Восени року 1739-го турецька війна скінчилася. Вона майже нічого не дала Росії, запорожцям же тілька нашкодила Під час цих чотирьохрічних змагань загинуло біля 6000 запорожців, себто біля половини всього придатного до бою товариства. До того ж, ще під час війни занесли з Туреччини на Січ чуму, яка змусила товариство розбігатися з Січі; багато козаків загинуло з безхліб'я по луках та байраках.
Торгівля Запорожжя припинилась, і після війни запорожці лишились майже без хліба і одягу. Російський уряд із замиренням не вимовив запорожцям права вільно плавати по Чорному морю, і за пунктом IX умови з Туреччиною “морська торгівля між Росією й Туреччиною має відбуватись тільки на турецьких кораблях”. Що ж до земельних меж, то за умовою 1739 -1740 років, віддали Туреччині добрий шмат запорозьких земель на західному боці Дніпра, з устями річок Мертвих Вод, Гнилого Єлан-ця, Інгулу й Інгульця. Правда, запорожці не хотіли й знати про передачу частини їхніх степів татарам і не пускали їх на устя цих річок.
В жовтні 1740 року померла цариця Анна Іванівна, а через рік на престол стала Єлизавета Петрівна.
ДРУГИЙ ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ НА УКРАЇНІ
Весь час турецької війни народні рухи на Правобережжі не вщухали. Люди не хотіли коритися польській владі й гуртувалися по лісах, створюючи ватаги. Тільки на той час поляки мали завзятого собі оборонця в особі Сави Чалого. З полком найманого польського війська він стояв у Немирові й звідтіля без жалю вистежував і громив ватаги своїх колишніх товаришів, а коли ті якось почали втікати на Запорожжя, то він скористався з того, що Військо Запорозьке було на війні, вскочив слідом за гайдамаками з полком поляків та волохів у запорозькі землі, зруйнував на Бузі запорозький Гард, не пожалівши навіть церкви та рибальських гардів (приладдя для рибальства).
Звістка про цю подію страшенно обурила не тільки гайдамацьких ватажків, а й Військо Запорозьке, як громаду, бо зрада запорожця товариству була тяжкою ганьбою всьому Війську Запорозькому… І от один із гайдамацьких ватажків — Гнат Голий заповзявся скарати Саву Чалого за його зраду. Прихопивши з собою десяток найзавзятіших товаришів, він потай пробрався в Немирів, де Сава проживав у добротному будинкові, й однієї ночі вдерся з кількома козаками у хату до Чалого. Побачивши давнього приятеля на порозі, Сава зразу зрозумів, з якою метою той прийшов, і хотів було оборонятись, та Гнат Голий із товаришами накинулися на нього зі списами і, захопивши живого в бранці, привезли на Січ, а там військовий суд засудив зрадника до смертної кари, і Саву Чалого козаки забили киями.
Зрада Чалого й кара з боку запорожців справили на Україні велике враження, й це відбилося в багатьох народних піснях, і кобзарі й досі співають на Україні:
Ой, був у Січі старий козак, на прізвище Чалий,
Вигодував сина Саву ляшенькам на славу.
“Ой, чи бачиш, старий, сідий, а що твій син робить, —
Як полове запорожців — то в кайданах водить!”
Ой, як крикнув старий, сідий та на запорожців:
“Хіба ж нема поміж вами удалих молодців?!”
Обізвався Гнатко-братко: “Та ні в віщо вбратись;
Знаю, знаю пана Саву — можу з ним погратись”
“Ой, як можеш, брате Гнате, з Савою погратись,
Буде тобі, брате Гнате, у віщо й убратись”
Ой, ще не світ, ой, ще не світ, ой, ще не світає,
А вже Гнатко з кравчиною коники сідлають.
Заїхали в нову корчму меду-вина пити.
Набігались вражі ляхи, — хотіли побити.
Ой, вдарили запорожці навхрест шабельками,
Повтікали вражі ляхи попід рученьками.
Ой, був Сава в Немирові в тестя на обіді,
Та не знав він і не відав об своїй гіркій біді.
Приїжджає та пан Сава та до свого двору,
Питається челядоньки: “Чи все гаразд дома?”
“Ой, все гаразд, пане Саво, і добра година:
Породила твоя пані хорошого сина;
Ой, все гаразд, пане Саво, та за одно страшно:
Виглядають гайдамаки із-за гори часто”
“Та нехай вони виглядають, — я їх не боюся! —
Єсть у мене війська много, — я з ними поб'юся!”
Ой, сів Сава кінець столу та листоньки пише,
А Савиха молоденька дитину колише;
Сидить Сава в кінці столу, листоньки читає,
А Савиха молодая важкенько зітхає:
“Ой, ну, люлі, мале дитя, ой ну, люлі, спати, —
Наїхали гайдамаки до нашої хати”.
А у того пана Сави весь двір на помості,
Приїхали та до нього козаченьки в гості.
“Здоров, здоров, пане Саво, а що ти гадаєш:
Здалека ти гостей маєш, — чим їх привітаєш?”
“Ой, чим же вас, милі братця, я буду вітати, —
От дав мені господь сина, — буду в куми брати”.
“Ой, чом же ти, пане Саво, тоді не кумався,
Як у Січі з отаманом у вічі видався?
Та йшов же ти біля його та й не привітався?”
“Піди, хлопку, піди, малий, та уточи пива, —
Та вип'ємо з козаками за малого сина;
Піди, хлопку, піди, малий, та уточи меду, —
Трудно-нудно на серденьку: головки не зведу!”
“Не того ми наїхали, щоб пить, кумувати,
Хочем тебе, пане Саво, із душею взяти.
Було б тобі, пане Саво, Гард не руйнувати,
Коли хотів запорожців в куми собі брати!
Було б тобі, пане Саво, шкоди не робити,
Запорозьким козаченькам голов не лупити,
А піймавши у неволю, — в кайданах не водити”.
Ой, кинувся да пан Сава до ясної зброї, —
Та підняли пана Саву на ратища вгору.
Відплачуючи за Саву Чалого, польські пани з чималим полком війська гналися за ватагою Гната Голого та, не наздогнавши її, напали на запорозький Гард і вдруге зруйнували його. Запорозький Кіш скаржився з приводу цього Сенату, й російський уряд листувався з польським урядом, та поляки так і відповіли, що Гард поруйновано за те, що запорожці наскочили на Немирів і захопили там польського полковника Саву Чалого.
Після того наскоки гайдамаків на польських панів на Правобережжі довго не припинялися й викликали з боку польського уряду скарги в Петербург на те, що по війні Росії з Туреччиною не запрошували Польщу до межування земель, і через те нібито запорожці захопили біля Синюхи польські землі. З приводу цього наприкінці року 1744-го Київський генерал-губернатор Леонтьєв наказав кошовому Якиму Ігнатовичу розпитати запорозьких дідів та списати для нього, де справді була межа Війська Запорозького з Польщею.
З відповіді Коша Леонтьєву од року 1745-го, виявилося, що поміж запорожцями добре зберігались перекази про здобутки Війська за часів Богдана Хмельницького й попередніх гетьманів. Перш за все з уст дідів записали, що межа з Польщею була по річці Случі, й усі землі від Дністра до Дніпра складали сьогобочну, Правобережну, Україну. Інші діди, зрозумівши, що мовиться про землі виключно Запорожжя, обмежовували їх так: запорозькі землі йшли на заході од устя Тясмину до Дніпра через Чорний ліс до річки Висі під Лебедин, далі річкою Синюхою та Бугом до Очакова і лиманом, “поки кінь копитами дна достане”, до устя Дніпра; до Запорожжя також належали Трахтемирів, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й Переволо"на на Дніпрі.
СУПЕРЕЧКИ ЗА ЗЕМЛІ
Біля тих же часів почалися суперечки за землі й на сході Запорожжя із донцями. Чим дужче слабшала татарська орда, тим більше її земель захоплювали запорожці й донські козаки. Землі по Міусу, Лугані, Бахмутці, Терцю, Кальміусу та Берді обидва війська мали тепер своїми, ворогували за них, навіть бились і скаржились один на одного до Петурбурга. Опріч того, козаки обох військ переїздили за Азовське море на рибальство й там билися за коси й лимани.
Року 1745-го в змагання Війська Запорозького з донцями втрутився нарешті російський уряд і царською грамотою наказав кошовому Василеві Сичу, щоб усі побудовані запорожцями на Єйських косах курені попалити й надалі на той бік Азовського моря запорожців не пускати.
Побачивши, як хутко заселялися суміжні із Запорожжям землі, козаки звертались до Сенату з проханням потвердити межі Війська Запорозького, та тільки, замість того, вони діждали, що на військових землях із наказу цариці Єлизавети знову почали будувати фортеці. Першим був збудований Ново-Архангельський шанець на річці Синюсі, проти української Торговиці. Другим — Орловський шанець біля Бугу, де тепер Ольвіопіль.