Надходила вже зима, а проте низовому загонові запорожців накинули ще нову роботу. Побачивши, що розбите турецьке військо пішло за Дунай, а кримський хан ледве втік у Крим, Буджацькі й Едісанські татари, а далі й Едічкульські та Джамбуйлуцькі, залишившись без турецької оборони, перейшли під владу Росії. Щоб забезпечити перші дві орди від впливу та помсти турків, російський уряд надумав перевезти їх на лівий бік Дніпра разом із їхніми гарбами, худобою та збіжжям. Оту тяжку роботу Панін і накинув на Третяка.
У листопаді запорожці серед криги, що пливла Дніпром, мусили перевозити на військових: байдаках і людей, і коней, і гарби з усіляким збіжжям. Біля Кизикермена козаки таким чином переправили біля 12000 татар та кілька десятків тисяч коней і худоби, але при тому втратили три десятки військових байдаків та застудили чимало товариства.
За службу Запорозького Війська цариця Катерина 5 січня 1771 року видала указ, яким “за отличные в прошлую и нынешнюю камлании отлично-храбрые противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие” пожалувала Калнишевському золоту медаль, обсипану самоцвітами, із власним портретом. Таїкі ж медалі, тільки без самоцвітів, були пожалувані; військовому обозному Павлу Головатому, писареві Івану Глобі, хорунжому Якову Качалову, осавулу Сидору Білому, судді Миколі Косапу й військовим старшинам: Івану Бурносу, Андрію Носачу, Андрію Порохні, Андрію Лук'янову, Макару Нагаю, Софрону Чорному, Пилипу Стягайлові, Лук'яну Великому, Олексі Чорному та Василеві Пишличу.
Після цього року у царському дворі стало звичаєм, або, сказати б, увійшло в моду, записуватися вельможам у запорозькі козаки, й першими записались граф Панін та князь Прозоровський.
Цілу зиму, як і попередній рік, запорожці мусили тримати в степах бекети; по весні ж Військо Запорозьке знову поділилось. Кошовий із 6000 козаків та 12 гарматами пішов під Очаків та Хаджибей і мав там три щасливі баталії з ворогами: 21 червня, 15 вересня та 9 жовтня. Друга частина війська попливла байдаками на низ і цього разу не тільки лиманом, а й давнім запорозьким шляхом — на Дунай.
На жаль, тепер військо мало тільки 19 байдаків, бо решта загинула і зіпсувалася під час перевозу через Дніпро татар. З цими суднами 16 квітня 1771 року із Січі вирушив уповноважений радою полковник Яків Сідловський. Незважаючи на свою невелику силу, запорожці пропливли до Килії, а далі, виконуючи накази генералів російського війська, ходили під Тульчу, Смаїлів (Ізмаїл), Браїлів, Мачин, Гірсове та Силістрію й інші міста, які здобувало російське військо. Під Тульчою запорожці, які колись за часів Сагайдачного, штурмували й захопили чотири турецькі кораблі й чимало галер та менших суден, а в гирлах, біля устя Дунаю, добули 8 галер із 26 гарматами. Окрім того, козаки скрізь вистежували турків, нападали на їхні бекети, чимало брали в полон й піднесли славу Війська Запорозького на таку височінь, що вона вже давно не бувала. На жаль, і втрати Війська під час сього походу були великі, й навіть був поранений і помер од ран сам полковник Сідловський.
Третій відділ Запорозького Війська в 500 козаків під проводом Опанаса Колпака був з армією князя Долгорукого і вів їй перед у поході на Перекоп. 21 травня Колпак перейшов Білозерку й, проминувши Каїрку, Виливали, Чорну Долину, Зелену Долину, Чаплинку та Каланчак, подолав недалеко Перекопа Гниле Море й сповістив Долгорукого, що татари засіли в Перекопі й не виходять із нього, хоч запорожці й під'їздили під самі стіни та викликали їх на герць. Опріч того, Колпак дав Долгорукому відомості, де зручніше штурмувати перекопські мури і де й як покопані перед містом рівчаки.
Завдяки таким даним російське військо легко взяло стіну, що йшла од Перекопу до Чорного моря, й атакувало хана з його військом за містом. У цьому бою запорожці взяли діяльну участь, виманили татарську кінноту на російські гармати, а коли кіннота розгубилася — кинулися їх гнати й перебили більше тисячі татар. Баталія скінчилася тим, що Перекоп здався, а хан із рештою війська кинувся тікати, та запорожці ще довго його гнали, маючи бранців і здобич.
Від Перекопу запорожці наступали на Карасубазар, але той здався без змагання, тоді їх було послано через гори на Кафу. В горах запорожці мали запеклі сутички з татарами й, розгромивши їх, захопили чималу здобич.
Прибувши з боєм під Кафу, Колпак діждався, доки підійшло російське військо, й потім узяв зі своїми запорожцями участь у бою під Кафою і в штурмі цієї стародавньої фортеці. Бусурмани були переможені. Хан із яничарами та безліч турків і заможних татар повтікало кораблями в Туреччину. Кафа ж здалася на милість звитяжців.
Під час боїв біля Кафи запорожці захопили три ворожі корогви, булаву й чимало всілякого добра, та тільки все те, як і здобич, здобуту раніше, всупереч із запорозькими звичаями було забрано за наказом російських генералів. З приводу цього Колпак скаржився в рапортах до кошового.
Після Кафи запорожці пішли на Арабатську Стрілку й узяли там штурмом фортецю. Коли ж увесь Крим скорився, Колпака з запорожцями було переведено на устя Дніпра.
За походи 1771 року цариця Катерина знову видала Війську Запорозькому грамоту (22 лютого 1772 року), в якій, вихваляючи його, писала, що милість і ласка її до Війська не тільки надалі не зменшиться, а навіть збільшиться.
По весні року 1772-го Війську Запорозькому знову велено було вислати байдаки на Дунай, і на похід було видано 5000 карбованців. Замість померлого від рани Сідловського, своїм привідцем на цей раз запорожці обрали полковника Мандра. З ним козаки, рушивши із Січі 5 травня, щасливо минули Очаків та Кінбурн, перестояли біля Хаджибея та Акермана негоду й наближалися вже до Дунаю, коли на морі знову знялася хуртовина й, розбивши два байдаки Канівського та Вищестеблівського куренів, потопила їх з усім знаряддям та трьома запорожцями; решта ж ледве врятувалася на інших байдаках.
Прибувши на Дунай, запорожці стали чинити напади на турецькі судна і в боях втратили біля сотні козаків. Тут же відбулося замирення до березня 1773 року, й запорожці, що припливли на байдаках, цілу зиму протрималися на Дунаї.
Головне Запорозьке Військо з Калнишевським на чолі в році 1772-му знову стежило за турками в Очакові. На низу Дніпра плавав із 1000 козаків полковник Рубан. У Перевізькій, на усті Інгульця, стояла запорозька залога з 200 козаками, а полковник Колпак із п'ятьма сотнями був то в Олешках, то на Прогноях; одного ж разу князь Прозоровський викликав його в Ак-мечеть (Сімферополь), бо хоч татари вже й перейшли під російську протекцію, а все-таки були неспокійні й чинили наскоки.
Цього року частина запорожців на Дунаї перебувала під рукою Потьомкіна, і їхнє життя, звичаї та сміливість так йому сподобалися, що він і собі захотів приписатися до запорозького товариства і звернувся з приводу того до кошового листом од 15 квітня 1772 року, в якому, називаючи Калнишевського батьком, просив милостиво зарахувати його до Кущівського куреня.
Запорожці прийняли Потьомкіна до товариства й дали йому січове прізвисько Грицько Нечоса, бо князь носив на голові пишну перуку. Коли Калнишевський видав Потьомкіну атестат на козацтво, той окремим листом йому дякував за те і дав обіцянку завжди оберігати інтереси Війська Запорозького. Вся Січ була задоволена цією одповіддю і, зрозуміло, що нікому тоді й на думку не спало, що саме Нечоса за кілька років згубить Запорожжя.
Наприкінці року 1772-го між російським урядом та. Військом Запорозьким виникла суперечка. Будуючи біля устя Московки Олександрійську фортецю, Новоросійський губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб запорожці не перешкоджали забирати на будівлю цеглу, вапно, камінь і мармур, що були у Великому Лузі між річками Кушугумом та Конкою на руїнах стародавніх споруд. На це Кіш одповів, що руїни давніх храмів невідомих народів на островах Великого Лугу на оці Війська Запорозького, і Кіш, як скінчиться війна, думав скористатися тим матеріалом для збудування у Січі великої церкви, а через те, мовляв, просить заборонити інженерам ламати ті будівлі й забирати власність Війська Запорозького. Разом із тим Кіш наказав полковнику Велегурі та Пилипу Сніжку збройне обороняти ту власність та вольності запорозькі біля фортець, які зводилися понад Дніпром та Конкою.