Юрась Хмельниченко не змііг розібратися серед такого замішання. Не з його хистом було вирвати Україну із скрутного становища, й наприкінці року 1662-го він зрікся гетьманства і, передавши, за згюдою зібраної ним козацької старшини, військові клейнодиі своєму зятеві, полковнику Тетері, сам пішов у ченці.
Полковники Лівобережної України Сомко й Золотаренко, що не брали участі в обранні Тетері гетьманом, не визнавали його старшим і почали домагатися гетьманської булави — всяк для себе. Та тільки ні той, ні інший не мали у своїх домаганнях ніякої підтримки в меншому козацтві та простому людові, бо, як і вся того часу козацька старшина, вони, користуючись зі своєї влади, кривдили люд і забирали собі грунти, мілини й таке інше, тобто, як казали запорожці, “запаніли”.
ЗАПОРОЖЦІ ОБИРАЮТЬ ГЕТЬМАНОМ БРЮХОВЕЦЬКОГО
Військо Запорозьке теж не визнавало Тетерю гетьманом, бо не згодне було на польську зверхність. Разом із тим війську, яке завжди обстоювало рівність всього люду, не до вподоби було й народження на Україні свого власного панства. Запорожці однаково неприхильне ставилися й до Сомка, й до Золотаренка, а дю того ж, на підставі давніх запорозьких звичаїв, вони добіивалися, щоб гетьманів обирали на Січі, а не на волості.
У той час чималий вплив на запорожців мав колишній джура Богдана Хмельницького Іван Брюховецький. Діставши, певно, ще од Богдана Хмельницького, чималі гроші, він часто підмогоричував у січових шинках запорозьку голоту, вмів вдавати із себе заступника й оборонця простих козаків перед січовою старшиною і став такий милий усій запорозькій черні, що року 1662-го його було обрано кошовим отаманом. І от, коли Юрась Хмельниченко зрікся гетьманства, запорожці й вирішили настановити гетьманом свого кошового Брюховецького. Щоб вірніше того досягти, Кіш на початку року 1663-го вислав на Україну Брюховецького з цілим полком запорозького товариства, яке й схиляло простий люд на його користь. Українське поспільство давно мріяло про такого гетьмана, щоб дбав про нього, а не виключно про себе та козацьку старшину, воно радо приєдналося до запорожців і навіть склало про такого гетьмана, якого уявляло собі у мріях, чудову думу про Ганжу Андибера:
Гей, гуляв, гуляв бідний козак-нетяга сім год і чотири
Та потеряв з-під себе три коні воронії.
На дванадцятий год повертає, —
Козак-нетяга до города Черкас прибуває.
На козаку, бідному нетязі,
Три сиром'язі,
Опанчина рогозовая,
Поясина хмельовая,
На козаку, бідному нетязі, сап'янці —
Видно п'яти й пальці.
Де ступить — босої ноги слід пише.
А ще на козаку, бідному нетязі, шапка-бирка —
Зверху дірка,
Хутро голе, околиці біг має,
Вона дощем покрита,
А вітром, на славу козацьку, підбита.
І ще ж то козак, бідний нетяга, до города Черкас прибуває,
Насті Горовоі, кабашниці степової, шукає-питає.
Скоро козак-нетяга Насті Горової, кабашниці степової, допитався,
Зараз у світлицю вбрався.
Там пили три ляхи,
Дуки-срібляники:
Первий пив Гаврило Довгополенко Переяславський,
Другий пив Війтенко Ніжинський,
Третій пив Золотаренко Чернігівський.
От вони пили-підпивали,
З козака-нетяги насміхались,
На шинкарку покликали:
“Гей, шинкарко Горовая,
Насте молодая!
Добре ти дбай —
Нам солодкі меди, оковиту горілку ще підсипай,
Сього козака, пресучого сина, у потилицю з хати випихай:
Бо десь він по винницях, по броварнях валявся,
Опалився, ошарпався, обідрався,
До нас прийшов добувати,
А в іншу корчму буде нести пропивати”.
Тоді шинкарка Горовая,
Настя, кабашниця степовая,
Козака-нетягу за чуб брала,
В потилицю з хати вибивала,
То козак-нетяга добре дбає,
Козацькими п'ятами опинає.
Поки п'явся,
Поки до порога добрався.
Козацькими п'ятами за поріг зачіпає,
А козацькими руками за одвірки хапає,
Під мисник голову свою козацьку молодецьку ховає,
Тоді два ляхи, дуки-срібляники, на його поглядали,
З його насміхали,
А третій, Гаврило Довгополенко Переяславський, був обачний:
Із кармана людську денежку виймав,
Насті кабашній до рук добре оддавав,
А ще стиха словами промовляв:
“Гей, — каже, — ти, шинкарко молода, ти, Насте кабашна!
“Ти, — каже, — до сих бідних козаків-нетяг хоч злая, да й обашна:
Коли б ти добре дбала,
Сю денежку до рук приймала,
До погреба одходила,
Хоч нороцового пива уточила,
Сьому козаку, бідному нетязі, на похмілля живіт його козацький
скрепила”.
