Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4409
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4363
Ніч минала неспокійно, і в козацькому таборі всі, змучені, нетерпляче сподівалися світла, щоб вийти на волю. А в польському війську глузували з козаків, що вони віддали свої гармати, й лагодилися вранці залити запорозькою кров'ю Солоницю. Вдосвіта, коли козаки розкували свої вози й почали рушати в степ, то поляки знову оточили їх, і Жолкевський проголосив, що нібито пани мають ще переглянути всіх козаків, щоб забрати своїх підданців. Обурені такою зрадою, запорожці відмовилися видавати шляхті своїх товаришів і хотіли, було, йти на південь, та за наказом Жолкевського шляхта кинулася на козаків кінно й пішо й давай їх колоти й рубати.

У козаків не було жодних засобів до оборони. Вони голіруч намагалися пробитися крізь польські лави, й 1500 козаків із Кремпським на чолі таки вирвалися з оточення й подалися на Запорожжя; решта ж, біля 4500 чоловік, полягли на Солониці трупом. Не маючи милосердя навіть до жінок і дітей, поляки рубали їх, доки не потомили собі рук. Переказують, що в козацькому таборі на Солониці було майже 12 000 неозброєного люду, і з того загинуло під польськими шаблями більше половини. Все поле зійшло кров'ю, й околиці Лубен засіяли трупи.

Український історик і поет Пантелеймон Куліш наголошує, що Жолкевський лише через те переміг запорожців та Наливайка, що всі реєстрові козаки перебували на його боці. В поемі “Солониця” він пише:

Бенкетує шляхта,

Іграючи в карти,

А козаки-лейстровики

Додержують варти.

Поскидала шляхта

Панцирі й шишаки,

Бо козаки-лейстровики

Вірні, як собаки.

Справивши свій кривавий бенкет, Жолкевський не пішов за козаками-запорожцями на Січ, а попрямував у Київ; Наливайка ж за якийсь час привезли до Варшави й почали там допитувати його про заміри. Народні оповідання передавали, що розлютовані польські пани пекли Наливайка в мідному казані-биці, а інші переказували, неначе його посадили на розпечену мідну кобилу й зодягли йому на голову гарячу залізну корону... Мабуть, того насправді не було, та тільки відомо, що Наливайкові цілий рік завдавали нелюдських мук і лише тоді, коли все польське панство з'їхалося до Варшави на сейм, його у присутності шляхетства четвертували, а шматки тіла розвішали на палях по вулицях. і майданах столиці Речі Посполитої.

 

НОВІ УТИСКИ ПОЛЯКІВ

Скаравши Северина Наливайка на смерть, польський сейм проголосив козаків ворогами Польщі й позбавив їх прав, наданих Війську Запорозькому королем Стефаном Баторієм. У запорожців було забрано місто Трахтемирів; козацькі грунти попривласнювали собі сусідні пани, а кварцяному війську наказали, обороняючи польські маєтки, вбивати запорожців без будь-якого суду.

Недоля, що спіткала козацтво на Солониці, тяжко відбилася на всьому житті України. Унія й католицтво почали пускати своє коріння глибше й глибше, ніж досі. Православні метрополії, погромлені, занепали зовсім, а в їхні церкви стали призначатися попи за гроші й тільки ті, що не дбали про духовні потреби народу, а лише про власну кишеню. Селянство було поневолене до того, що пани звали його бидлом, тобто тварюкою, а міщанство, позбавлене багатьох прав, украй збідніло. Українська шляхта в Галичині й на Поділлі вся без винятку переходила до католицтва, й така зрада вірі батьків, з боку колишніх князівських та боярських руських родин, мала місце й на Волині, Київщині й навіть на Лівобережжі України. Ті ж верстви української шляхти, які трималися ще давнини й покладали надію на те, що їм у змаганні з польщизною допоможе козацтво, після Солониці занепали духом, передбачаючи наближення повної руїни української культури й православної віри.

Після тяжкої поразки під Солоницею козаки два роки бунтували, ворогували між собою й навіть билися. Поміркована частина намагалася покірливістю повернути собі ласку польського народу, щоб знову придбати втрачені права; запорожці ж ні в чому не хотіли відступати від своїх давніх прав та звичаїв і називали городових козаків зрадниками. Зі своїм гетьманом Полоусом січовики навіть ходили війною на реєстровців та вчинили над ними криваву розправу.

 

САМІЙЛО КІШКА (ДРУГЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ)

О цій тяжкій годині мов сонце освітило козацтво — повернувся з турецької неволі гетьман Самійло Кішка, організатор перших запорозьких походів на море. Доки на Україні минали славні часи Богданка й Підкови й лиховісні роки Наливайка й Лободи, Самійло Кішка, захоплений у полон, плавав на турецькій галері, прикутий ланцюгами до гребки, й не бачив нічого, окрім води та неба. Коли-не-коли, може, галера приставала до Очакова або проїздила повз острів Тендра, тільки тоді Кішка знав, що тут близько рідний Дніпро й Січ-мати, але важкі ланцюги нагадували йому, що він для України вже вмер.

Проте хоч яка нестерпна була турецька неволя і хоч як вона довго тривала, але не вбила вона в серці Самійла Кішки ні любові до рідного краю, ні козацького завзяття й хисту, і він врятувався з каторги сам, та ще й своїх товаришів визволив і привів на Україну. Як думав народ про життя Самійла під турком і про те, як він звідти вряту-нався, нехай розкаже читачеві народна дума:

Ой, із города, із Трапезунта, виступала галера,

Трьома цвітами процвітала, мальована.

