Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4377
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4350
Обороняти Україну не було кому, бо поляки й городові козаки саме вирушили на північ битися із шведами, запорожці ж нічого не знали про татарські наскоки, бо вороги рухалися не через Запорожжя, а з Буджака. Коли звістка про напад татар надійшла на Січ, Дорошенко вмить виступив із військом та, перетявши всі шляхи на південь, повернув на зруйновану й спалену Україну і там, наскочивши на головний татарський табір, ущент розгромив орду й, загнавши решту в річку Рось, потопив її у воді. В цьому славному бойовищі гетьман бився, як простий козак, і своїм власним списом простромив вісім татар.

Визволивши під Білою Церквою кілька десятків тисяч люду, який татари зібрали вже з усіх околиць, щоб гнати до Криму, Дорошенко наказав козакам винищувати дрібні ворожі загони й невдовзі забезпечив спокій усій Україні.

Упоравшись із нападниками, Дорошенко послав королеві чимало значних бранців, десять татарських корогов та бунчук і просив вернути козакам їхні стародавні права. Ухиляючись од певної відповіді, король звелів гетьманові скликати всіх реєстровців, які ще не вирушили походом на північ, та зібрати 2000 козаків поверх записаних у реєстрі й негайно вести те військо на битву із шведами. Тільки Дорошенко, пам'ятаючи королівську віддяку Сагайдачному, не скорився тому наказові й надіслав таку відповідь, що він, мовляв, не може лишити Україну не захищену від нападів орди та й не під силу йому змусити козаків служити польській короні, коли над ними чинять усілякі утиски й забороняють їм ходити на Чорне море, без чого вони дуже збідніли.

І справді Військо Запорозьке мало свої клопоти й турботи. Турецький султан, скориставшись ослабленням козаччини в 1625 та 1626 роках через війну з поляками, звелів одбудувати заново й розширити місто Аслам-Кермень на острові Тавань та заступив запорожцям шлях до моря. Січовики цього не стерпіли й на своїй раді ухвалили іти походом на Аслам-Кермень. Року 1628-го Дорошенко вирушив із запорожцями до того міста й Дніпром, і степом, оточив його з усіх боків і, добувши штурмом, вирізав там до ноги всіх турків. Потім, зруйнувавши ту фортецю та забравши чимало зброї й кілька десятків гармат, гетьман повернувся з пішим і комонним військом на Січ, а запорожці, що були на чайках, прямо з Тавані випливли в море й пограбували турецькі береги біля Бургаса.

У той час у Криму між татарами зчинився заколот: хан кримської орди Шагін-Гірей, брат Махмута, який зрадив Жмайла, воював із мурзою Буджацької орди Кантеміром і був на Буджаку розбитий; коли ж він із рештою війська повернувся в Крим, то султан турецький скинув його із ханства, й Кантемір зі своєю ордою вдерся в кримські володіння. Тоді Шагін-Гірей звернувся до запорожців за підмогою, обіцяючи за підтримку коштовні дарунки всьому товариству.

Козаки охоче згодилися разом із татарами бити татар і того ж 1628 року вирушили на чолі з Дорошенком у Крим. Кантемір уже встиг на той час загнати Шагін-Гірея до Бахчисарая і там тримав його в облозі. Дорошенко, здобувши Перекоп, поквапився визволити хана. Але назустріч козакам Кантемір вислав велике військо, і десь біля річки Салгиру спалахнула битва. Нелегко довелося запорожцям: сам гетьман, що знову бився, як простий козак, загинув у бою; проте січовики розгромили татар так, що вони з пораненим Кантеміром мусили тікати на Карасубазар у Кримські гори. Козаки стали їх переслідувати й кілька разів ще билися з ними, і хоча під час тих сутичок запорожці втратили тисячу чоловік свого товариства, але ж Кантеміра відтиснули аж за Кафу, а Шагін-Гірея визволили з облоги.

Затримавшись у Криму, доки хан набрав собі військо, козаки повернулися на Січ, прихопивши із собою чимало татарського добра й десяток польських гармат, які раніше під Цецорою відбив у поляків Кантемір, а тепер вони від нього дісталися запорожцям.

 

ТАРАС ТРЯСИЛО

Після повернення козаків із Криму на великих радах, що року 1629-го відбулися на Січі з приводу обрання нового гетьмана, товариство розкололося на дві помітні течії. Ті з козаків, що мали на Україні власність і сім'ї (городові козаки), схилялися до того, щоб скоритися забороні ходити на море, аби жити спокійно, у згоді з поляками; інші ж, здебільшого, запорожці, лицарі боротьби з бусурманами до загину, не хотіли й чути про це. І от після довгих суперечок і навіть колотнеч козацтво розмежувалося. Поміркована частина обрала гетьманом Грицька Чорного і з ним вийшла із Січі на Україну; певне ж, запорозьке товариство настановило своїм гетьманом Tapaca-Трясила й лишилося на Січі.

Якраз тоді із шведської війни повернувся затятий ворог козаків Конецпольський. Він розташувався із жовні рами по всій Україні й одразу ж почав проводити в життя Куруківські умови та записувати козаків у реєстр. Грицька Чорного ним було затверджено на гетьманстві (призначив старшим над козаками), і той уже допомагав йому повертати панам тих козаків, які не ввійшли до реєстру; на Січ же він послав сказати, що Конецпольський вимагає, аби запорожці спалили чайки й вийшли б “на волость” (себто на Україну); коли ж січовики не виконали його слова, Чорний виписав із козацького реєстру всіх запорожців.

Такі вчинки реєстрового гетьмана рада Січі проголосила зрадою, й Військо Запорозьке ухвалило йти зі зброєю на Україну, щоб добувати собі, а водночас і всьому людові українському, стародавніх прав.

На початку року 1630-го запорожці під проводом Тараса Трясила вирушили невеликими силами з Січі й, захопивши несподівано Грицька Чорного, скарали його на смерть. З цього почалося між городовими козаками замішання: налякана розправою над Чорним, козацька городова старшина кинулась тікати в Корсунь, де стояло польське військо; прості ж, реєстрові, козаки або вагалися, на чий бік стати — до поляків чи до запорожців, або ж, одцуравшись своєї старшини, відразу переходили до січового товариства.

Щоб збільшити своє військо, Тарас Трясило видав універсал, закликаючи всіх, хто був козаком або хоче ним бути, збиратись до нього й разом здобувати собі права й волю та рятувати від польських утисків православну віру. Під впливом універсалу міщани почали виганяти з міст жовнірів; селяни ж тим часом стали тікати від панів та прилучатися до запорожців... Спалахнуло перше на Україні народне повстання під прапором боротьби за волю та за православну віру. Перше, бо попередні війни з поляками не мали такого розмаху через те, що в них брали участь самі лише козаки; народ же український взагалі залишався осторонь.

Конецпольський, розлютований розправою запорожців над його прихильником Грицьком Чорним, заходився збирати жовнірів, погрожуючи своїм ворогам кривавою помстою, і послав свого підручного, відомого в ті часи харциза й розбишаку Самійла Лаща з кількома сотнями війська втихомирювати повстанців. Наскочивши з хоругвою жовнірів якраз під Великдень на Лисянку й заставши людей у церкві, той вирізав їх усіх, разом із жінками й дітьми та навіть із попом і причтом, що правили службу. Далі він вирізав людей у містечку Димері й, переходячи від міста й до міста, завдавав населенню пекельних мук, залишав за собою криваві річки. Чутки про нелюдські вчинки поляків хутко розійшлися по Україні, й повстанці зі свого боку кинулися вбивати й мордувати кожного поляка, хоча б де тільки його схопили. Місяць тривала ця колотнеча, доки посеред літа 1630 року Тарас Трясило скупчив усе Запорозьке Військо під Переяславом, а Конецпольський, скликавши жовнірів, переправився біля Києва на східний берег Дніпра й пішов у наступ на табір запорозького гетьмана.

