майже 9000 потрапило в бранці й тільки 1500 вершникам вдалося втекти.

За великі послуги Війська Запорозького під Жовтими Водами та під Корсунем Хмельницький після такої перемоги надіслав на Січ коштовні подарунки: за кожну корогву — чотири корогви, за бунчук — два бунчуки, за булаву — дві булави, за пару котлів — три пари і за кожну поганеньку гармату — дві добрих. До всього того він іще додав 1000 талярів січовому товариству на пиво і 300 талярів на січову церкву. Все те було захоплено з польським обозом, та й не тільки те, бо ще кількасот возів із золотом, грішми та всяким іншим добром гетьман відправив до Чигирина й Суботова.

Про Корсунський бій та про те, що постало на Україні після нього, народна дума розповідає таке:

Ой, обізветься пан Хмельницький,

Отаман-батько Чигиринський:

“Гей, друзі-молодці,

Браття-козаки, запорожці!

Добре дбайте, барзо гадайте,

З ляхами пиво варити зачинайте:

Лядський солод, козацька вода,

Лядські дрова, козацькі труда”.

Ой, з того пива

Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.

Під городом Корсунем вони станом стали,

Під Стебловим вони солод замочили;

Ще й пива не зварили,

А вже козаки Хмельницького з ляхами добре посварили:

За тую бражку

Зчинили козаки з ляхами велику дражку;

За той солод

Зробили ляхи з козаками превеликий колот;

А за той, не знать який, квас

Не одного ляха козак за чуба тряс.

Ляхи чогось догадались,

Від козаків чогось утікали,

А козаки на ляхів нарікали:

“Ой ви, ляхове,

Пеські синове!

Чом ви не дожидаєте,

Нашого пива не допиваєте?”

Тоді козаки ляхів доганяли,

Пана Потоцького піймали,

Як барана в'язали

Та перед Хмельницького гетьмана примчали:

“Гей, пане Потоцький!

Чом у тебе досі розум жіноцький?

Не вмів ти єси в Кам'янськім Подільні

Поганого поросяти, куриці з перцем та шапраном уживати,

А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати

І житньої соломахи з тузлуком уплітати.

Хіба велю тебе до рук кримського хана,

Щоб навчили тебе кримські діти

сирої кобилини жувати!”

Тоді ляхи чогось догадались,

На жидів нарікали:

“Гей, ви, жидове,

Поганські синове!

Нащо то ви великий бунт, тривоги зривали,

на милю по три корчми становили,

Великі мита брали:

Від возового

По півзолотого,

Від пішого — по два гроші,

А ще не минали й сердешного старця —

Відбирали пшоно та яйця

А тепер ви тії скарби збирайте

Та Хмельницького єднайте;

А то як не будете Хмельницького єднати,

То не зарікайтесь за річку Віслу до Полонного

прудко тікати”.

Жидове чогось догадались,

На річку Случу тікали.

Которі тікали до річки Случі,

То погубили чоботи й онучі;

А которі до Прута,

То була від козаків Хмельницького

доріженька барзо крута.

По річці Случі

Обломили міст, ідучи,

Затопили всі клейноди

І всі лядські бубни.

Которі бігли до річки Росі,

То зосталися голі й босі.

Обізвався первий жид Гичик,

Та й хапається за бичик,

Обізветься другий жид Шльома:

“Ой, я ж пак не буду на сабас дома!”

Третій жид озоветься, Оврам:

“У мене невеликий крам:

Шпильки, голки,

Креміння, люльки,

Так я свій крам

У коробочку склав

Та козакам п'ятами накивав”.

Обізветься четвертий жид Давидко:

“Ой, брате Лейбо! Уже ж пак із гори

козацькі корогви видко!”

Обізветься п'ятий жид Юдко:

“Нумо, до Полонного втікати прудко!”

Тоді жид Лейба біжить,

Аж живіт дрижить;

Як на школу погляне,

Його серце жидівське зів'яне:

“Ей, школо моя, школо мурована!..

Тепер тебе ні в пазуху взяти,

Ні в кишеню сховати,

Але ж доведеться Хмельницького козакам

на балаки покидати!”

