Згодом було відбудовано Кодак із його замком. Сам Потоцький ходив на Запорожжя із польським військом і поставив у Кодаку залогу, наказавши комендантові нікого не пускати з України, а свавільників карати смертю. Січ Запорозьку він змусив перенести з добре захованого острова Буцького на зовсім беззахисний кут Микитин Ріг, та ще й там, у самісінькій Січі, залишив залогу з реєстрових козаків та жовнірів. Усі військові чайки запорожців, за винятком тих, що козаки встигли заховати або потопити на відомих їм місцях у дніпрових протоках, були спалені, а січові гармати, яких не змогли сховати в пісках та очеретах, відвезли до Канева та в Київ.

Вчинивши так, Потоцький заспокоївся, що знищив українську козаччину й скасував морські походи запорожців, і, повернувшись на Україну, розташувався там із жовнірами, пильнуючи, щоб на Запорожжі знову не збиралася сірома.

Про цей занепад Війська Запорозького збереглася навіть народна пісня:

Питається Дніпро тихого Дунаю:

“Тихий Дунаю! Чом я своїх козаків на тобі не видаю?

Чи твоє дунайське гирло моїх козаків пожерло,

Чи твоя, Дунай, вода моїх козаків забрала?”

Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути:

“Дніпре-батьку, Славуто! Сам собі я думаю, гадаю,

Чом твоїх козаків у себе не видаю.

Уже чверть года — три місяці вибуває,

Як твоїх козаків у мене немає...

Ні, моє дунайське гирло твоїх козаків не пожерло,

Ні, моя дунайська вода твоїх козаків не забрала,

їх турки не постріляли, не порубали,

До Царя-города в полон не забрали...

Всі мої квітки луговії низовії пониділи,

Що твоїх козаків у себе не виділи”.

Там минуло десять років. Польща ні з ким не воювала, козаки були їй не потрібні, й вона дедалі дужче пригнічувала реєстровців. Польська старшина, поставлена над ними, обернула козаків майже на своїх гайдуків; українські ж селяни на той час зрештою стали кріпаками; жага помсти за ці кривди пекла козацькі серця; селянство ж, хоч здавалося і покірливо стогнало в польському ярмі, та потайки гострило ножі й на панів і на орендарів їхніх маєтків — жидів.

Не звикле до праці польське панство не хотіло господарювати в своїх маєтках і віддавало їх в оренду жидам, а ті орендарі, прибравши до своїх рук землі, річки, озера, корчми, перевози, греблі й навіть, як свідчать народні думи, церкви, оббирали селян до останку й ставали власниками самих селян, а це було чи не найбільшою образою для наших людей, як те можна побачити з народної думи:

Як од Кумівщини да до Хмельнищини

У землі королівській да добра не було:

Як жиди-рандарі

Всі шляхи козацькіі зарандували:

Що на одній милі

Да по три шинки становили,

Становили шинки по долинах,

Заводили щогли по високих могилах.

І ще ж то жиди-раіндарі

У тому не перестали:

На славній Україні всі козацькі торги

зарандували,

Да брали мито-промито

Од возового по піївзолотого,

Од пішого пішаниіці по три денежки брали,

Од неборака-старцрі брали кури да яйця,

Іще ж то жиди-раіндарі

У тому не перестали:

На славній Україні всі козацькі церкви зарандували.

Котрому б то козаку альбо мужику дав бог

дитину появити,

То не йди до попа благословиться,

Да піди до жида-ріандаря да положи шостак,

щоб дозволив церкву одчинити,

Тую дитину охрестити.

 ще ж то которому б то козаку альбо мужику

дав бог дитину одружити,

То не йди до попа благословитися,

Да піди до жида-ріандаря та полож битий таляр,

щоб дозволив церкву одчинити,

Тую дитину одружити. І ще то жиди-рандарі

У тому не перестаїли:

На славній Україні всі козацькі ріки заорандували:

Перва на Самарі,

Друга на Саксагагаі,

Третя на Гнилій,

Четверта на Пробойній,

П'ята на річці Кудесці.

Котрий би то козак або мужик ісхотів

риби ловити,

Жінку свою з дітьми покормити,

То не йди до попа благословиться,

Да піди до жида-рандаря да поступи йому

часть оддать,

Щоб позволив на річці риби вловити,

Жінку свою з дітьми покормити.

Тоді ж то один козак мимо шинку йде,

За плечима мушкет несе,

Хоче на річці утя вбити,

Жінку свою з дітьми покормити.

То жид-рандар у кватирку поглядає,

На жидівку свою стиха словами промовляє:

“Ей, жидівочко ж моя, Рася!

Що сей козак думає, що він у шинок

не вступить,

За денежку горілки не купить,

Мене, жида-рандаря, не перепросить,

Щоб дозволив йому на річці утя ввити,

Жінку свою з дітьми покормити”.

Тоді жид-рандар стиха підходжає,

Козака за патлі хватає.

То козак на жида-рандаря скоса, як ведмідь, поглядає,

І ще жида-рандаря мостивим паном узиває:

“Ей, жиду, — каже, — жиду-рандаре,

Мостивий пане!

Позволь мені на річці утя убити,

Жінку свою з дітьми покормити”.

Тоді жид-рандар у шинок входжає,

На жидівку свою стиха словами промовляє:

“Ей, жидівочко ж моя, Рася!

Будь мені тепер у Білій Церкві наставним равом —

Назвав мене козак мостивим паном!”

Раділа польська шляхта з того, що на Україні стало спокійно, та тільки недовго вона втішалася. Татари враз же скористалися з пригноблення козаччини та Війська Запорозького і року 1640-го наскочили на Україну великою ордою в 70 000 вершників і, просунувшись мало не до Києва, без будь-якої перешкоди забрали в неволю та погнали до Криму понад 200 000 молоді й не тільки української, а й польської. Року 1643-го такий саме напад здійснив і перекопський мурза Туган-Бей. Він цілий рік ходив із загонами, ловив людей, мов овець, палив села й міста і вислав у Крим кількасот тисяч невольників, доки аж року 1644-го Потоцький спромігся розбити татар.

Україна знову, як 150 років досі, застогнала, скривавлена татарською руїною, запорожці ж не могли тепер боронити й заступити її, бо не мали ні гармат, ні коней, ні чайок, ні навіть пороху.

Незважаючи на такий занепад, розігнане по Великому Лузі та Базавлузі козацтво бодай і принишкло, а не втратило своєї організації, і хоча в Січі на Микитиному Розі й небагато жило козаків, зате у Великому Лузі та на руїнах старих Січей: Базавлуцької, Хортицької й Томаківської — їх гуртувалося чимало, принаджуючи до себе всілякий люд, що все-таки тікав сюди з України. Військо Запорозьке, наперекір усім заходам польського уряду, не бажало ще поховати навіки свою славу й тільки чекало випадку, щоб поквитатися зі своїм ворогом за всі завдані ним кривди. Це й сталося року 1648-го, коли на Запорожжя прибув Богдан Хмельницький.

 

ГЕТЬМАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

Зіновій Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Батько дав йому освіту в Київській братській школі, а потім у польській школі в галицькому місті Ярославлі. Поміж козаками Богдан був людиною відомою, бо все життя проводив у війнах та походах. У бойовищі коронного польського гетьмана Жолкевського з турками року 1620-го він дістався в бранці, року 1621-го його вже бачили ватажком морського походу на Царгород, бо з неволі викупили. Під час війни короля Владислава з Москвою Богдан разом із козаками бився на боці поляків, став особисто відомий королеві й дістав із його рук у подарунок коштовну шаблю. Під час повстання Павлюка Хмельницький значиться у реєстрі військовим писарем; року ж 1644-го, нудьгуючи без війни та походів, він збирає 2400 охочих козаків і за добру плату водить їх у Францію допомагати тій державі воювати з Іспанією.

Після повернення на Україну Хмельницький знову був військовим писарем; і року 1646-го його разом із старшими козацького реєстрового війська Барабашем та Ілляшем викликав король до Варшави. Польський державець хотів тоді проти волі панства розпочати війну з Туреччиною і вмовляв козаків роздратувати турків морським походом так, щоб ті самі оголосили війну Польщі. Щоб прискорити цей випадок, він доручив Барабашеві передати на Січ 5000 злотих на полагодження військових чайок. А на подяку козакам король передав через того ж Барабаша грамоту, якою козацькому військові поверталися всі його давні права, а кількість реєстровців збільшувалася на 20.000 душ. Тут же з рук Владислава козацька старшина отримала бойову корогву кармазинового кольору, булаву й інші військові клейноди.

З радісною надією на кращу долю рідного краю їхав од короля до Чигирина Богдан Хмельницький, аж тут він довідався, що польські пани й сенатори так приборкали Владислава, що він мусив зректися всього, що пообіцяв козакам; лукавий же Барабаш, прислуговуючи шляхті, сховав королівського універсалу з козацькими привілеями й наказав Хмельницькому нікому про нього не говорити. Та Богдан із тим не погодився. В нього вже наболіло серце за покривджене козацтво, і в голові визрівала думка відплатити польським панам за всі знущання. Тому він хитрощами відібрав у Барабаша універсал і, маючи його в своїх руках, почав поширювати про нього чутку поміж козаками, показуючи цю грамоту короля своїм однодумцям і прихильникам.

Народна дума так оповідає про цю подію та про початок козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького:

Як із день-години

Зчиналися великі війни на Україні,

Отоді ж то не могли обібратись,

За віру християнську одностайно стати;

Тільки обібрався Барабаш та Хмельницький,

Да Клиша Білоцерківський.

Отоді вони од своїх рук листи писали,

До короля Владислава посилали.

Тоді ж то король Владислав листи читає,

Назад одсилає;

У городі Черкаському Барабаша гетьманом наставляє:

“Будь ти, Барабашу, в городі Черкаському гетьманом,

А ти, Клишо, у городі Білій Церкві полковником,

А ти, Хмельницький, у городі Чигирині хоч писарем військовим”.

Отоді ж то небагато Барабаш, гетьман молодий, гетьманував,

Тільки півтора года.

Тоді ж то Хмельницький добре дбав,

Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав,

А ще дорогими напитками його вітав

І стиха словами промовляв:

“Гей, пане куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий,

Чи не могли б ми з тобою удвох королівських листів прочитати,

Козакам козацькі порядки подавати,

За віру християнську одностайно стати?”

Отоді ж то Барабаш, гетьман молодий,

Стиха словами промовляє:

“Гей, пане куме, пане Хмельницький, пане писарю військовий,

Нащо нам з тобою королівські листи удвох читати,

Нащо нам козакам козацькі порядки давати?

Чи не лучче нам з ляхами,

Мостивими панами,

З упокоєм хліб-сіль по вік вічний уживати?”

Отоді-то Хмельницький на кума свого Барабаша

Велике пересердя має,

Ще кращими напитками вітає.

Отоді-то Барабаш, гетьман молодий,

Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь,

Дак у його і спать поваливсь.

Отоді Хмельницький добре дбав,

Із правої руки з мізинного пальця щирозлотий перстень ізняв,

Із лівої кишені ключі виймав,

З-під пояса шовковий платок висмикав,

На слугу свого вірного добре кликав-покликав:

“Гей, слуго ти мій, повірений Хмельницького,