Трясило добре керував своїм військом: обходив поляків з усіх боків і погрожував одтіснити їх від Дніпра, так що Конецпольський, прямуючи на Переяслав, чимало жовнірів мав залишити заставами між Дніпром та своїм місцем розташування і тим зменшив бойові сили. Проте поляки, покладаючись на кращу ручну зброю та гармати, підступили до табору козаків і заатакували його.

Козаки зуміли відбити поляків, та ті напали й наступного дня. І так тривало впродовж двох тижнів — запорожці щоразу дужче наступали й заганяли ворогів аж у їхній табір, хоча на боці Конецпольського билися й реєстрові козаки з усією старшиною в кількості майже 2000 душ.

Через два тижні Тарас Трясило надумав виманити Конецпольського з його табору й послав кількасот козаків у сусіднє село. Шпиги відразу ж повідомили коронного гетьмана про підступи запорожців, і той, взявши із собою Лаща з полком та кілька тисяч жовнірів, вискочив із табору, щоб захопити розрізнених козаків. А Тарасові тільки того й треба було: дочекавшись вечора, він вдарив на польський табір, який стояв на маленькій річечці Альті, і влаштував там кривавий бенкет. Багато полягло поляків; козаки ж, оволодівши табором, забрали польські гармати й гаківниці й перетягли їх до свого табору.

Після цього бою у Конецпольського лишилася, може, половина війська, та й те було вже відрізане від Дніпра, ті ж роти жовнірів, яких прислав йому на поміч король, не змогли пробитися через охоплену повстанням Україну й загинули цілими сотнями від рук селян. Довелося коронному гетьманові просити запорожців про угоду, й він послав до Тараса Трясила гінців, переконуючи, що поляки й козаки — діти й слуги одного короля і запорожцям негоже й гріх здіймати зброю на свого державця.

Тарас Трясило, як і всі січові козаки, добре вмів битися з ворогами, але не мав хисту до політики. Слова згоди, мовлені лукавим польським паном, одразу вгамували серце козацького гетьмана й запорожців, і вони змирилися з тим, що “все має забутися, реєстр же козаків збільшується до 8000”; до того ж, Конецпольський пообіцяв, що насправді ж реєстр зовсім не буде складатись, і це дуже втішало козаків, бо кожен, хто взяв зброю до рук, міг би називати себе реєстровим козаком і вимагати собі відповідних прав.

 

ПЕТРАЖИЦЬКИЙ-КУЛАГА

Куди подівся після того Тарас Трясило, оспіваний Шевченком у його поемі “Тарасова ніч”, невідомо. Історичні джерела більше не згадують про нього. Певно, що він, виступивши проти короля, вже не мав змоги лишатися гетьманом і, передавши булаву заступникові, знову став звичайним військовим товаришем, як це чинила й уся запорозька старшина; відомо лише, що невдовзі після битви на Альті гетьманом було затверджено Арандаренка, та запорожці незабаром скинули його і року 1631-го обрали своїм ватажком Петражицького-Кулагу.

Року 1632-го в Польщі сталася велика подія: вмер король Жигмонт III, що стільки лиха завдав православній вірі, козацтву і взагалі Україні. На сейм, який мав обрати нового державця, прибули делегати й од свідомої української шляхти (хоч її й було обмаль), од православного духовенства й од Війська Запорозького. Всі вони вимагали: щоб українська шляхта зрівнялась у правах із польською, а православна віра мала ті ж права, якими користувалися за зверхності литовської, й православних владик потрібно затвердити й повернути їм усі церкви, монастирі й маєтки, передані уніатам; до того ж, козаки прагнули добитися дозволу брати участь у виборах короля, бо вони — частина тіла Речі Посполитої.

На вимоги про виборчі права польські сенатори глузливо відповіли, що хоч козаки справді частина тіла Польщі, але така, як волосся або нігті, що, мовляв, доки вони невеликі, то їх доглядають, а як одростуть, то їх підрізають. Тож ніяких прав на вибори козаки й не дістали. Що ж до духовних справ, то новий король Владислав, хоч і з великими зусиллями, та вмовив-таки сейм постановити, щоб митрополичі кафедри були рівно поділені між уніатами й православними, а также вчинити із церквами й монастирями.

Отже, зі смертю Жигмонта III православні дещо придбали на папері, та тільки здійснити те в житті було нелегко, бо уніати не хотіли нічим поступатися; польський же уряд не лише їх не змушував до того, а навіть заступався за них. За таких обставин гетьман Петражицький із Військом Запорозьким щиро підтримав православне духовенство — козаки зі зброєю відбирали в уніатів церкви й монастирі. Між іншим, ними було захоплено й собор святої Софії в Києві й передано його митрополитові Петру Могилі, що багато працював для піднесення православної віри й українського національного життя.

 

ІВАН СУЛИМА

Після невдалої для поляків Переяславської війни із запорожцями коронний гетьман Конецпольський незабаром почав притискувати козаків. Знову комісари заходилися складати козакам реєстр, куди здебільшого записували тільки тих, що під час війни були на боці поляків, інших же повертали панам. Запорожці вже не могли на Україні зимувати по селах та містах, їм тут не продавали селітри для пороху та олова на кулі тощо. Року ж 1633-го Конецпольський надумав звести запорожців й іншими заходами. За згодою короля він доручив французькому інженерові Боплану спорудити над Дніпром, біля Ко-дацького порога, на землі Війська Запорозького, фортецю й замок, щоб заступити запорожцям шлях на Україну, а з України — не пускати людей тікати Дніпром та понад Дніпром на Запорожжя.

Ці заходи польського уряду, разом із відповіддю сенаторів козакам на сеймі, мали б переконати запорожців у неминучій потребі рішуче боротися з Польщею, але вони ще й у ті часи вважали сварки та сутички з поляками лише своїми хатніми справами, і їх, як і Самійла Кішку, вабило до себе Чорне море з турецькими галерами-каторгами та пишними містами на берегах, звідкіля до них простягали руки замордовані турецькою неволею земляки і навіть січові товариші й побратими.

Під впливом такого настрою й бойових традицій Військо Запорозьке в перші роки королювання Владислава не бажало брати участі у війні з Москвою та Швецією (воювали тільки городові козаки), а, обравши собі гетьманом Івана Сулиму, загадало йому вирушати походом на море.

Історія життя й пригод Судими така ж, як у Самійла Кішки, тільки вона була ще дивніша й цікавіша. Коли Іван Сулима прожив свій середній вік (мабуть, десь року 1614-го), то він під час морського наскоку дістався туркам у бранці. Його, як і Кішку, яничари прикували на військовій галері до гребки, і Сулима на тій галері побував у всіх чорноморських містах, між іншим, і в Азові, що лежав біля устя Дону. Років через 15 своєї неволі, .коли виникла війна турецького султана з римським папою Павлом, галеру Сулими було послано в Середземне море до італійських берегів. Довго тяглася та війна, і довго плавав галерником Сулима, навіть волоссям заріс до самісінького пояса, та якось йому, як і Самійлові Кішці, пощастило хитрощами обдурити турків, одімкнути замки на кайданах своїх товаришів-невольників і з ними разом, пов'язавши вночі яничарів, захопили галеру. Проблукавши якийсь час у морі, уникаючи зустрічі з турецькими кораблями, Сулима щасливо прибився до італійського берега й, доступившись до римського папи, подарував йому три сотні турків-бранців. У свою чергу військо владики, побачивши, що Сулима і його товариші-невольники майже голі й заїдені нужею, дав усім запорожцям грошей, щоб їм причепуритися й зодягнутися; коли ж вони захотіли повернутися на Україну, то папа виділив кошти й на подорож, а Сулимі подарував навіть свого портрета.

Повернувшись до рідного краю, Сулима негайно прибув на Запорожжя, став ходити із січовиками на море, а десь року 1633-го його вже обрало товариство гетьманом. Зважаючи на волю козацтва вирушити чайками в похід, Сулима пригадав велике й пишне турецьке місто Азов, де ще жодного разу не гостювало Військо Запорозьке, а там же стогнали й гинули в неволі запорожці.

Пошук на сайті: