Наприкінці року 1669-го, доки Сірко із запорожцями перебував на Україні, Суховієнко знову поєднався з деякими татарськими ордами, прийшов Чорним Лісом під Чигирин і хотів його здобути; спільник же його — кримський хан, знаючи, що Січ лишилася майже порожня, послав тисячне військо, щоб зруйнувати козацьке гніздо. І хоч там було обмаль запорожців, та кошовий отаман Курило відбив цей напад і знищив багато татар та потопив у Дніпрі. Суховієнко, почувши про вчинок кримського хана, обурився і, посварившись із колишніми приятелями — татарськими мурзами, вернувся на Січ.
Не встиг Дорошенко позбутися Суховієнка, як на Україні знову незадоволені запорожці підняли проти нього правобережні полки: Уманський, Кальницький, Паволоцький та Корсунський. Козаки тих полків, зібравшись на раду в Умані, проголосили гетьманом Михайла Ханенка, після чого, склавши спілку з татарами, почали воювати проти прихильників Дорошенка.
Опинившись у дуже скрутному становищі, Дорошенко все-таки викликав останні правобережні полки й виступив проти своїх ворогів під Стеблевом, та військо Ханенка разом із татарами оточило його з усіх боків, плюндруючи навколишні міста й села.
Іван Сірко, який не брав участі в цьому розбраті, збагнувши, яку руїну роблять на Україні спільники Суховія й Ханенка — татари, згуртував біля себе кілька тисяч запорожців і, наблизившись до Стеблева саме під час рішучого бою, вдарив на Дорошенка з тилу й нагнав на татар такого страху, що ті кинулися врозтіч, а за ними побігли Суховій та Ханенко зі своїми прихильниками.
Упоравшись із Ханенком та Суховієм, Дорошенко хотів знову забрати Лівобережжя й послав туди полковника Гамалію з козаками. Многогрішний виставив лівобережних козаків, але Гамалія розгромив їх. На тому Дорошенко звелів закінчити битву, бо Військо Запорозьке з кошовим отаманом Лукашем Мартиновичем надіслало листа, в якому докоряло за те, що він проливає братню кров.
Таким чином, після смерті Богдана Хмельницького у Війську Запорозькому не було єдності й однодумства. Воно хотіло вершити на Україні справи й наставляти гетьманів, та з того нічого доброго не виходило, бо між запорозьким товариством усе менше ставало освічених людей, що розуміли б складне тогочасне становище і своїм впливом вели б козацтво до певної мети, як це робили колись князь Вишневецький, Самійло Кішка, Богданко та Сагайдачний. Ставленики запорожців Брюховецький, Суховієн-ко та Ханенко нічого не принесли своєму рідному краєві, крім лиха; завзятий же запорозький ватажок часів руїни Іван Сірко, не маючи ніякої освіти, навіть неписьменний, не міг зрештою взяти запорозьке товариство під свою руку. Все життя він, хоч і щиро, обстоював ідею незалежності України від сусідів, та не вмів користуватися з обставин і проводив лише давню політику січового лицарства у сліпій ворожнечі до татар і турків.
Року 1670-го чутка про те, що Дорошенко піддався турецькому султану, вже полинула на всю Україну і зменшила кількість його прихильників. Від нього відсахнувся навіть щирий його приятель та побратим Сірко. З такого становища й намислив скористатися Ханенко, щоб зовсім скинути Дорошенка й відібрати у нього гетьманську булаву.
У відносинах із Польщею Дорошенко твердо стояв на тому, щоб зберегти повну автономію України, й через те з перших же кроків свого гетьманування збройною рукою не пускав на свою рідну землю польського війська, наполягаючи на поновленні Гадяцьких умов. Це дуже не сподобалося королеві, й він весь час або воював із Дорошенком або робив усякі заходи, щоб позбутися непокірного гетьмана. Тоді ж Ханенко й написав королеві, що має на своєму боці все Запорозьке Військо і, як тільки король затвердить його на гетьманстві, то він зовсім не обстоюватиме Гадяцьких умов і навіть пустить на Україну польське військо та польських панів. У зносинах Ханенка з королем йому дуже допомагав кошовий отаман Війська Запорозького Грицько Пелех, який із кількома старшинами їздив у Варшаву.
Королеві припали до серця запевнення Ханенка, і він, за згодою сейму, проголосив 22 грудня 1670 року того гетьманом України й через Пелеха переслав йому на Січ клейноди. З тим запорожці із Ханенком вийшли на Україну, підмовили на свій бік три західних козацьких полки й зчинили заколот серед козаків Правобережжя.
Утиснутий з одного боку російським військом та гетьманом Многогрішним, з другого — поляками й гетьманом Ханенком, Дорошенко зрештою перейшов під протекцію султана й просив у нього помочі, щоб одбити ворогів; на Січ же він надіслав листа з поясненням, що зважився на цей крок через те, що Андрусівською умовою Польща виторгувала собі Правобережжя в царя, не спитавши її згоди; а так продають і купують лише безмовну тварину, тому Дорошенко має за ганьбу скоритися такому торгові.
ВЕЛИКА РУЇНА УКРАЇНИ
Польський король, задумавши поквитатися з Дорошенком, вислав проти нього чимале військо на чолі з коронним гетьманом Собеським, до якого прилучилися Ханенко з кількома полками та Іван Сірко із запорожцями. Почалася справжня руїна України. Засліплені ворожнечею до Петра Дорошенка за його спілку із султаном, запорожці разом із поляками здобули й поруйнували на Поділлі міста: Брацлав, Могилів, Ямпіль, Тиманівку, Яругу, Бар, Мобеж, Винницю й інші. Найдужче оборонявся Кальник, і полякам так і не вдалося взяти це місто.
Доки точилася ця війна, на поміч Дорошенкові прибули турки й татари, і з їхньою допомогою він розбив козаків Ханенка й вигнав з України поляків. Але татарська допомога обернулася гетьманові лихом: перемігши його ворогів, татари заходилися брати собі плату живим яси-рем. Інші загони розбрелися по всій Україні, і вони стали хапати людей у неволю. Стогін пішов по Україні, і людність зовсім одвернулася од Дорошенка та почала тікати за Дніпро у Гетьманщину.
Доки запорожці плутались із Брюховецьким, Суховієнком та Ханенком і намагалися верховодити справами України, турки поновили на острові Тавані Аслам-Кермень, збудували проти нього, на правому березі Дніпра, ще й інше міцне місто Кизикермен, і так прибрали до рук низ Дніпра й одрізали Запорожжя од моря й лиманів, що від славних морських походів Сагайдачного на Сіноп, Кафу та Царгород лишилися тільки згадки на Січі.
Року 1670-го кошовим Запорозького Війська було обрано наново Івана Сірка. Він уже розумів, яку шкоду Війську Запорозькому завдали турки й татари, заступивши шлях Запорожжю до моря, й задумав знову розпочати з ними боротьбу. По весні того року він ходив походом на нову фортецю Кизикермень і намагався її добувати та без великих гармат нічого не міг удіяти. Сунувся, було він звідтіля степами на Очаків, та теж не спромігся його взяти, тільки спалив передмістя та захопив чимало бранців.
Повернувшись із того походу, Сірко спорядив до Москви посланців просити, щоб цар дав на Січ добрих гармат, щоб ними руйнувати турецькі міста на Дніпрі. З Москви справді-таки було прислано козакам восени дві гармати та ще порох й олово, та вже на той час замість Сірка кошовим отаманом був Михайло Ханенко, що дбав не про те, як би пробитися до моря, а про те, як би видерти з рук Дорошенка гетьманську булаву. Проте Іван Сірко так уславився між запорожцями, що досить було йому скликати товариство на раду та гукнути: “А хто, панове товариство, піде за мною бити прокляту невіру?” — як його зразу ж обступали козаки. Так року 1671-го він з охочими запорожцями ходив походом на турецькі міста Аслам та Кизикермен і таки зруйнував останнє; року ж 1672-го він вистежив, коли спільник Дорошенка Танмамбет мурза, повертаючись з України до Криму, зупинився на річці Куяльнику попасти коней і наскочив на нього із запорожцями, розгромив його й навіть самого мурзу захопив у полон.
Після того сталася зовсім незрозуміла подія. Сірко хотів вислужитись у царя і повіз свого значного бранця Танмамбета на Лівобережну Україну до боярина Ромодановського, щоб через нього передати полоненого у подарунок цареві, але полтавський воєвода з невідомих причин не допустив Сірка до Ромодановського і звелів заарештувати й вислати його до Москви. Звідти шлях славного кошового проліг на Сибір у місто Тобольськ. Гадають так, що московський уряд, знаючи славу Сірка поміж козаків, боявся, щоб він не став гетьманом, небажаним для всіх сусідів, бо завжди рішуче обстоював незалежність України.