Тяжко довелося запорожцям-чорноморцям у перші роки на своїй новій Україні. Одночасно вони будували оселі й оборонялись од нападів черкесів. Прикубанські степи тоді були такі саме, як степи Запорожжя сто літ до того. Там, на Чорномор'ї, буяли височенні й рясні трави, такі ж водилися у степах птахи і звірі, навіть дикі коні (тарпани), а по лиманах та озерах ловилася така ж сила риби. В одному тільки степи Чорномор'я були гірші за степи Запорожжя: вони лежали низько над морем та над річками, мали багато боліт, особливо на Тамані; не було тут чудових, глибоких, скелюватих байраків Запорожжя, майже зовсім не росли ліси, а замість того шуміли очерети на розлогих, болотяних берегах річок; вода там стояла на цілі верстви, й від того козаки хворіли на пропасницю, що зводила зі світу навіть літніх, кремезних, мов дуби, січовиків.
Головний Кіш Війська Чорноморського став біля річки Кубані в Карасунському Куті; курені ж осіли окремою слободою або станицею. Місця для станиць оглядав та визначав сам Чепіга з представниками куренів; кому яке місце, тягли жеребки. До 38 куренів, що завжди були у Війську Запорозькому, на Кубані додали ще два: Катерининський та Березанський. Бездомівні козаки (бурлаки) могли й не вирушати в станиці, а жити в Катеринодарі, й для них там були побудовані курені, або, по-новому кажучи, казарми.
Найтяжча руїна запорозькій регулі дісталась од тих же людей, які двадцять років клопоталися над поновленням Війська Запорозького. У січні 1794 року Чепіга, Головатий та військовий писар Котляревський видали й оголосили уклад Чорноморського війська під назвою “Порядок общей пользы”. Зроблено те було без обміркування на козацькій раді й навіть без відома й бажання козаків. Затверджені на своїх посадах владою “Великого Гетьмана” Потьомкіна, підвищені російськими чинами та обдаровані кавалеріями, привідці Чорноморських козаків вже не хотіли радитися з товариством, маючи його за щось нижче від себе, і ще більше не бажали мати над своєю діяльністю контроль із боку військової ради.
У виданому зазначеним тріумвіратом “Порядке общей пользы” зовсім не згадано про військову раду, так наче її ніколи й не існувало на Запорожжі. Така зміна цілком стосувалася поглядів російського уряду, який, ще з часів царя Олексія Михайловича, неприхильне дивився на військову раду в запорожців, і тому, можливо, що Головатий своїм “Порядком общей пользы” скасував цю раду через домагання вищого російського уряду.
Той же “Порядок” забезпечив військовій старшині, “яко вождям-наставникам”, право на “вечное спокойное владение” землями, себто затвердив приватну власність на землі, яка за царською грамотою була призначена всьому Військові. Зрозуміло, що з цього почалося розмежування чорноморців на панів та козаків, як велося із часів Мазепи й на Україні. Ті пани, або старшина, стали добиватися російських армійських чинів, а чимало їх уже й мали ще з турецької війни — і з того пішов поділ козацтва, як у регулярному російському війську, на офіцерів та нижніх чинів. Тож про запорозьке товариство за таких обставин уже годі згадувати.
Нарешті порушена була запорозька регула щодо жіноцтва. Січі, або Коша, на Кубані вже не було. Катеринодар, у якому жила козацька сірома, не був Січчю, а був містом, де мешкало жіноцтво. Та й узагалі сірома, якої прибуло на Кубань біля 60 000 душ, хутко зменшувалась у своїй кількості, почасти вимираючи, почасти одружуючись. Про це дуже дбав тепер військовий уряд, бо навіть у “Порядке общей пользы” на окружні правління покладався обов'язок: “для распространения семейственного жития холостых к женитьбе побуждать”. Сімейні основи, зрозуміло, справили великий вплив на уклад козацького життя, хоч далеко менший, ніж перші три причини.
Таким чином, завдяки “Порядку общей пользы” на Чорномор'ї через кілька років од запорозьких звичаїв лишились одні згадки.
Тільки один раз запорозька сірома, раніше, ніж вимерти або занепасти душею, захвилювалась і зробила спробу підняти з домовини стародавні запорозькі звичаї. Ця хвилина відома в історії під назвою “Персидського бунту”.
В липні року 1794-го два полки чорноморських вершників під бунчуком отамана, старого Харка Чепіги, були вислані в Польщу, де, між іншим, брали участь у штурмі Праги та Варшави. Не встигли вони в останні дні року 1795-го повернутися з далекого походу в Катеринодар, як у лютому року 1796-го кошовому знову наказали вирядити два полки відбірних козаків у Астрахань для війни з персами.
Полки ті повів військовий суддя Головатий. Весь перський похід склався невдало. Вже в Астрахані чорноморці од незвичного повітря почали хворіти; коли ж їх перевезли морем до Баку, то хвороби ще збільшились, і козаки почали мерти. З тої недуги вони занепали духом, а тут ще й війна тяглася дуже нудно, бо ніяких боїв не було, а замість того козаків змушували тяжко працювати. Незадоволені — почали тікати. А куди — з такої далекої сторони?
Почули чорноморці, що в грузинського царя є вільні козаки — 800 душ із кошовим отаманом Розтрьопою — і що цар Грузії платить добре жалування; того було досить, щоб козаки з околиць Баку почали тікати понад річкою Курою до Грузії. Зникло, мабуть, не більше сотні, та чи знайшли вони в Грузії козаків, чи загинули в чужій стороні з голоду, чи дісталися татарам та персам у неволю — невідомо.
Почав хворіти біля Каспійського моря й сам Головатий і 28 січня року 1797-го помер. Трохи раніше, а саме 14 січня, помер у Катеринодарі Чепіга, так що старшим у війську лишився військовий писар Котляревський, та й той незабаром поїхав на коронацію царя Павла І. Там Котляревський сподобався цареві й 27 липня 1797 року, без вибору й бажання Війська Чорноморського, його призначили “Військовим отаманом”. Цим указом царя Павла І зрештою скасовувалися виборчі права козаків і сама назва “Кошового отамана”.
ЗАКОЛОТ НА КУБАНІ
У травні року 1797-го перська війна скінчилась, і чорноморці з полковником Чернишовим пішли на Кубань. Втративши у поході половину товариства і натерпівшись всякого лиха, чорноморці повернулись у Катеринодар у кількості всього 504 козаків, друга ж частина загинула під час війни. Козаки мали себе покривдженими своєю старшиною й хотіли поскаржитись Котляревському, але той був на Тамані. Тоді козаки після зустрічі та молебна, коли їм наказано було розходитися по куренях, заявили старшому після Котляревського полковникові Кордовському, що не підуть у курені, доки не задовольнять їх за кривди, вчинені їм під час походу. Вони стали кошем на майдані й сказали, що дожидатимуть, доки повернеться отаман.
У давні часи на Запорожжі козаки зараз витягли б довбиша, вдарили б у котли, скликали б раду, поскаржилися б на старшину товариству, погомоніли б — от би й одлягло од серця. Тепер же, хоч цариця Катерина й подарувала Війську Чорноморському котли, навіть срібні, та старшина далеко заховала їх, щоб козаки вже не почули й дзвону. Та й товариства в Катеринодарі було обмаль — всі сиділи по станицях, або чатували кордони — аж курені бур'яном поросли.
Думали-гадали покривджені та й подали у військову канцелярію скаргу на ім'я “Чорноморського військового общества”, себто звернулися до всієї козацької громади.
Вони скаржились на те, якої шкоди завдавала козакам військова старшина, а саме:
1). Як ішли козаки походом в Астрахань, то Головатий наймав чумаків, щоб везти козацьке збіжжя, та не заплатив за хури з військової казни, а вивернув із козацького жалування по 50 копійок з кожного;
2). В Астрахані ганяли козаків на роботи, а гроші за працю, як чули козаки, старшина забрала собі.
3). У Баку козаків примушували складати в бунти лантухи з припасом, дозволяючи відпочивати тільки по дві години в день. За ту роботу виплачували по 5 копійок за чверть, але козаки не дістали й шага.
4). Під час війни ще багато довелося працювати козакам, та за те їм нічого не дісталося, а чули вони, що старшина приховала 16 000 карбованців, виданих за те від казни.