Щоб полегшити втікачам подорож за Дунай, запорозький Кіш час від часу висилав на Україну окремих “вожаїв”. Вони звичайно вирушали до Києва, або в Почаїв на прощу, а повертаючись назад, підмовляли людей тікати од панів і йти разом із ними за Дунай на Січ. Такі “вожаї” приводили на Січ по десять, а іноді й більше молодих козаків. Російські урядовці на Україні не зачіпали запорозьких “вожаїв”, бо їм на Січі видавали пашпорти, як турецьким підданцям.
Про труднощі переходу за Дунай збереглися навіть пісні:
Ой, да Дунай-річка та широка,
Та на перевозі все глибока,
Да луги із лугами,
А береги з берегами…
Ой, там запорожці приїжджали
І молодих бурлак проводжали…
А тепер не проходять
І бурлак не проводять —
За превражими панами!
Ой, да наші пани все поляки,
А пишуть письма про бурлаки:
“Да коли б нам їх піймати,
Да кого б нам оддати
Да у ті нещасні солдати”.
II
Там стояли все могили,
Де бурлаки проходили.
Та степи за степами
І луги з берегами…
Там чумаченьки проходили
І бурлаченьків провозили.
А тепер не проходять
І бурлак не провозять —
Все за вражими панами.
Наші бурлаченьки догадались —
Через Дунай-річку перебрались.
Та Дунай річка-мати,
Та не дай погибати
Нам, безщасним сіромахам.
Суд у Задунайській Січі був такий же, як і на Запорожжі. Судили козаків курінні отамани та військовий суддя. Карою злочинцям були здебільшого ті ж самі киї, що й на Дніпрі. За більш тяжкі вчинки засуджували, як і на Запоріжжі, до шибениці.
Священики призначались на Січ молдавським єпископом, але виключно ті, на кого вказував Запорозький Кіш. Траплялося й так, що запорожці обирали священика з-поміж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козаків єпископ брав до себе, навчав, як служити, й після того висвячував і постригав.
Землю в Задунайському Запорожжі так само ділили, як і на Дніпрі. Всяк, хто будував собі оселю, мав право орати землю й засівати стільки поля, скільки мав сили доглядати. Дозволялося використовувати й робітників, так що й за Дунаєм незабаром почався поділ товариства на дуків та голоту.
Жило за Дунаєм Військо Запорозьке з рибальства та полювання. Риби в дунайських гирлах була сила-силенна і кожен курінь мав свого окремого гармашного завода, а то й декілька. Збували рибу запорожці у великі міста по Дунаї: Галац, Браїлів та інші. Надзвичайно багато водилося на дунайських гирлах та островах дичини. Тут ще в ті часи ходили табуни оленів, вепрів, кіз, а озера й протоки вкривали дикі гуси, качки, лебеді й баби. Полювання на дичину велося не тільки з рушницями, а й із капканами та іншим приладдям.
Окрім рибальства та полювання, запорожці добували ще гроші заробітками. Вони вільно ходили працювати по всій Туреччині і заробляли там досить добре.
Горілку на Січ приставляв звичайно якийсь жид, але сам не торгував нею, а здавав відрами на- кіш; торгували ж у шинку самі запорожці, кожен курінь по черзі, і вся користь од продажу горілки йшла у військову скарбницю.
Від турецького султана запорожці мали жалування й “таїну”, себто припас. З нього їм видавали: борошно, чечевицю, оцет, олію, порох та олово (свинець). Скільки од султана мав кожен козак таїни невідомо; жалування ж — десь 12 карбованців на рік.
Незабаром після впорядкування Січі на Дунавці Калниболоцький передав булаву кошового діду Рогозяному. З яких причин те сталося, немає відомостей; треба думати, що через недугу, або й смерть, бо після року 1814-го про нього вже ніхто не згадує. Дід Рогозяний був такий саме старий січовик, як і Самійло Калниболоцький, але ще кремезний, дожив до останнього дня Задунайської Січі. Пробув кошовим він недовго, певно, через свою надзвичайно сувору вдачу, а після нього отаманом обрали Ляха. Мабуть, то був не той Лях, який виводив запорожців з Дніпра, бо той коли б і жив у 1815 році, то мав би дуже похилий вік.
Певно, що Лях був добрим кошовим, бо його обирали на уряд два чи три роки підряд. Слідом за Ляхом, року 1816-го, козаки настановили кошовим Михайла Литвина, козака тихої та богобоязливої вдачі. Про нього збереглося таке оповідання: Січовий пан-отець Лук'ян Куліш сказав раз у його присутності в церкві промову, в якій дорікав запорожцям за те, що вони проливають у війнах християнську кров. “Церква у нас, — сказав він, — вся в золоті, а по вікна в крові християнській: ви сього не бачите, а я бачу!” Вражений промовою пан-отця Литвин, за його порадою, пішов у монастир Мирнопоянський і так скінчив своє життя ченцем.
Після Литвина до кінця року 1816-го та у 1817-му перебувало аж п'ять кошових: Білюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всі ті кошові, напевно, були досить нікчемні люди, і їх хутко скидали з кошевства. Відомо, наприклад, що Олексу Рясного ще й побили киями за те, що він ночами навідувався до молодиць.
Під час кошевства Рясного запорожці, з наказу султана, посилали полк козаків на утихомирювання повстання сербів, а чи брали вони якусь участь у боях — невідомо.
Після Рясного, року 1817-го та 1818-го, кошовим був Семен Мороз, людина завзятої вдачі. Під час його кошевства, за умовою з турецьким урядом, Кіш посилав 600 козаків у Стамбул ставити на якійсь річці “муругілі”, чи “заставки” (шлюзи). Бувший на тих роботах запорожець Коломієць розказував року 1881-го про ті роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре: “по три хліби на день давали” і платили добре; “Паша було приїде, то без бакшиша не виїде; три рази на тиждень їздив і на баркасі, було, везе повні мішки срібла та золота”.
Переставши бути кошовим, Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся там у ченці й навіть через якийсь час став архімандритом в одному з монастирів; з чого можна думати, що він був людиною освіченою.
З кошових, що керували Січчю у 1818 та 1820 роках, відомо тільки про Никифора Білугу та Грицька Головатого. Тоді греки, маючи намір підняти проти турків повстання, розсилали по всіх турецьких землях агітаторів, щоб підмовляти людей на свій бік і тим зменшувати турецьку силу, а збільшувати свою. На Січ вони прислали з Афону архімандрита Філарета, щоб відмовити запорожців допомагати туркам. Філарет виголошував у Січовій церкві промови, страхав запорожців карою на тім світі за пролиття християнської крові й закликав їх повернутись у Росію, даючи поруку в тому, що всім подарують їхні провини, й вони мали великий вплив, і між козаками збиралися наради про те, на чому їм стати.
Настрій старих дніпровських січовиків у той час добре змальовує народна пісня, записана на Дунаї:
Закричала ластівонька,
Зо дна моря виринаючи,
Гомоніли запорожці,
Та й по Січі походжаючи:
“А що будем, братії, робити,
А що будем починати?
А чи будем на Русь іти,
Чи будемо у турчина проживати?”
“А чом же нам на. Русь іти?
Вже ж нам, браття, з родиною
Та й до віку не видатися!
Справді, де б старі, самотні діди знайшли б собі притулок на Україні, коли їхні. батьки давно вже були на тім світі, брати ж та сестри або так само повмирали, або були вже немічні? Не таке було становище молодших запорожців, пізніших утікачів з України. Більшість із них покинула в рідному краю жінок та дітей, і надія на нове спільне життя з ними не могла, не манити втікачів назад, додому.
Скінчилося на тому, що якась частина запорожців, разом з архімандритом Філаретом і старшиною Чернявським виїхала із Січі в Одесу. Російський уряд зустрів Філарета прихильно й наділив його золотим наперсним хрестом; доля ж запорожців невідома — більшість їх розійшлася на заробітки.
А тим часом на Січ прибув другий архімандрит з Афону, колишній отаман. Почувши, що починається війна, Семен Мороз не всидів у монастирі й, скинувши із себе митру, знову надів запорозьку шапку та почепив до стегна шаблю.
Запорозький Кіш, з наказу султана, вирядив на грецьку війну полк запорожців, а наказним отаманом у той похід призначив Мороза. Є деякі відомості про те, що козаки брали участь в облозі Місолонгі, але їхня доля була дуже нещаслива. Коли запорожці вже верталися з Греції у Стамбул морем, то турецький корабель, на якому було 600 запорожців і сам Мороз, греки потопили вибухом, і всі козаки, за винятком небагатьох, загинули в морі.