Тоді Настя Горовая,
Шинкарка степовая,
Сама в льох не ходила
Да наймичку посилала:
“Гей, дівко, наймичко!
Добре ти вчини,
Кінву-чвертівку в руки вхопи
Та в льох убіжи,
Та вісім бочок мини,
А з дев'ятої поганого пива наточи.
Як маєм його свиням виливати,
То будем ми його на таких нетяг роздавати”.
Тоді дівка-наймичка у льох убігала,
Та дев'ять бочок минала,
Та з десятої п'яного чола меду наточила,
Та в світлицю входжає,
Свій ніс геть од кінви одвертає,
Буцімто те пиво воняє.
Як подали козаку в руки ту кінву,
То він став біля печі
Та й почав підпивати пивце грече.
Взяв раз покуштував, удруге напився,
А втретє як узяв ту кінву за ухо,
То зробив у тій конівці сухо.
Як став козацьку хміль голову розбирати,
Став козак конівкою по мосту добре погрімати.
Стали в дуків-срібляників із стола чарки й пляшки скакати.
І стала шинкарська груба на десять штук скрізь по хаті літати.
Не стали тоді ляхи, дуки-срібляники, за сажею світа божого видати.
Тоді ті ляхи, дуки-срібляники, на його поглядали,
Словами промовляли:
“Десь сей козак-нетяга ніде не бував,
Добрих горілок не пивав,
Що його й погане пиво оп'янило”.
Як став козак-нетяга теє зачувати,
Став на ляхів грізно гукати:
“Гей ви, ляхове,
Вразькі синове!
Ік порогу посувайтесь,
Мені, козаку-нетязі, на покуті місце попускайте!
Посувайтесь тісно,
Щоб було мені, козаку-нетязі, де на покуті із лаптями сісти!”
Тоді ляхи, дуки-срібляники, добре дбали,
Дальше і к порогу посували,
Козаку-нетязі більше місця на покуті попускали.
Тоді козак-нетяга на покуті сідає,
Із-під поли позлотистий недолимок виймає,
Шинкарці молодій за цебер меду заставляє.
Тоді ті ляхи, дуки-срібляники, на його поглядали,
Словами промовляли:
“Гей, шинкарко Горовая,
Насте молодая,
Кабашнице степовая!
Нехай сей козак, бідний нетяга,
Не мається в тебе сеї заставщини викупляти.
Нам, дукам-срібляникам, нехай не зарікається воли поганяти,
А тобі, Насті кабашниці, грубу топити”.
Отоді-то козак, бідний нетяга,
як став сії слова зачувати,
Так він став чересок виймати,
Став шинкарці молодій, Насті кабашній, увесь стіл червінцями устилати.
Тоді дуки-срібляники як стали в його червінці заглядати,
Тоді стали його вітати
Медом шклянкою
І горілки чаркою,
Тоді й шинкарка Горовая,
Настя молодая,
Істиха словами промовляє:
“Ей, козаче, — каже, — козаче!
Чи снідав ти сьогодні чи обідав?
Ходім зо мною до кімнати,
Сядем ми з тобою поснідаєм
Чи пообідаєм”.
Тоді то козак, бідний нетяга, по кабаку походжає,
Кватирку одчиняє,
На бистрії ріки поглядає,
Кличе, добре покликає:
“Ой ріки, — каже, — ріки низовії,
Помошниці Дніпровії!
Тепер або мене зодягайте,
Або до себе приймайте!”
От тоді один козак іде,
Шати дорогії несе,
На його козацькі плечі надіває,
Другий козак іде,
Жовті сап'янці несе,
На його козацькі ноги надіває:
Тоді дуки-срібляники стиха словами промовляли:
“Гей, не єсть же се, братці, козак бідний нетяга,
А єсть се Хвесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький!..
Присунься ти до нас, — кажуть, — ближче,
Поклонимося тобі нижче,
Будем радиться, чи гаразд-добре на славній Україні проживати”.
Тоді стали його вітати медом шклянкою
І горілки чаркою.
То він теє од дуків-срібляників приймав,
Сам не випивав,
А все на свої шати проливав:
“Ей, шати, мої шати! пийте-гуляйте:
Не мене шанують, бо вас поважають.
Як я вас на собі не мав,
То й честі од дуків-срібляників не знав”.
Тоді-то Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький, стиха словами промовляє:
“Гей козаки, — каже, — діти, друзі-молодці!
Прошу я вас, добре дбайте,
Сих дуків-срібляників за лоб,
Наче волів, із-за стола виводжайте,
Перед вікнами покладайте,
У три березини потягайте,
Щоб вони мене споминали,
Мене до віку пам'ятали!”
Тільки Гаврила Довгополенка
Переяславського за те улюбив,
Край себе садовив,
Що він йому за свою денежку пива купив,
Тоді ж то козаки, діти, друзі-молодці, добре дбали,
Сих дуків-срібляників за лоб брали,
Із-за стола, наче волів, виводжали,
Перед вікнами покладали,
У три березини потягали,
А ще стиха словами промовляли:
“Гей, дуки, — кажуть, — ви, дуки!
За вами всі луги й луки, —
Ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати
І коня попасти!”