Отже, панове-молодці, над Полонним

не чорна хмара вставала:

Не одна пані-ляшка удовою зосталась.

Озоветься одна пані-ляшка:

“Нема мого пана Яна,

Десь його зв'язали козаки, як би барана,

Та повели до свого гетьмана”.

Озоветься друга пані-ляшка:

Нема мого пана Кордаша!

Десь його Хмельницького козаки повели до коша”.

Озоветься третя пані-ляшка:

“Нема мого пана Якуба!

Десь узяли Хмельницького козаки

та либонь, повісили на дуба”.

З-під Корсуня Богдан відрядив татар до Криму, а запорожців розпустив по Україні вимітати загонами з руської землі панів та жидів. Сам же гетьман із реєстровими козаками перейшов до Білої Церкви і заходився там складати нові полки українського козацького війська.

Запорожці, приєднавши до себе ватаги повстанців, ходили скрізь, руйнуючи польські маєтки, замки й міста та визволяючи людей з неволі, їхні загони зростали з кожним днем, гуртували навколо себе по кілька тисяч козаків і невдовзі ймення їхніх ватажків, полковників та курінних отаманів Війська Запорозького — Нечая, Богуна, Перебийноса, Ганжі, Остапа, Полов'яна, Морозенка, Гайчури, Кривошапки, Гаркуші, Вовгури й багатьох інших — облетіли всю Україну й прославилися в народних піснях і думах, як борці за визволення поневоленого українського люду; душі ж польської шляхти та її прибічників і підручних — жидів — ті імена виповнювали жахом.

Наймилішими народові героями повстання були, коли рахувати за кількістю складених про них пісень, полковники Війська Запорозького — Перебийніс, Нечай та Морозенко. Одну з пісень про Перебийноса можна й зараз почути на Україні, й не тільки від кобзарів, а й по селах, по бурсах і по військових школах:

Ой, не дивуйтеся, добрії люде,

Що на Вкраїні повстало;

Ой, за Дашевим, під Сорокою,

Множество ляхів пропало!

Перебийніс водить не много —

Сімсот козаків за собою;

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою.

“Ой, пийте, ляхи, води калюжі,

Води калюжі болотяної,

А що пивали по тій Вкраїні

Меди та вина ситіі”.

Зависли ляшки, зависли,

Як чорна хмара на Віслі.

Лядську славу загнав під лаву,

Сам бравий козак гуляє:

“Нуте, козаки, у скоки,

Заберімося під боки,

Заженім ляшка, вражого сина,

Аж за Дунай глибокий”.

Дивують ляхи, вражі сини,

Що ті козаки вживають:

Вживають вони щуку-рибуху,

Ще й соломаху з водою.

Ой, чи бач, ляше, як козак пляше

На сивім коні горою:

Мушкетом бере, аж серце в'яне,

А лях від страху вмирає.

Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше,

По Костяную могилу:

Як не схотіли, забунтували,

Та й утеряли Вкраїну.

Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький

На жовтім піску підбився:

Від нас, козаки, від нас, юнаки,

Ні один ляшок не скрився:

“Нуте ж, козаки, у скоки,

Заберімося у боки;

Загнали ляхів за річку Віслу,

Що не вернуться і в три роки”.

За літо, доки поляки скликали нове військо, Україна від Дністра й до Путивля та Лубен стала вільною. Повстання, мов величезна пожежа, перехопилося навіть у Галичину й на Білу Русь. Уся міська й сільська молодь узялася за ножі, сокири й коси й, повбивавши панів та озброївшись їхньою зброєю, пішла козакувати, гуртуючись то в загони, то в полки, що складав гетьман. Назва “реєстровий козак” стала зникати — козаком звав себе кожен, навіть той, хто замість зброї тримав у руці кийок. Селяни, долітні й підстаркуваті, що лишилися по оселях, поділили між собою добро своїх панів, їхнє господарство й худобу, попаювали навіть землю, так що за кілька місяців із поневолених кріпаків стали вільними людьми, до того ж, заможними землевласниками.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: