Напровесні 1773 року Калнишевський знову рушив під Очаків, тільки повів за цим разом усього 5000 козаків, бо за чотири роки війни запорожці чимало вже втратили своїх товаришів. За літо вони мали кілька невеликих зачіпок із татарами без особливих втрат.
Полковник Колпак зі своїм відділом перебував під Кінбурном. Там віч воював за давнім запорозьким звичаєм: вистежував, коли турецькі сандали й галери приставали до берега, кидався серед ночі на них, знищував турків під час сну й, постягавши із суден гармати й іншу здобич на берег, судна спалював. Так було потоплено й спалено у різних місцях 5 турецьких кораблів. При тому траплялися й криваві сутички, коли запорожцям доводилось одверто плече в плече йти на бусурманів, і козаки знову тут себе прославили. В одному з таких боїв було поранено полковника Малого в руку, писаря Маєвського в щоку, а товариства вбито було 16 та поранено 110.
Коли після останнього бою настала ніч, Колпак звелів пішим козакам облягати турків, щоб не дати їм утекти, та незадоволена втратами піхота збунтувалася й побила самого Колпака, дорікаючи йому за те, що багато стратив товариства без користі й що за чотири роки війни козаки украй зубожіли.
Того ж року Дунайський запорозький флот із полковником Мандром багато завдав шкоди туркам під Силістрією, перешкоджаючи їм перевозитися з одного берега Дунаю на інший; коли ж Румянцев почав штурмувати Силістрію, то й запорожці, вилізши з байдаків, наступали з річки і, захопивши декілька окопів, вдерлися в передмістя. Під час цього штурму був поранений і невдовзі помер запорозький полковник Дукич.
Із початком року 1774-го Військо Запорозьке знову виступило з Січі кількома відділами: 3000 козаків під проводом колишнього судді Івана Бурноса та 2000 — під проводом Порохні оточили Очаків і мали там з турками дрібні сутички. Серед літа Порохню з його полком та Колпака з кіннотою князь Долгорукий викликав до Криму, бо там турки висадили своє військо й баламутили татар. Козаки з полковником Мандром, як і торік, воювали на Дунайських гирлах.
Незважаючи на те, що війна тривала вже п'ятий рік, запорожці все-таки билися рішуче й намагались підтримувати свою славу, сподіваючись, що вірною, кривавою службою вони заслужать од цариці повернення військових, одібраних під слав'янські оселі, земель. Ласкаві реляції й листи графа Румянцева, князів Прозоровського, Долгорукого, Потьомкіна й навіть самої Катерини подавали їм на те певну надію. Потьомкін навіть так захопився запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних казанів на всі 38 куренів, натякаючи в листі, що ті найкращого виробу казани будуть ознакою його приязні та любові до Війська Запорозького, які непорушне підтримуватимуться ним завжди.
РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦІВ
Та коли 10 липня 1774 року Росія підписала з Туреччиною Кучук-Кайнарджійський мир, всі надії запорожців розвіялися, як дим. Всілякі компліменти урядовців у бік Запорожжя скінчилися, і Війську не тільки не повернули його земель, а навіть одібрали в нього Прогноїнську паланку, де козаки споконвіку безборонне користувалися сіллю для себе і навіть продавали її чумакам, як свою власність. Тепер Прогноїнська паланка була прилучена до Російської держави. Та й на тому ще горе запорожців не вичерпувалося: Кримське ханство було визнане начебто самостійною державою й до нього прилучили запорозькі землі по Кам'янці, Конці, Білозерці та Рогачику; всі ж мости й перевози запорозькі через Буг, Дніпро, Самару, Солону й Базавлук, що давали прибутки Війську Запорозькому, перейшли до казни.
Коли ж із приводу таких наслідків п'ятирічної служби запорожців під час війни з турками Запорожжя було пригнічене розчаруванням, про казани Потьомкіна була складена навіть пісня:
Ой, як дізнали тії сенатори, що запорожці їм вірять,
Ой, да й приказали запорозьку землю всю кругом мірять.
А розмірявши, запорозьку землю на плани знімали,
А щоб запорожці того не дізнали — казани їм у Січ прислали.
Ой, прислали на всі курені міцні мідяні казани,
А за ті; казани запорозькі всі лани були побрані.
А це ж тобі, пане кошовий, за всі твої вірні служби,
А як поїдеш в город-столицю, наберешся нужди.
9 вересня року 1774-го головне Запорозьке Військо з кошовим повернулося з походу на Січ. Його зустріли за звичаєм, з гарматною пальбою й молебнем. Воно ще не знало про умови й наслідки миру й раділо, почувши, що товариша курінного — Грицька Нечосу призначено генерал-губернатором Новоросійського краю, сподіваючись, що тепер-то він подбає про те, щоб запорожцям були повернені давні їхні права й вольності. Напередодні ж повернулася частина військових байдаків із Дніпра, інша ж лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю полковника Мандра.
Тим часом із Мандром сталася пригода. Дозвіл вертатися на Січ полковники Мандро й Гук дістали тільки 15 вересня, себто саме тієї пори, коли Чорне море найбурхливіше, й не встигли вони випливти з Дунаю, як 21 вересня запорозькі байдаки захопила в морі велика хуртовина, й, повикидавши їх на скелі, сім побила й потопила з усім добром, при чому чимало загинуло й товариства. Решта байдаків врятувалася в усті Дністра, й Мандро, перестоявши в Акермані, рушив далі до Дніпра, запорожців же з затоплених байдаків послав із полковником Гуком на Січ пішки.
Прибув на Січ Мандро тільки 14 листопада з тяжкими пригодами від морозів; Гук же, що повів своїх обідраних та оголених товаришів через Бендери, зазнав ще більшої біди й тільки 27 січня 1775 року прибув на Січ із покаліченими козаками.
Не зважаючи на те, що Військо Запорозьке п'ять років пробуло на війні, Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за свої землі з новими переселенцями. Року 1772-го поселенці з-за Орелі знову почали будуватись на запорозьких землях усупереч протестам запорожців. Тоді полковник Гараджа силою зігнав свавільців, а їхні оселі попалив. Те ж саме зробили запорожці і з поселенцями Бородаївки, що осіли між річками Інгульцем та Жовтою.
Зі сходу теж насувалися на запорозькі землі донські козаки, і Кальміуському полковнику Петрові Велегурі довелося зброєю витісняти їх із кіс Азовського моря. Нарешті спорудження фортець Дніпровської лінії завдавало Війську Запорозькому великої шкоди, бо москалі вирубували ліси й випасували траву.
Оборону запорожцями своїх земель сусідні російські губернатори розцінювали як бунт проти царської влади і розбій. Побільшені та прикрашені звістки про такі випадки доходили до вищого уряду й року 1773-го викликали з боку Сенату застереження й наказ запорожцям: “свавільства прикордонні облишити, знайдених у землі речей — каміння, цегли й мармуру собі не присвоювати: полковника ж Гараджу з Орільської паланки викликати на Січ під небезпекою монаршого гніву”.
Здивоване цим наказом Запорозьке Військо послало весною року 1774-го в Петербург до цариці Антона Головатого з тим, із чим зверталося й через попередні депутації, а саме: щоб усі землі, відібрані од Війська під Слов'яно-Сербські та Слобідські поселення, а також передані Війську Донському, повернути Війську Запорозькому. Цариця зустріла Головатого й обіцяла йому, що всі суперечки з сусідами буде розглянуто, а поки щ.о хай запорожці сидять тихо.
21 червня 1774 року новий Новоросійський генерал-губернатор Потьомкін, живучи завжди в Петербурзі, ще раз послав Калнишевському подарунки: дзигарик та оксамит, написавши дуже дружнього листа, який закінчив по-українському: “Будь ласка, батьку, пришли мені гарного татарського коня, щоб козакувати годився”.
Але запорожців, коли вони довідалися про наслідки миру з Туреччиною, почали гнітити тяжкі передчування, які, за переказами старих людей, вже після зруйнування Січі, ще побільшились, коли з якихось причин навколо Січі й навіть на стріхах куренів надосінь стали пугукувати сичі:
“Ой, не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку!”
“Ой, як мені не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А мені ніде та прожити.
Ніде мені гнізда звити.
Малих діток виглядіти”.
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраяеньку.