З Прутської умови, за якою Правобережжя знову дісталося Польщі, та до часів Нової Січі польські пани зрештою винищили незалежне од панів козацтво, зорганізоване Палієм та його товаришами, й поновили порядки, що існували до повстання Богдана Хмельницького. З метою залюднення спустошених земель Правобережної України польські пани закликали на свою дідизну переселенців з Лівобережжя, обіцяючи їм усілякі пільги. Звичайно, на землях, призначених для селитьби, пани виставляли на палі дошки з кількома рядками дірочок, і ті дірки визначали, скільки років поселенці мають володіти грунтами, не виплачуючи оренди і не працюючи на пана. Необачні люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на гетьманщині, тисячами переходили на правий берег Дніпра до грунтів, на яких дехто з них жив ще зі своїми батьками до “Згону”, не задумуючись над тим, що станеться в будучині. Час минав, а пани щороку забивали кілками на своїх дошках по дірочці, а як тільки всі позабивали, селяни опинилися без власних грунтів і цілком у панському ярмі. Одночасно з поневоленням відновлялася на Україні й унія. Вона хутко насувалась із Заходу й нарешті запанувала на Брацлавщині та Київщині.
НЕСПОКІЙ НА УКРАЇНІ
Засмучений неволею український люд почав пильно прислухатись до оповідань старих людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки визволяли Україну від панів; дали волю селянам; найзавзятіші з них стали міркувати, чи не можна б знову вчинити так, як це робив колись Богдан Хмельницький.
З назріванням у народі таких настроїв польські пани на Україні поділилися на дві партії й заклали спілки, що звалися “конфедераціями”. Одна з них тягла за Станіслава Лещинського, закликаючи собі на поміч татар; друга ж — за Августа III, і вона прикликала собі на поміч російське військо. Колотнеча між панами зчинилася ще в році 1733-му. Вони озброювали селян, складали з них сотні надвірних козаків, призначаючи сотниками здебільшого досвідчених у військових справах вихідців із Запорозького Війська, й ходили грабувати й нищити панів іншої конфедерації. Простому людові подобалося це, й він охоче кидав хліборобство й писався в надвірні козаки.
З весни року 1734-го на Україну вступило російське військо, а разом з ним козаки з Лівобережжя й кілька полків Війська Запорозького під проводом колишнього кошового Івана Білецького. Всі вони заходилися нищити маєтки й міста прихильників Лещинського, піднімаючи народ до повстання проти панів ворожої конфедерації. Побачивши, що польських панів б'є і російське військо, і запорожці, народ Правобережної України зрозумів це так, що, “цариця, мовляв, прислала своє військо, щоб визволити людей од панів та жидів”, і з поміччю захожих запорожців почав збиратись у ватаги та громити панів, не розбираючи вже, чи то прихильники Лещинського, чи Августа III.
Особливої сили набуло повстання українського люду на Брацлавщині. Там старшина надвірних козаків князя Любомирського, запорожець Верлан, назвавши себе полковником Війська Запорозького, скупчив навколо себе чимало озброєного люду, поділив його на сотні й завів у своїх загонах козацький устрій. Тих повстанців поляки прозвали “гайдамаками”, і та назва збереглася навіть до наших днів у прикладі до людей свавільних, завзятих та жорстоких.
Зі своїми ватагами Верлан рушив походом по всій Брацлавщині, руйнуючи панські маєтки, вирізуючи жидів, ксьондзів та уніатських попів і змушуючи людей присягати на вірність російській цариці. Згодом він перекинувся на Поділля й Волинь: громив невеликі хоругви польського війська, захопив Жванець і Броди та сягав аж до Кам'янця та Львова.
На Поділлі хвиля повстання підхоплена “левенцями”, які ще з часів великого руху козаччини кублилися понад Дністром, ховаючись за таких часів у Волощину, а в Галичині — “опришками”, і згодом докотилася до верховин Прута, Черемоша й у Карпати до гуцулів, де продовжилася аж до року 1745-го під проводом прославленого в народних піснях Довбуша.
Ой, попід гай зелененький,
Ходить Довбуш молоденький,
На ніженьку налягає,
Топірцем ся підпирає
Та й на хлопці покликає:
“Ой ви, хлопці, ви, молодці!
А сходіться враз докупці,
Бо будемо раду мати,
Де підемо розбивати,
Щоби Кути не минути,
До Косова повернути.
Тепер, хлопці, ідем спати,
Бо маємо рано встати,
Та вставайте всі раненько,
Убирайтеся борзенько
У постоли скирянії,
У волоки шовковії,
Бо зайдемо та до Дзвінки —
До Штефанової жінки”.
“Ой, Довбушу, ти, пане наш,
Там пригода буде у нас!”
“Ви на мене уважайте —
По дві кулі забивайте,
Станьте, хлопці, під ворота,
А я піду під віконце —
Чи спить моє любе серце?..
Рух українського люду на Київщині та Брацлавщині було припинено зовсім несподівано. Станіслав Лещинський того ж року втік із Польщі за кордон, пани ж його партії скорилися російському урядові й просили оборонити їх од нападів гайдамак та допомогти їм вгамувати непокірливих селян. Російський уряд згодився на те, й ті самі начальники російського війська, які нещодавно закликали селян бити панів, того ж 1734 року надосінь розгромили ватаги Верлана й інших провідців — гайдамак, а далі почали винищувати на Україні й дрібніші гайдамацькі загони; винищувати й захоплювати навіть поодиноких козаків і без жалю віддавати їх на суд тим же польським панам, які од них потерпали. Можна гадати, який був суд: гайдамакам і всім, хто не хотів коритися панам, поляки завдавали нелюдських мук і здебільшого навіть замордовували на смерть.
Багато при цьому загинуло люду й тільки дрібним гайдамацьким ватагам та поодиноким запорожцям пощастило втекти до Чути, або сховатись понад Бугом у байраках Запорожжя.
Звідтоді, себто з першого року існування Нової Січі, життя Війська Запорозького сполучилося з життям гайдамаків, що найбільше містилися на острові Мигеї на Бузі, в Чуті та по глибоких байраках, що спадають до Бугу, Інгулу та Інгульця.
Проте на західній Україні — Волині, Поділлі, Галичині й на Покутті гайдамацький рух ще довго не вщухав, і в народній поезії думи докладно розповідають про одну щасливу для повстанців баталію біля Городецьких ставків, чи озер, і про нещасливу — в лісі під Шаргородом на Поділлі.
Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати,
Ой, ходімо під Гусятин жидів розбивати!
А в п'ятницю до полудня жиди розбивали,
А в суботу в Іванківцях худобу забрали.
Козаченько-стороженько своїм знати дає:
Ой, з-за гори високої да з зеленої дубини
Ідуть ляхи на три шляхи за півтори милі.
Крикнув козак запорозький да на свої люде:
“Йдеть волинський воєвода — баталія буде!”
Перед себе десять тисяч ляхів проганяли,
На крикливій доріженці там ся іспіткали,
Дали ляхам привітання, аж з коней спадали.
Виступали козаченьки із міста Зінькова,
Ой, летіли вражі ляхи з коней, як солома;
А добре ся пани ляхи з козаками били,
Що лежить їх з-під Городка на півтори милі.
Гей, показав Медвідойко богатирську силу,
Що потопив панів ляхів в Городецькім ставу.
А Волинський воєвода з гори поглядає:
Пан Борейко без кульбаки, охляп утікає.
Нещасливий місяць-квітень настав у сім року:
Рейментарю Борейкові потекла кров з боку.
Поклонився пан Борейко пану воєводі:
“А вже ж мені з козаками воювати годі!”
Борейкова дружинонька волає долами,
Один каже до другого: “Вже пана не мами!”
Борейкова дружинонька волає до неба,
Оден каже до другого: “Розійтися треба!”
Нещасная баталія під Солонківцями,
Лежать ляхи з козаками да все купоньками.
Нещасливая та битва лиха наробила:
В Солонківцях із ляшеньків висока могила!
Борейкова дивізія в той час замішала
Да й лядському всьому війську шика поламала.
В славнім місті, у Кам'янці, стрельнули з гармати:
Не по однім по ляшеньку заплакала мати.
В славнім місті, у Кам'янці, стрельнули з рушниці,
Не по однім по ляшеньку плакали сестриці.
II
Ідуть ляхи на Вкраїну, все собі думають,
А до Лугу козацького дороги питають.
Стоять ляхи в Шаргороді. В Лузі дають знати:
“Де вже ж ляхи, пани брати, козаків вішають”.
Гей, із лісу із Кицманя, сталася там зрада,
Ах, пропала Лужецькая велика громада!
Пан Любковський, рементар, в коло луг оточив,
А Підгурський з молодцями в очі їм заскочив.
Вийди з Вербки, Медвідойко, Луга рятувати,
А вже ж нам тут, пане брати, прийде загибати.
Прибіг з Вербки Медвідойко Луга рятувати,
Не міг ляхам ради дати, мусив утікати.
Гей, закликав Медвідойко сотника Сорича:
“Сідай, брате, ляхів гнати аж до Жабокрича”.
Біля села Жабокрича, де ляхи стояли,
Трьох козаків, як шпаконьків, на паль повбивали.
Не питайте на Вкраїні, ляше, доріженьки,
Тільки гляди, де по дубках висять козаченьки.
По нещасній Україні злинула новина:
Не одного смерть спіткала козацького сина!
Де вже ж нам тут, пане брате, більше не гуляти:
Борейчики, скурві сини, будуть нас вітати.