Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4392
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4357
Це місто було відрізане від України не морем, як Сіноп і Трапезунт, а річками та безмежними степами, на яких кочували татари. Отож, утекти невольникам звідти більше щастило, ніж із заморських турецьких міст, хоча той шлях пролягав через безводні степи, де на кожному кроці могли наздогнати вороги, й більшість втікачів із Азова гинула в дорозі, так і не побачивши тихих вод і ясних зірок рідної України, як те оспівано народом у думі “Про втечу трьох братів з Азова”:

Як із землі Турецької

Да з віри бусурманської

Із города із Азова не пили — тумани вставали,

Як три брати рідненькі,

Як голубоньки сивенькі,

Із города із Азова з тяжкої неволі

У землю християнську до батька,

до матері, до роду утікали.

Два брати кінних,

А третій, менший, піша пішаниця,

За кінними братами уганяє

І на біле каміння,

На сире коріння

Свої ніжки козацькі молодецькі побиває,

Кровію слід заливає

І до кінних братів словами промовляє:

“Братики мої рідненькі,

Голубоньки сивенькі!

Добре ви учиніте,

Мене, найменшого брата, між коні візьміте

І в землю християнську до отця,

до матері, до роду надвезіте”.

І ті брати теє зачували,

Словами промовляли:

“Братику милий,

Голубоньку сивий!

Раді б ми тебе між коні узяти,

Так буде нас Азовська орда наганяти,

Буде впень сікти-рубати,

Буде нам велику муку завдавати,

А як жив-здоров будеш,

Сам у землю християнську прибудеш!”

І теє промовляли,

Відтіль побігали.

А менший брат, піша пішаниця,

За кінними братами вганяє,

Коні за стремена хватає

І словами промовляє,

Слізьми обливає:

“Братики мої рідненькі,

Голубоньки сивенькі!

Не хочете мене між коні узяти,

То хоч одне милосердя майте:

Візьміть мене постріляйте-порубайте,

В чистім полі поховайте,

Звіру та птиці на поталу не подайте”.

А ті брати теє зачували,

Словами промовляли:

“Братику милий,

Голубоньку сивий!

Що ти кажеш,

Мов наше серце ножем пробиваєш!

Що наші мечі на тебе не здіймуться,

На дванадцять частей розлетяться,

І наша душа гріхів довіку не відкупиться.

Сього, брате, ізроду нігде не чували,

Щоб рідною кровію шаблі обмивали

Або гострим списом опрощення брали,

А будем ми до байраків, до мелюсів добігати,

І будем ми тернове віття, верхи стинати,

І будем тобі, найменшому брату,

Пішій пішаниці, на признаку покидати,

Щоб знав з тяжкої неволі

В землю християнську

До батька, до матері, до роду куди утікати!”

і теє промовляли,

Відтіля побігали.

І до байраків, до мелюсів добігали,

І тернові віття, верхи стинали,

Своєму меншому брату,

Пішій пішаниці, на признаку покидали,

Далі з байраків, із мелюсів вибігали,

І не стало ні байраків, ні мелюсів ставати,

І тільки поле лиліє,

На йому трава зелена зеленіє,

На шлях Муравський вибігали

І єден до єдного словами промовляли.

Що промово середульший до старшого:

“Братику рідненький,

Голубоньку сивенький!

І ну думати-гадати,

З-під червоного каптана чорні китиці видирати,

Своєму брату найменшому,

Пішій пішаниці, на признаку покидати,

Щоб знав, куди у землю християнську

До батька, до матері, до роду прибувати!”

Старший брат теє зачуває,

Словами промовляє:

“Братику милий,

Голубоньку сивий!

Лиш ми будем коло своїх каптанів

чорні китиці видирати,

То як дасть нам господь до батька,

до матері, до роду прибувати,

І ні в чім буде між білу челядь

піти погуляти”.

Середульший брат на те не потурає,

З-під червоного каптана чорні китиці видирає

І своєму меншому брату, пішій пішаниці,

По шляху Муравському на приміту покидає.

А старший брат теє забачає,

Середульшого брата на сміх піднімає:

“Братику рідний,

Голубоньку сизий!

Либонь, ти собі жіноцький розум маєш,

Що ти на собі прекрасну одежу таряєш.

Як дасть нам господь до отця, до матері,

до роду прибувати,

Ні в чому буде між білу челядь погуляти”.

Теє промовляли,

Відтіля побігали.

І бігли не день, не два,

Не три й не чотири,

І до Савур-могили добігали,

На Савур-могилі три дні, три ночі спочивали,

Свого найменшого брата,

Пішу пішаницю, піджидали.