Ой, первим цвітом процвітана —

Златосиніми киндяками побивана;

А другим цвітом процвітана —

Гарматами риштована;

Третім цвітом процвітана —

Турецькою білою габою покровена.

То в тій галері Алкан-баша,

Трапезонтськеє княжа, гуляє,

Ізбраного люду собі має:

Сімсот турків, яничар чотириста

Та бідного невольника півчвартаста

Без старшини військової.

Перший старший між ними пробуває

Кішка Самійло, гетьман запорозький;

Другий — Марко Рудий, суддя військовий;

Третій — Мусій Грач, військовий трубач;

Четвертий — лях-потурнак,

Клюшник галерський, сотник переяславський,

Недовірок християнський,

Що був тридцять літ у неволі,

Двадцять чотири, як став на волі,

Потурчився, побусурманився

Для панства великого,

Для лакомства нещасного.

В тій галері од пристані далеко відпускали,

Чорним морем далеко гуляли,

Проти Кафи-города приставали,

Там собі великий та довгий опочинок мали

То представиться Алкану-башаті,

Трапезунському княжаті, молодому паняті.

Сон дивен, барзо дивен напрочудо.

То Алкан-баша, трапезунтськеє княжа,

На турків-яничар, на бідних невольників покликав:

“Турки, — каже, — турки-яничари,

І ви, біднії невольники!

Котрий би міг турчин-яничар сей сон одгадати,

Міг би йому три гради турецькі дарувати,

А котрий би міг бідний невольник одгадати,

Міг би йому листи визволені писати,

Щоб не міг ніхто ніде зачіпати.

Сеє турки зачували, нічого не сказали,

Бідні невольники, хоч добре зіі.іли,

Собі промовчали.

Тільки обізветься між турків лях-потурнак,

Клюшник галерський, сотник переяславський,

Недовірок християнський.

“Як же, — каже, — Алкане-башо, твій сон одгадати,

Що ти хочеш нам повідати?”

— “Такий мені, небожа, сон приснився,

Бодай ніколи не явився!

Видиться: моя галера, цвіткована, мальована,

Стала вся обідрана, на пожар іспускана;

Видиться: мої турки-яничари

Стали всі в пень порубані;

А видиться: мої бідні невольники,

Которії були у неволі, то всі стали по волі;

Видиться: мене гетьман Кішка

На три часті розтяв,

У Чорнеє море пометав...”

Та скоро теє лях-потурнак зачував,

К йому словами промовляв:

“Алкане-башо, трапезунтський княжате,

молодий паняте!

Сей тебе сон не буде нітрохи зачіпати,

Скажи мені получче бідного невольника доглядати,

З ряду до ряду саджати,

По два, по три старії кайдани і новії справляти,

На руки, на ноги надівати,

Червоної таволги по два зубці брати,

По шиях затинати,

Кров християнську на землю проливати!”

Скоро-то теє зачували,

Од пристані галеру далеко відпускали,

До города до Козлова,

До дівки-санджаківки на зальоти поспішали.

То до города Козлова прибували, —

Дівка-санджаківка навстрічу виходжає,

Алкана-башу в город Козлов зо всім військом затягає.

Алкана-башу за білу руку брала,

У світлиці-кам'яниці зазивала,

За білу скамню саджала,

Дорогими напитками напувала,

А військо серед ринку саджала.

То Алкан-баша,

Трапезунтське княжа,

Не барзо дорогії напитки уживає,

Як до галери двох турчинів на підслухи посилає:

Щоб не міг лях-потурнак Кішки Самійла одмикати,

Упоруч себе саджати.

То скоро ся тії два турчини до галери прибували,

То Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Словами промовляє:

“Ой ляше-потурначе, брате старесенький!

Коли і ти був у неволі, як ми тепера:

Добро нам учини,

Хоч нас, старшину, відомкни,

Хай би і ми у городі побували,

Панське весілля добре знали”.

Каже лях-потурнак:

“Ой Кішко Самійле, гетьмане запорозький,

Батьку козацький!

Добро ти вчини:

Віру християнську під нозі підтопчи,

Хрест на собі поламни.

Аще будеш віру християнську під нозі топтати,

Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати.

То скоро Кішка Самійло теє зачував,

Словами промовляв:

“Ой ляше-потурначе, сотнику переяславський,

Недовірку християнський!

Бодай же ти того діла не діждав,

Щоб я віру християнську під нозі топтав!

Хоч буду до смерті біду та неволю приймати,

А буду в землі козацькій голову християнську покладати.

Ваша віра погана,

Земля проклята”.

Скоро лях-потурнак теє зачуває,

Кішку Самійла у щоку затинає.

“Ой, — каже, — Кішко Самійле, гетьмане запорозький!

Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,

Буду тебе наче всіх невольників доглядати,

Старії й нові кайдани направляти,

Ланцюгами за поперек утроє буду тебе брати”.

То тії два турчини теє зачували,

До Алкана-баші прибували:

“Алкане-башо, Трапезунтське княжа,

Безпечно гуляй!

Доброго і вірного клюшника маєш:

Кішку Самійла в щоку затинає,

В турецьку віру ввертає”.

То Алкан-баша,

Трапезунське княжа,

Великую радість мало,

Пополам дорогії напитки розділяло:

Половину на галеру одсилало,

Половину з дівкою-санджаківкою уживало.

Пошук на сайті: