САМІЙЛО КІШКА (ПЕРШЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ)
Невдовзі після смерті Вишневецького-Байди на Запорожжі з'являється оспіваний у народній думі гетьман Самійло Кішка. Родом він був із Канева, козакувати почав, певно, десь року 1550-го, в добу тяжких обставин козацького життя, під час війн та походів Вишневецького набув собі великого войовничого хисту та завзяття. Ставши гетьманом, він заповзявся доробити те, що не вдалося Байді, а саме: відкрити запорожцям шлях до моря. Вишневецький зруйнував Аслам-город, що заступав вихід у море, та, мабуть, не встиг використати того здобутку, бо історія не дає звісток ні про жоден морський похід за часів Байди. Самійло Кішка хотів скористатися завоюванням свого попередника і став лагодитися до походу на море та будувати чайки.
Запорожці раділи замірам свого гетьмана, бо з боку моря — з турецьких галер-каторг та набережних міст — їм вчувався стогін братів-невольників. Вони охоче заходилися будувати чайки, і ще до року 1568-го Самійло Кішка вже встиг вийти на Чорне море й завдати туркам великої шкоди. Це стверджується тим, що того ж року польський король Жигмонт Август, через скарги турецького султана на козацькі морські напади й через його погрози помститися, видав універсал про те, щоб козаки зійшли з Низу, тобто із Запорожжя, на Україну, оселилися б біля прикордонних замків та були на королівській службі.
Після того, а саме року 1570-го, козаків, що перебували на Україні, записали у реєстр і призначили до них за старшого шляхтича Яна Бадовського; запорожці ж королівського універсалу не послухали. Великого Лугу та південних степів не покинули й писатись у реєстр не захотіли, бо не бажали поступитися своєю волею; у призначенні ж козакам старшого владою короля вони вбачали порушення свого звичаю обирати отаманів та гетьманів вільними голосами. Через те запорожці й не признали Бадовського за свого старшого.
Скільки років гетьманував на Запорожжі Самійло Кішка і скільки разів виходив на море — невідомо; тільки знаємо з народної думи, що врешті турки захопили його в неволю. Як сталася та пригода, ніхто не скаже. Можемо тільки зазначити, що під час морських походів козаки завжди були в небезпеці від того, щоб дістатись у руки туркам, бо за доброго вітру турецькі галери ходили прудкіше, ніж козацькі чайки, і, нагнавши їх, вороги могли топити гарматною пальбою, а козаків забрати з води у неволю. Та й без того немало траплялося запорожцям лиха на морі від хуртовини. Під осінь та взимку Чорне море дуже бурхливе, і легким чайкам часом несила боротися з розлютованою хвилею. Може, Кішці й спричинилася така пригода, про яку співається в народній думі “Буря на Чорному морі”:
Ой, на Чорному морі
Та на білому камені,
Там сидить сокіл ясненький,
Жалібненько квилить-проквиляє,
Смутно себе має, на Чорне море пильно поглядає,
Що на Чорному морі щось недобре починає:
Що на небі усі зірки потьмарило,
Половина місяця в хмари вступила,
І все небо тьмою укрило.
А із хмари дрібний дощик накрапає,
А по морю злосупротивна хвиля вставав,
Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває.
Першу часть узяло — в землю Огарянську занесло,
Другу часть вхопило — у Дунай в гирло забило;
А третя часть де ся має?
Посеред Чорного моря,
На бистрій хвилі, на лихій хуртовині потопає.
Такою ж хуртовиною могло й Самійла Кішку, разом із найближчою старшиною січовою, викинути на турецький берег і там віддати туркам у неволю. Але могло те лихо статися й не на морі. В думі про Самійла Кішку оповідається, що він був захоплений у Лузі Базавлузі разом із сорока товаришами, що прибули на Дніпро галерами:
Ой, у Лузі Базавлузі там стояв курінь бурлацький,
Там був-пробував Кішка Самійло, гетьман козацький,
І мав він собі товариства сорок чоловіка.
То турецьке паня, молоде баша
По Чорному морю безпечно галерою гуляв
Да до Кішки Самійла в гості прибував,
Та так до них в гості прибував,
Що всіх козаків гетьманських-запорозьких
на місці заставав,
Залізні їм пута подавав.
Слова “в гості прибував” треба розуміти як жарт: певно, турки, помщаючись за морські походи Кішки, піднялися Дніпром до Лугу Базавлугу, напали несподівано на Січ або на якийсь відділ Війська Запорозького, де був сам гетьман, і захопили його у бранці.
ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ
Доки Україна за часів Вишневецького та Самійла Кішки почала трохи відпочивати від татарських нападів, на неї насувалось нове лихо. Року 1569-го після Люблінської унії Україну було зовсім одірвано від Литви й прилучено безпосередньо до Польщі, і звідтоді становище українського селянства стало ще дужче гіршати, бо польський уряд почав оддавати його панам у власність без права переходити з місця на місце і навіть позбавив громадянських прав. Під впливом тих утисків селяни кинулись тікати на схід, за Дніпро, та заселяти Лівобережну Україну. Та й те не допомагало, бо польська шляхта випрошувала в короля грунти й на Лівобережжі, як тільки вони залюднювалися; так що селяни ледве встигали впорядковувати на вільних землях своє господарство, як уже знову довідувалися, що вони не вільні, а під паном. Побачивши тоді, що від неволі немає й тут порятунку, більш рухливі й волелюбні селяни почали втікати на Запорожжя і тим збільшувати й зміцнювати Військо Запорозьке.
Хто гетьманував на Запорожжі одразу після Самійла Кішки — невідомо; історія подає лише звістку про те, що року 1574-го запорожці ходили морським походом на турецькі дунайські міста під проводом кошового отамана Покотила.
ГЕТЬМАН ІВАН СВІРГОВСЬКИЙ
Того ж 1574-го року козацтво вдруге втрутилося в молдавські справи. Господар Івоня звернувся до польської шляхти й до козаків, щоб допомогли йому скинути турецьке ярмо. На те прохання відгукнувся й Свірговський, прозваний у народних піснях гетьманом. Зібравши козаків, він вирушив походом до Дністра і, з'єднавшись там з Івонею та молдавським військом, погромив турецькі залоги в Тягині (тепер Бендери), в Білгороді та Браїлові й, добувши всі ті міста, поруйнував їх, коли ж на поміч туркам із Буджака вийшли татари, то Свірговський виступив їм назустріч і, впень розбивши, відігнав назад.
Така славна перемога козаків збентежила султана Селіма, і він вислав проти молдаван та козаків 200 000 турецького війська. У великому бойовищі, недалеко Дунаю, турки здобули перемогу над спільниками й почали оточувати їх з усіх боків. Побачивши свою загибель, Івоня по-лицарському радив Свірговському з рештою козаків тікати за Дністер, але гетьман, а разом із ним і запорожці мали собі за велику ганьбу залишити молдаван при лихій годині, і всі вони до одного на чолі із Свірговським поклали голови в бою біля Килії та річки Дунаю.
Про Свірговського, як і про Байду-Вишневецького, збереглася пісня, хоч треба гадати, що вона не щиро народна:
Ой, як того пана Йвана,
Що Свірговського гетьмана,
Та як бусурмани піймали,
То голову йому рубали, —
Ой, голову йому рубали
Та на бунчук вішали,
Та у сурми вигравали,
З нього глумували.
А з Низу хмара стягала,
Що ворону ключа набігала,
По Україні тумани слала,
А Україна сумувала,
Свого гетьмана оплакала.
Тоді буйні вітри завивали:
— Де ж ви нашого гетьмана сподівали?
Тоді кречети налітали:
— Де ж ви нашого гетьмана жалкували?
Тоді орли загомоніли:
— Де ж ви нашого гетьмана схоронили?
Тоді жайворонки повилися:
— Де ж ви з нашим гетьманом простилися?
У глибокій могилі,
Біля городу Килії,
На турецькій лінії.
ГЕТЬМАН БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ (БОГДАНКО)
Слідом за Свірговським, року 1575-го, на Запорожжі з'явився новий, жвавий та завзятий ватажок — гетьман Богдан Ружинський, прозваний запорожцями Богданком. Як і Вишневецький, він був родом із князів Гедиминови-чів, що давно перебували на Україні й стали вже українцями. За часів, мабуть, Самійла Кішки, коли Ружинський ще жив у своєму маєтку на Волині, на його оселю наскочили татари, вбили матір, а молоду дружину взяли в полон. Серце князя запеклося відтоді помстою до бусурманів, і з таким почуттям він подався на Запорозьку Січ, щоб разом із козацьким товариством воювати з бусурманами та шукати свою дружину.