А менший брат, піша пішаниця,

до тернів, до байраків добігав

І тернове віття у руки бере-хапає,

До серця козацького прикладає,

Сльозами обмиває:

Із байраків, із мелюсів вибігає.

Не стало байраків, ні мелюсів ставати,

І тільки поле лиліє,

На йому трава зелена зеленіє.

На шлях Муравський вибігає.

І по шляху Муравському побігає,

З-під червоного каптана чорні китиці забачає,

У руки бере-хватає,

До серця козацького молодецького прикладає,

Сльозами обливає,

Словами промовляє:

“Сюди мої два брати кінні пробігали,

І, видно, їх Азовська орда доганяла

І посікла, порубала,

Мене, найменшого брата, пішу пішаницю,

У тернах, у мелюсах на спочинку минала!

І коли б їх кість, каже, я знаходив би,

Поховав би, похоронив би,

Звіру та птиці на поталу не подав би”.

І теє промовляє,

Відтіля побігає.

До Савур-могили добігає,

І тільки своїх братів рідних трошки сліди забачає.

І на Савур-могилу збігає,

Словами промовляє,

Сльозами обливає:

“Побило мене в полі

Три недолі —

Перва недоля — безхліб'я,

Друга недоля — безвіддя,

Третя недоля, що своїх братів рідних не догнав”.

І буйний вітер повіває,

Бідного козака, безщасного, з ніг вже валяє!

От менший брат на Савур-могилу лягає,

Головку склоняє,

І вовки-сіроманці набігали,

І орли сизопері налітали,

В головках сідали.

Хотіли заздалегідь живота темний похорон

одправляти.

Менший брат теє зачуває,

Словами промовляє:

“Вовки-сіроманці, орли-чорнокрильці,

Гості мої милі! Хоч мало-мало підождіте,

Поки козацька душа з тілом розлучиться.

Тоді будете мені з лоба чорні очі

висмикати,

Біле тіло коло жовтої кості оббирати,

Попід зеленим явором ховати

І комишами вкривати”.

Мало-немного спочивав:

От руками не візьме,

Ногами не піде.

I ясно очима на небо не згляне...

На небо взирає,

Тяжко здихає,

Батькову-матчину молитву споминає —

І богу душу оддає.

Тоді сиві зозулі налітали,

У головках сідали

І так, як рідні сестри, кукували.

Тоді орли сизопері налітали,

На кудрі наступали,

З лоба очі висмикали.

Тоді ще й дрібна птиця налітала,

Коло жовтої кості тіло оббирала.

І вовки-сіроманці набігали,

Кості по байраках, по мелюсах рознощали,

Попід зеленим явором ховали

І комишами вкривали:

То ж вони козацький похорон одправляли.

Ще гетьман Скалозуб хотів дістатися того багатого турецького кубла Азова, та це йому не вдалося; тепер же запорожці з Сулимою надумали помститися за невдачу та загибель Скалозуба.

Випливши чайками в лиман, Сулима щасливо обминув уночі під Очаковом турецький флот і, щоб не виказати себе біля берегів Криму, пішов далеко в море, а потім, лишивши Крим із лівої руки, так само потайки проплив Керченську протоку, перетнув Азовське море, виїхав у Дон і зовсім несподівано напав на Азов. Багато бусурманів повбивали запорожці, велику захопили здобич і чимало визволили невольників, а після того тим же шляхом подалися назад і підпливли до Очакова. Розвідавши, що там запорожців підстерігає турецький флот, Сулима напав на судна серед темної ночі й безліч кораблів попалив, а інші розігнав і вже потому повернувся року 1635-го лиманом та Дніпром на Січ.

Цей далекий похід забрав чимало часу, й на Січі Сулима почув великі нарікання на польський Кодак, що цвяхом вбився в тіло Запорожжя. Комендант Кодацької фортеці полковник Моріон не пускав нікого плавати Дніпром повз Кодак, а хто не слухався і плив човном, то стріляв із гармат; не дозволяв він біля Кодака й запорожцям полювати й рибалити. Січ Запорозька почувала себе відірваною від України й голодувала без борошна.

Обміркувавши на раді становище й знаючи, що польське військо перебувало на півночі, воюючи зі шведами, Сулима наважився зруйнувати Кодак. Із цією метою він узяв тисячу охочих січовиків, наблизився до фортеці темної ночі й пішов із козаками на штурм, закидаючи рівчаки в'язанками хмизу. Все сталося так зненацька, що доки жовніри схопили зброю, запорожці вже видерлися драбинами на стіни й заволоділи фортецею. Всі поляки в Кодаку були вбиті, полковника Моріона, з наказу Сулими, розстріляли, всю замкову будову спалили, гармати й гаківниці позабирали на Січ.

Пошук на сайті: