Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4392
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4357
Після того погрому Польща опинилася в дуже скрутному становищі, бо підготовленого війська майже не мала, на упорядкування нового не було часу й грошей. Доводилося королеві проти бажання знову звертатися до козаків. Сагайдачний скористався з цього й року 1621-го вирядив на польський сейм свого посла клопотатись, щоб за участь козаків у війні було затверджено православних владик та надано козацтву полегкості. Тільки всі вимоги й докори українського посла пішли на вітер: король та сенатори ніде не хотіли поступатися.

Тоді Сагайдачний задумав повести політику Самійла Кішки й разом із владикою Курцевичем поїхав на Січ умовляти запорожців, щоб не йшли на поміч польському військові, доки король не задовольнить козацьких вимог. Під впливом промов Сагайдачного та владики запорожці зчинили ґвалт, що боронитимуть православну віру до загину свого, а проте, коли королівський посол сипнув грошима та понадавав усіляких обіцянок, запорожці не втерпіли... Війна з бусурманами здавалася їм святим ділом, політика ж для більшості з них не була зрозуміла. Скінчилося тим, що Військо Запорозьке доручило Сагайдачному разом із Курцевичем їхати до короля випрошувати козацькі права, саме ж під проводом Бородавки виступило походом до Дністра на поміч Польщі.

Доки Сагайдачний прибув до Варшави, король уже довідався, що козаки виступили із Січі, й не схотів поступатися; у розмові із Сагайдачним обмежився тільки ласкавими словами, так що той ні з чим повернувся до війська.

Тим часом у козаків настрій перемінився; Бородавці запорожці дорікали за те, що невдало керував військом і втратив уже в зачіпках із турками чимало товариства; коли ж Сагайдачний прибув на Січ, запорожці одразу ж скинули Бородавку з уряду, а обрали гетьманом Сагайдачного.

Прийнявши булаву, Сагайдачний мав владу одвести козаків од Дністра й лишити поляків без підмоги, аж доки король задовольнить його домагання, та тільки знаючи, що на 35 000 польського війська наступає сам султан Осман із величезною силою в 300 000 турків, він зрозумів, що таким вчинком віддав би польське військо на вірну смерть, а саму Польщу разом з Україною — на руїну й загибель; маючи ж короля за свого державця, Сагайдачний вважав такий вчинок зрадою, і його лицарська вдача не дозволила йому так вчинити. Український лицар обмежився тільки тим, що ще раз листом просив короля, щоб за козацьку послугу задовольнив бажання козаків; сам же якнайскорше почав гуртувати навколо себе не тільки козаків, а й тих, хто, не бувши козаком, хотів козакувати. Це добре йому вдалося, бо його ім'я і слава були відомі всій Україні, й на цей заклик зійшлося більш як 40 000 озброєного люду. З тією силою він і рушив за Дністер визволяти коронного гетьмана Ходкевича, що стояв, оточений турками, під Хотином.

Нападаючи на турків несподівано то з одного, то з другого боку, Сагайдачний зумів здійняти в турецькому війську переполох і пробився під Хотин на велику радість поляків, що вже очікували свою загибель.

Поляки тим дужче раділи з приходу козаків, що знали їхню звичку до війни з турками й татарами та їхній войовничий хист. Турки ж вважали козаків за більшу силу од польської і всю увагу звернули на те, щоб перемогти спочатку козаків, а потім уже взятися за поляків. Вони рішуче атакували козацький табір, та Сагайдачний не тільки відбив їх, а ще й сам почав атакувати, розгромивши їхні чати, залоги й окремі загони, ба навіть вдерся в турецький табір.

Така відвага даремно не минулася й самому Сагайдачному, який особисто водив козаків у бій: його було поранено кулею в руку. Проте й це нещастя не зменшило завзяття гетьмана, і він, ховаючись зі своєю раною од товариства, щоб не завдавати козакам жалю, бився поряд із ними до кінця. Хоча війна тривала довго, так що польські шляхтичі занудьгували за домівками і без сорому потай тікали з табору, ховаючись у возах, що йшли за припасом, та Сагайдачний зумів втримати козаків у слухняності, й вони рішуче билися, аж доки султан, побачивши, що нічого не вдіє, змирився з Польщею.

Одходячи з-під Хотина, поляки прославляли козаків та Сагайдачного, називаючи їх збавителями Польщі. Сподіваючись, що так тепер дивиться на козацтво й король, Сагайдачний, повертаючись на Україну, послав до нього гінців із проханням, щоб за послугу було збільшено плату козакам із 40000 злотих до 100000, щоб їм вільно було пробувати по всій Україні в своїх оселях по маєтностях королівських, духовних та панських, користуючись вольностями своїми, та щоб заспокоєно було православну віру. Але козаки вже були не потрібні королеві, сила ж їхня лякала польське панство, й через те король передав тільки через посланців Сагайдачному трохи грошей на лікаря, щоб гоїти його рану; волю ж свою з приводу козацьких домагань обіцяв передати через комісарів. Після того, як Сагайдачний розпустив козаків і повернувся в Київ, до нього прибули комісари й повідомили, що з волі короля військо козацьке має бути зменшене до двох, а найбільше до трьох тисяч; решта ж козаків має вернутися до своїх панів у підданство; що ж до віри, то, мовляв, козакам, як і досі, не було ніякої кривди, то так і надалі не буде...

Така лиха звістка од короля тяжко вразила недужого, з раною, гетьмана. Всі його надії на піднесення українського національного життя шляхом миру та згоди з польським урядом, разом із мріями про те, що Польща колись гляне на Україну, як на свою сестру, в прах розвіялися. Він зрозумів, що кров козаків і його власна кров, пролита за Польщу, тільки зміцнила ворога козацтва. Розкраяним своїм серцем він почав передчувати свою смерть од рани, добутої на війні не за рідний край, а за щастя недругів свого народу, і в останній день життя душу гетьмана охопила туга за покривджену Україну.

Незадовго до смерті Сагайдачний склав духівницю, одписавши свої маєтки на українські братства: Київське та Львівське, а 10 квітня року 1622-го помер на горе козацтву і всім, хто разом із ним працював...

 

МОРСЬКІ ПОХОДИ 1621-1624 РОКІВ |

Сагайдачний високо підніс козаччину, але залишив її в скрутному становищі.

Король через своїх комісарів вимагав зменшити кількість Війська Запорозького; козаки ж на те не зважали і, навпаки, нахвалялися, що їх буде ще більше, ніж за часів Сагайдачного, і, коли король не задовольнить козацьких бажань, то це обернеться лихом для Польщі. Але замість того, щоб готуватися до рішучої битви з королем, запорожці, одразу ж після хотинської війни, знову розпочали свої походи на Чорне море.

Ще під час змагань Сагайдачного за Хотин гетьман виряджав частину запорожців під проводом молодого отамана Богдана Хмельницького на Чорне море. Хмельницький, було, розбив великий турецький флот і, потопивши 12 ворожих галер, загнав решту в Стамбул, а сам із товаришами пошарпав передмістя Царгорода. Майже такий похід одбувся й у 1622 році; року ж 1623-го у запорожців несподівано знайшовся спільник у битві проти турків — кримський хан Махмут-Гірей із братом своїм Шагін-Гіреєм. Ті брати-хани повстали проти турків і покликали запорожців собі на підмогу. Козаки охоче згодилися з бусурманами бити бусурманів і, відрядивши до Криму чималий полк, щоб витіснити турків із кримських міст, дочекалися, поки турецький флот прибув із військом у Кафу на приборкання татар, і вийшли на сотні чайок на море, захопили Босфор, спалили там маяк, погарбали береги та, налякавши турків, попливли на північ під Кафу. Вони дісталися цього міста саме тоді, коли Військо Запорозьке, яке рухалося суходолом, брало Кафу з берега. Турецькому паші, що керував у Криму турками, довелося так скрутно, що він змирився і затвердив ханом Мохамета-Гірея.

Впоравшись із Кафою, запорожці знову опинилися під Царгородом і три дні без перешкоди грабували Босфорське побережжя.

Року 1624-го, коли козаки вийшли в море під проводом Грицька Чорного, в лимані їх підстерегли 26 турецьких галер та біля трьох сот сандалів з яничарами. Запорожці, довідавшись про те, самі зробили засідку на ворогів і напали на турків несподівано. На лимані виник великий бій. Козаки позаганяли великі турецькі галери на мілководдя і там попалили їх. З рештою билися аж три дні — чимало втратили чайок і товариства, а все-таки перемогли, випливли в море і давай громити турецький берег, починаючи від Дунаю. Пустили з вогнем Буюк-дере, Зеніке, Здегну і знову наблизилися до Стамбула. З великого переляку султан звелів протягти впоперек Босфору той ланцюг, що ним ще греки замикали протоку від нападів слов'ян.

З історії невідомо, чи вдалося туркам загородити від запорожців Босфор, чи ні, а тільки знати, що й на цей раз козаки повернулися на Січ із великою здобиччю.

 

ГЕТЬМАН ЖМАЙЛО

Того ж 1624 року, саме на Святвечір, від кримського хана Махмут-Гірея прибули на Січ посланці й склали з гетьманом Жмайлом умову про те, щоб повсякчас, як трапиться татарам пригода, запорожці негайно давали б їм поміч, а як будуть непереливки в козаків, то їх виручатимуть татари.

Хоч, складаючи таку умову, гетьман Жмайло й мав на думці за можливого ворога запорожців Польщу, а проте ні він, ні ще менше Запорозьке Військо не сподівалися, що татарська допомога буде їм так швидко потрібна. Як і ведеться, козаки напровесні року 1625-го всім кошем, кількістю в 10 000 душ, вийшли в море. Вони вдало підпливли до Сінопа і зруйнували його, те ж саме вчинили і з Трапезундом і, обтяжені здобиччю, повернули, було, вже свої чайки додому, аж тут їх перестрів турецький паша Решід із 43 великими кораблями й галерами, на яких було більше як 400 гармат.

Запорожці під проводом, мабуть, Бурляя сміливо атакували турецький флот, а найдужче ту галеру, на якій перебував Решід і яка називалася Баштардою (тобто мала башти), та тільки турки, відчуваючи свою силу, рішуче оборонялися, рубаючи руки тим козакам, які видиралися на галери. Проте, незважаючи на перевагу яничарів і гарматну пальбу, запорожці, доки було тихо на морі, стали брати гору над турками. Гребці-невольники, зачувши вигуки своїх братів-козаків, поривалися на поміч, але залізні ланцюги міцно тримали їх біля весел, а турецькі наглядачі за непослух забивали гребців на смерть. І все-таки невольники допомагали козакам тим, що відмовлялися гребти або спрямовували галеру в інший бік, так що турки не мали змоги битися разом.

До півдня у кривавому герці запорожці потопили десять галер, і на Баштарду заскочило більше сотні козаків, які завалили чердаки, та, на лихо запорожцям, після півдня на морі повіяв вітер — галери стали плавати під вітрилами й допомагати одна одній, а козацькі чайки хвилі почали перекидати й, б'ючи їх об борти, не давали держатися гаками за галери. Товариство не мало змоги підтримати тих козаків, які вже вступили в бій, і турки, подужавши запорожців на галерах, захопили їх у полон і тут же поприковували до гребок. Тікаючи до Стамбула під вітром, яничари повезли із собою і 270 бранців. Надвечір море трохи затихло, й запорожці кинулися слідом за турецькими галерами, щоб визволити своїх товаришів, та вже їх не наздогнали й мусили без них вертатися до Дніпра.

Тим часом ще року 1623-го король Жигмонт, побачивши, що козаки не згодні коритися його волі, вирішив змусити їх до того силою. Коронний гетьман Конецпольський цілу зиму лагодився до походу на Україну й тільки й очікував часу, коли козаки вийдуть у море, щоб напасти на Запорожжя. По весні року 1624-го, діставши звістку, що Військо Запорозьке вже попливло із Січі, він зараз же вступив в Україну, маючи під рукою 30 000 жовнірів. До Канева він ніде не здибав козаків, а в місті хоча їх було 3000, то вони не наважилися без наказу гетьмана чинити збройний опір полякам і стали відходити на Черкаси.

Гетьман Жмайло, довідавшись, що Конецпольський із військом перебуває на Україні, розіслав по всіх запорозьких вольностях скликати те товариство, що там полювало й рибалило, а сам кинувся до кримського хана за підмогою. Тільки йому не вдалися ті заходи: Конецпольський устиг підкупити хана золотом, і той, не дотримавши умови із запорожцями, нічим не допоміг Жмайлові.

Лише наприкінці літа повернулися козаки з моря на Січ, та й то ще не всі, бо половина, не задоволена походом на Сіноп та Трапезунд і, не відаючи, яке лихо насунулося на Україну, попливла ще грабувати турецькі міста на Дунаї. Тільки восени, коли Конецпольський опанував уже всією Україною, прибрав до своїх рук городових козаків і, зрештою, придушив усю неспокійну людність, Жмайло спромігся згуртувати навколо себе 20 000 козаків і вирушив із Січі з артилерією назустріч полякам.

Конецпольський та Жмайло зійшлися біля річки Цибульника, що нижче Крилева, і коронний гетьман, знаючи про відсутність багатьох запорожців, сміливо підступив до козацького табору й через посланців передав запорозькому гетьманові ті ж вимоги, що їх ставили перед Сагайдачним років 1619-го й 1622-го, а саме: козацьке військо мало нараховувати 3000, решта ж повинна підлягати панам; січовикам належало видати призвідців морських походів і в присутності комісарів попалити всі військові чайки.

Після бурхливої ради запорожці відповіли, що не згодні з такими умовами, й тоді Конецпольський одразу ук. звелів взяти приступом козацький табір. Як тільки почалися перші сутички з ворогом, Жмайло зрозумів, що місце, де він випадково розташувався, зовсім не підходить для оборони, і, щоб урятувати своє військо, залишив на Цибульнику тільки залогу, а сам з артилерією серед ночі пішов назад до Курукового озера (де нині Крюків на Дніпрі), щоб там зупинитися в давньому городищі “Ведмежі лози”.

Запорозька залога, не шкодуючи життя, стримувала поляків, щоб дати товариству час упорядкувати новий табір, але їй важко було змагатися з великим військом, і вона крок за кроком мусила відступати назад. 31 жовтня року 1625-го Конецпольський наблизився до козацького табору й одразу ж заатакував його. Той штурм дорого коштував полякам, бо запорожці зустріли їх влучним вогнем, а далі вдарили із засідок і так побили передні полки, що ті кинулися тікати. Зрозумівши, що поляки потрапили в скрутне становище, Конецпольський сам прийшов із новими силами на підмогу, дав лад переднім військам, порозставляв навколо козацького табору гармати й почав його обстрілювати, а вже після того кинувся на штурм. Але козаки відбили й цю атаку.

Ця невдача переконала Конецпольського, що йому доведеться брати запорожців затяжною облогою, а тим часом од короля надійшов наказ — хутчій кінчати з козаками, бо мала бути війна зі шведами. Тому коронний гетьман сам послав гінців до запорожців із тим, щоб там готували умови про примирення. І після тривалих нарад, суперечок та докорів з обох боків між козаками й поляками була складена угода про те, щоб козаки зовсім не ходили на море, жили тільки на королівських, а не на панських землях і мали б реєстр, куди б записалося лише 6000 козаків.

 

МИХАЙЛО ДОРОШЕНКО

Не задоволені Жмайлом та угодою з поляками, запорожці обрали гетьманом Михайла Дорошенка, діда славнозвісного Петра Дорошенка, і той заспокоїв і розважив козацтво, сказавши, що під час війни із шведами король однаково запрошуватиме на службу всіх козаків, а через те, мовляв, вимога про реєстр не має ніякої ваги.

Війною поляків із козаками одразу ж скористалися татари; і кримський хан Махмут-Гірей, той самий, що мав подати допомогу запорожцям у битві з Конецпольським, на початку року 1626-го з ордою наскочив на Поділля й сягнув, забираючи людей у неволю, аж до Галичини; під осінь прийшов на Україну й Нуреддин-султан і, наблизившись із величезним військом до Білої Церкви, став там табором, розіславши в усі боки свої загони.

Пошук на сайті: