До кінця 1787 року запорожці збиралися піші в Прог-ноях під рукою Сидора Білого, а верхівці — на Чилеклеї з Чепігою; у грудні ж, з наказу генерала Суворова, піші козаки перейшли з Прогноїв у Василькове й, заклавши там військовий кіш та поставивши деякі курені, завели на коші січовий лад. На загальній раді вони обрали Сидора Білого кошовим отаманом, Антона Головатого — суддею, а Івана Підлисецького — писарем. Разом було обрано й 38 курінних отаманів, “як одвіку водилося з Запорозькому Військові”.
Суворов, звертаючись до запорожців, називав їх у своїх листах “Військом Вірних Запорозьких козаків”; Потьомкін же слово “Запорозьких” не вживав, а писав: “Військо Вірних козаків”.
У січні року 1788-го Потьомкін повідомляв цариці, що запорожці просять, аби оселити їх на Тамані, що вони у більшості тепер одружені й надалі хочуть зректися свого бурлацького “розпутнього” життя. Цариця відповіла, що їй приємно те чути й що вона доручає Потьомкіну надати запорожцям землю так, як він сам має за краще. Разом із тим 22 лютого вона радила Потьомкіну відмінити назву Війська Запорозького, щоб, мовляв, народ не зрозумів так, буцімто за потрібне визнали знову піднести Запорозьку Січ.
Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав “Вірного Запорозького Війська отаману кошовому Білому” пожалувані царицею військові клейноди: корогву велику, білу із синім хрестом, кілька менших корогов для куренів, булаву, бунчук і декілька перначів, а 13 травня Потьомкін прислав ще й військову печать.
Запорожці зустріли на Коші військові клейноди дуже урочисто й, прочитавши на раді грамоти й ордена Потьомкіна, послали йому в подарунок дванадцять дерев'яних ложок свого виробу та ваганки й стябло.
Разом із тим Сидір Білий знову вжив заходів, щоб переманити до себе задунайських запорожців. Звістка про те, що Війську Запорозькому повернуті клейноди, справді багато важила в очах запорожців, і, гадаючи, що слідом за клейнодами Війську Запорозькому будуть віддані його вольності (землі), чимало запорожців почало переходити через Буг і приєднуватись до Білого й Чепіги так, що врешті задунайців зібралося на російській стороні понад 1000 душ.
Весь харчовий припас і деяку зброю Військо Вірних козаків діставало од казни, як й інше російське військо; казенні ж були й човни, й на весну козаки добре упорядкувалися, Кіш навіть мав свою, похідну церкву.
На самому початку війни виявилося трагічне становище запорожців, яким доводилося “брат на брата бити”, як каже народна пісня. Задунайський запорозький кіш виставив на боці турків 4000 козаків почасти піших, почасти на байдаках із гарматами. При Війську Запорозькому була старшина: кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, військовий суддя Яків Гончар, військовий писар Іван Іванько та військовий хорунжий Грицько Табан. Відомо, що кошовий отаман мав булаву, як і на Січі. Всі запорожці отримували в турків жалування десь 12 карбованців щороку на козака.
З того Запорозького Війська на початку війни біля 1000 козаків прибуло до Очакова й звідтіля вони стали човнами наскакувати на російські кордони, що лежали понад лиманами.
У вересні року 1787-го турки хотіли захопити Кінбурнзьку фортецю з моря, а щоб виманити російське військо з Кінбурна в бік озер, вони послали п'ять байдаків із задунайськими запорожцями на схід од Кінбурна, наказавши там висадитися. Побачивши десант, Суворов послав “вірних” запорожців вибити з берега ворогів. Запорожці зблизились зі своїми братами, погорювали зі свого непевного становища й, зробивши про око росіян і турків декілька пострілів на вітер, розійшлися в різні боки: задунайці — до турецького флоту, а “вірні” — до Кінбурга.
Другий відділ задунайських запорожців турбував російські кордони із суходолу через річку Буг, і під час одного з таких наскоків був поранений на смерть кошовий отаман Грицько Абдула, і замість нього запорожцям довелося обирати нового кошового, й вони вручили булаву Гардовому, який прослужив отаманом до кінця війни.
21 травня року 1788-го турки підпливли до запорозького Васильківського Коша й перед світанком, коли в січовій церкві відбувалася відправа, почали пальбу по Січі з далечини і стріляли довго, але ніякої шкоди запорожцям не завдали. Важче довелося запорожцям, коли 7 червня велика турецька флотилія Гасан-паші із 57 кораблів вийшла з Очакова й напала на запорозькі байдаки та російський флот. Під той час знялася велика хуртовина, й російські судна не могли йти проти вітру, так що туркам легко було знищувати їх із великих гармат. Тут-то запорожці й нагадали всьому світові про свою давню славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибігли на гребках із байдаками наперед і, зачепивши російські кораблі линвами, тягли їх на турків. Зчинився бій. Три турецькі кораблі злетіли вгору від вибухів, а решта одійшла од Очакова.
Вся слава того бою припала запорожцям, і, мабуть, про цей бій і згадує народна пісня:
Ой, ставали на Тавані проти Яниколя;
Ой, там була хуртовина із Чорного моря.
Ой, в неділю пораненьку, як стало світати,
Ой, став наш Головатий на хлопців гукати:
“Піднімайте, добрі хлопці, паруси всі вгору:
Ой, б'є турок з Очакова з пушок на тривогу”
Піднімали добрі хлопці всі паруси вгору,
Пішли Дніпром проти води кораблі на воду,
Пішли наші добрі хлопці Дніпром проти води,
Набралися сердешнії превеликої біди.
Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу —
“Ой, тепер же вражих турків боятись не буду”.
Через десять днів у лимані біля Очакова спалахнув другий морський бій. Російським суднам, що були далеко менші за турецьких, легше було переходити мілкі місця; триповерхові ж турецькі кораблі сідали на дно, не мали змоги хутко повертатись між піскуватими косами лимана й бідували. Запорожці ж скористались випадками, коли турецькі кораблі ставали на мілке й кидалися штурмувати їх. Бій був щасливий для росіян: турецька флотилія через якийсь час почала тікати, але запорожці, що переслідували ворогів із величезним запалом, мали великі втрати; кошового отамана Сидора Білого було поранено на смерть, і наступного дня він помер; побитих же запорожців хоч було небагато, та зате аж 235 козаків дісталися туркам у неволю. Сталося те нещастя від того, що штурмувати турецькі судна запорожці намагалися невеликою силою, і на деяких кораблях турки, почавши відпливати в море, забирали необачних лицарів у полон. Таким чином, запорожцям року 1788-го випала точнісінько така ж пригода, як під час морського походу року 1625-го.
Поховавши за запорозьким звичаєм кошового, що не пошкодував свого життя, аби заслужити новонародженому війську козацькому ласку Потьомкіна й цариці, запорожці зібрали раду, щоб обрати нового отамана. Голоси на раді розділилися надвоє: перші гукали: “Виберемо Антона Головатого! Він з біса мудрий — буде добре правити кошем!” Інші сперечалися: “Що ваш Антін! Хоч і розумний, та школяр, військові ж треба ватажка. Харка (Чепігу) настановимо кошовим — він б'є і в полон бере бусурманів!” “Та не дуже харкайте! — гукали знову перші. — Головатого кошовим!” Скінчилося все-таки на тому, що обрали Чепігу, і Потьомкін затвердив те обрання.
В липні Чепіга приїздив на кіш і передав там своє старшинування над пішим військом та байдаками Антону Головатому. На раді, що при ньому відбулася, Чепіга почув чимало нарікань на російських генералів за те, що не постачають припасу, недодають жалування й таке інше. Проте кошовий зумів заспокоїти товариство і, зібравши військові клейноди, вирушив до коша свого комонного війська. Зі своїм відділом Чепіга весь час ходив перед російським військом на чатах, а коли Потьомкін наблизився до Очакова й почав облягати місто, Чепіга чатував із боку Хаджибея й, підступивши вночі потай до самого турецького замчища, сам захопив у бранці двох турків і привіз їх до князя. Після цієї події козаки ще дужче стали шанувати Чепігу й навіть дивитись на нього, як на характерника.