НОВИЙ УСТРІЙ ЗЕМЕЛЬ ЗАПОРОЖЖЯ
Тим часом кошовий отаман Війська Запорозького Малашевич, заснувавши Нову Січ, подбав і про упорядкування всіх земель запорозьких і поділив їх на паланки, або як би сказати по-теперішньому, — повіти, призначивши в кожну невеликий відділ війська з полковником та іншою полковою старшиною. Усіх паланок до року 1764-го на Запорожжі було п'ять. На правому боці Дніпра: Буго-Гардівська, з осередком у Гарді на річці Буг, біля устя Сухого Ташлика; Інгульська — між річками Інгульцем та Дніпром, з осередком на місці, де була Кам'янська Січ; та Кодацька, угору Дніпра до річки Омельника з осередком у Старому Кодаку. На лівому боці Дніпра були: Самарська — між річками Ореллю та Конкою, та Кальміуська — від верхів'я Вовчої до річки Кальміуса, Берди та Азовського моря. Року ж 1764-го кошовий Пилип Федорів (Лантух) виділив із Самарської паланки, що вже доволі залюднилася, ще дві: Орільську та Протовчанську по річках Орелі та Протовчі й, окрім того, за згодою з Кримським ханом упорядкував восьму паланку — Прогноїнську, на Кінбурзькій косі, поміж Чорним морем та Дніпровим лиманом, де з давніх часів українські чумаки та запорозькі козаки брали сіль із Прогноїнських озер.
Татари не перешкоджали запорожцям порядкуватись, бо, з одного боку, не хотіли мати їх своїми ворогами, з другого ж — хан Каплан-Гірей, допомагаючи Лещинському, був з ордою в Каушанах на Буджаку і сам навіть боявся нападу запорожців на Крим.
Весь рік 1735-й минув для запорожців спокійно, бо кримський хан за наказом султана ходив того року на Кубань, а з Кубані — аж за Кавказькі гори — воювати персів.
Тим часом на Лівобережній Україні після смерті гетьмана Данила Апостола, що сталася 6 січня року 1734-го, російський уряд не дозволяв обирати нового гетьмана. Ця, сама по собі, велика подія, небагато важила для Війська Запорозького, бо воно тепер було залежне не від гетьмана, а від старшого з російських генералів на Україні. Дужче відбилося на запорожцях те, що року 1735-го помер генерал Вейсбах, який завжди прихильно ставився до них.
НОВА ВІЙНА РОСІЇ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ
Призначений на місце Вейсбаха генерал Леонтьєв пізно восени року 1735-го пішов походом на Крим і примусив Військо Запорозьке прилучитись до себе. Той похід був невчасний і дуже невдалий: вигубивши 9000 свого війська від хвороб, Леонтьєв од річки Конки рушив назад. Чимало потерпіли від холодів і запорожці, повертаючись на Січ із порожніми руками.
Року 1736-го Росія, вже не криючись, проголосила війну з Туреччиною, й фельдмаршал Мініх, викликавши до Лубен отамана Війська Запорозького Івана Малашевича із старшиною, звелів йому вислати 3000 вершників у татарські степи, щоб стежити за рухом орди, решті ж запорожцям наказав рухатися разом із російським військом на Перекоп.
Незабаром після того замість Малашевича кошовим вдруге було обрано Білецького, й він із кількома тисячами козаків брав діяльну участь у штурмі Перекопу, а потім вдерся в Крим і біля річки Самарчика, зчепившись із татарами, що були під проводом Нурредина-султана, упень його розгромив. Султан був убитий, а корогва його й бунчук дісталися запорожцям. Після цього бойовища козаки пішли далі на Козлов; бранців же, а їх було дуже багато, послали в подарунок Мініху.
Слідом за запорожцями увійшло в Крим російське військо й посунуло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачившій свою кволість, підпалили з тієї нагоди степ, й не тільки спереду, а й позаду російського війська, і тим завдали йому прикрощів. Невдовзі в Мініха почали гинути люди, а ще більше коні, й він мусив повернути назад і вибиратися з Криму серед попелу й диму. Багато там впало російського війська, та тяжко довелося й запорожцям, бо вони йшли позаду, відбиваючи татар, що переслідували Мініха аж до Орелі. Не допустивши бусурманів до останньої річки, запорожці вдарили їм у бік і змусили тікати до Криму, а наздогнавши їх, погромили деякі татарські загони й захопили у бранці трьох мурз.
За послуги у походах 1736 року Війську Запорозькому була прислана від цариці грамота й нові клейноди: срібна, позолочена булава; обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чотири менших корогви й чимало перначів для військової старшини.
Окрім зазначених походів, у запорозькому житті року 1736-го сталися ще такі події. Ті з ватажків народного повстання року 1734-го, яким пощастило врятуватись у запорозьких землях, знову згуртували коло себе побіля Бугу та в Чуті чималі ватаги гайдамаків й, проникнувши лісами та байраками на Україну, почали руйнувати та грабувати панські маєтки та вирізувати уніатів і жидів, як згадує гайдамацька, пісня:
Славна Чута товстими дубами,
Ще славніша Чута низом, козаками;
Що козаченьки завжди пробувають;
Із лядської України собі здобич мають.
Що драли ляхів, драли, обдирали,
Де був жид багатий, і того не минали,
Драли одамашки від польської ласки,
Драли кармазини, самі поносили,
Драли оксамити, шили шаровари;
Як загнали ляхів в кальнії болота,
Брали много срібла й злота.
Великого страху полякам завдавали цього разу гайдамацькі ватажки: Сава Чалий, Грива, Медвідь, Харко та Гнат Голий. Найбільше лютував Сава Чалий, і поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засідку й, спіймавши до своїх рук, передали Потоцькому. Той же надумав зробити із бранця оборонця своїх маєтків од гайдамаків і умовив його стати на службу, обіцяючи за це шану й розкішне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та смертної кари, згодився перейти на бік поляків і громити своїх колишніх товаришів-гайдамаків по їхніх кублах, що йому були добре відомі. Починаючи з року 1737-го, він справді почав ловити гайдамаків й завдавати, ганяючись за ними по запорозьких землях, великої шкоди, вже не тільки гайдамакам, а навіть Війську Запорозькому.
Другою подією на Запорожжі року 1736-го було збудування, з наказу київського генерал-губернатора Леонтьєва, що не любив запорожців і не йняв їм віри, поруч Нової Січі “Новосічинського ретраншементу”, себто окопів із будівлею, в якій містилася російська залога з комендантом. Така новина була неприємна запорожцям, і вони стали навіть хвилюватися, але Іван Малашевич, що з початку року 1737-го знову став кошовим, застеріг товариство, щоб поводилося з російським військом обережно.
На початку року 1737-го війна з турками та татарами поновилася, і Військо Запорозьке, з наказу Мініха, було поділене натроє: перша частина під проводом Малашевича повела перед армії Мініха в наступі на Очаків; друга з військом генерала Ласія — в поході на Перекоп; третя ж попливла байдаками в Лиман і на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду навколо Очакова.
Російське військо разом із запорожцями здобуло Очаків, інші ж два походи не дали помітних наслідків.
Року 1738-го знову спалахнула війна. На цей раз розпочали її татари, наскочивши на Лівобережну Україну, так що запорожцям довелося зустрічати татар на повороті та відбивати в них полон. Після того Мініх вирушив походом за Буг і звелів туди ж іти й Війську Запорозькому. Кошовий Іван Білецький виступив теж за Буг і перебував біля Дністра аж до зими, а тим часом до наказного отамана Похволитого почали звертатись інші, окрім Мініха, російські генерали, вимагаючи, щоб той вислав і до них полки запорозьких комонних козаків.
Запорожцям і так уже тяжко було від затяжної війни, бо вона звела нанівець запорозьку торгівлю і згубила чимало товариства, а тут ще свавільні вимоги генералів украй роздратували всіх, хто лишився на Січі, й вони на раді склали листа до Білецького, дорікаючи йому, що покинув їх: “Кошовому отаманові — писали вони, — личить доглядати Січі, а не блукати з клейнодами по пустинях”.
Тільки під зиму Військо Запорозьке, обідране й босе, повернулося на Січ, та й то ненадовго, бо на початку року 1739-го знову мусило виступати в похід. На цей раз більшість війська повів новий кошовий Яків Тукало. Запорожці ходили з ним під Хотин, ведучи перед в армії Мініха, а добувши його, опанували Яссами та всією Молдовою. Тут добре допомагала частина Запорозького Війська що, випливши в Чорне море, підвозила на Дунай припаси й топила дрібні турецькі судна. Друге Запорозьке Військо, під проводом полковника Онисима Білого, виступило на чолі з генералом Ласієм, що ходив на Крим. Тут запорожці показали росіянам брід через Гниле море (Сиваш) і допомогли їм заволодіти Арабатською фортецею.