Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4409
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4363

Велю я тобі добре дбати,

На доброго коня сідати,

До города Черкаського до пані Барабашевої прибувати,

Королівські листи до рук добре приймати”.

Отоді-то слуга, повірений Хмельницького, добре дбав,

На доброго коня сідав,

До города Черкаського скорим часом, пильною годиною прибував,

До пані Барабашевої у двір уїжджав;

У сіни ввійшов, шличок із себе скидав;

У світлицю ввійшов, низький поклон послав;

Тії значки на скамні покладав,

А ще стиха словами промовляв:

“Ей, пані, — ти, пані Барабашева, гетьманова молодая!

Уже ж тепер твій пан, гетьман молодий,

На славній Україні з Хмельницьким великі бенкети зчиняють, —

Веліли вони тобі сії значки до рук приймати,

А мені листочки королівські оддати:

Чи не могли б вони із кумом своїм Хмельницьким

Удвох прочитати

І козакам козацькі порядки давати?”

Отоді ж то пані Барабашева, гетьманова,

Удариться об поли руками,

Обіллється дрібними сльозами,

Промовить стиха словами:

“Ей, не з горя-біди моєму пану Барабашу

Схотілося на славній Україні з кумом своїм Хмельницьким

Великі бенкети зчинати!

Нащо б їм королівські листи удвох читати?

Не лучче б їм із ляхами,

Мостивими панами,

З упокоєм хліб-сіль вічнії часи уживати?

А тепер хай не зарікається Барабаш, гетьман молодий,

На славній Україні огнів та тернів ізгашати,

Тілом своїм панським комарів годувати

Од кума свого Хмельницького”.

Отоді ж то пані молодая Барабашевая

Стиха словами промовляє:

“Ей, слуго, повірений Хмельницького,

Не можу я тобі листи королівські до рук подати,

А велю я тобі до воріт одходжати,

Королівські листи у шкатулі із землі виймати”.

Отоді-то слуга, повірений Хмельницького,

Як сі слова зачував,

Так скорим часом, пильною годиною до воріт одходжав,

Шкатулу з землі з королівськими листами виймав,

Сам на доброго коня сідав,

Скорим часом, пильною годиною до города Чигирина прибував,

Своєму пану Хмельницькому королівські листи

до рук добре оддавав.

Отоді-то Барабаш, гетьман молодий, од сна уставає,

Королівські листи в кума свого Хмельницького заглядає;

Тоді й напитку дорогого не попиває,

А тільки з двора тихо з'їжджає,

Да на старосту свого Кричовського кличе, добре покликає:

“Ей, старосто, — каже, — ти мій, старосто Кричовський!

Коли б ти добре дбав,

Кума мого Хмельницького живцем узяв,

Ляхам, мостивим панам, до рук подав,

Щоб нас могли пани, мостивії ляхи, за білозорів почитати”.

Отоді-то Хмельницький, як сії слова зачував,

Так на кума свого Барабаша велике пересердя мав,

Сам на доброго коня сідав,

Слугу свого, повіреного, з собою забирав.

Отоді-то припало йому з правої руки

Чотири полковники.

Первий полковник — Максим Ольшанський,

А другий полковник — Мартин Полтавський,

Третій полковник — Іван Богун,

А четвертий — Матвій Борохович.

Отоді-то вони на славну Україну прибували,

Королівські листи читали,

Козакам козацькі порядки давали.

Тоді-то у святий день, у божественний вівторок

Хмельницький козаків до сходу сонця пробуджає

І стиха словами промовляє:

“Ей, козаки, діти, друзі-молодці!

Прошу я вас, добре дбайте,

Од сна уставайте,

Руський отченаш читайте,

На лядські табори наїжджайте,

Лядські табори на три часті розбивайте,

Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,

Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,

Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подайте!”

Отоді-то козаки, друзі-молодці, добре дбали,

Од сна уставали, Руський отченаш читали,

На лядські табори наїжджали,

Лядські табори на три часті розбивали,

Ляхів, мостивих панів, упень рубали,

Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішали,

Віри своєї християнської у наругу вічні часи не подали.

Року 1647-го здійснення замірів Хмельницького прискорилося через тяжку кривду, якої він зазнав од польського пана Чаплинського, що, взявши з собою два десятки озброєних харцизів, захопив у Хмельницького його батьківщину — село Суботів — і при цьому забив на смерть канчуками меншого сина Богдана, а його другу жінку взяв собі коханкою. Так польські пани звичайно чинили з козаками, і, коли Хмельницький кинувся скаржитися коронному гетьманові, так той ще й до в'язниці запер. На щастя Богдана, його приятель полковник Кричовський випустив на волю, і Хмельницький, разом із сином Тимошем, утік на Запорожжя.

У грудні року 1647-го Богдан спинився на руїнах Томаківської Січі, на острові Бучацький, де купчилися непокірливі запорожці, й, прихиливши їх на свій бік, поїхав на Микитин Ріг до коша. Тим часом польська залога на Січі дістала наказ захопити Хмельницького і скарати його на смерть. Тільки й запорозька старшина вже знала про заходи Богдана і,. співчуваючи йому, застерегла втікача про смертний присуд, винесений польським урядом.

Поляки не вкмітували, коли Богдан прибув на Січ, а, довідавшись, побачили, як він разом із сином та десятком побратимів вирушив кіньми до Криму. Польська залога з трьома сотнями жовнірів і п'ятьма сотнями реєстрових козаків кинулися доганяти Хмельницьких, але чутка про скривдження військового писаря та смертний вирок украй обурили і запорожців і реєстровців, які гналися за втікачами водночас із поляками, так що, коли під час подорожі в Крим два прихильники Богдана приєдналися до реєстрових козаків і стали вмовляти їх не допомагати королеві, реєстровці збунтувалися, кинулись на жовнірів і почали з ними битися. Тому поляки вернулися назад, у Січ, але запорожці й там уже повстали і всіх їх знищили.

Вчинивши розправу над польською залогою, січовики стали діставати з пісків старі гармати, витягати й лаштувати їх знову на окопах, і незабаром відлуння від пострілу з січової башти рознесло звістку, що на Запорожжі знову прокинулася воля. Ожив Великий Луг, з усіх островів, приток, лиманів та непрохідних нетрів квапилися човни з козаками, лугарями та степовиками; в плавнях застукотіли сокири — запорожці майстрували нові чайки й витягали з очеретів старі, сховані десять років тому.

За зиму січовики зібралися до війни та озброїлися, а по Україні розіслали окремих товаришів, щоб понесли чутку про те, що шляхта порушила волю короля й навесні запорожці прийдуть визволяти Україну від панської неволі. Тим часом Хмельницький прибув у Бахчисарай, до хана, і почав його умовляти, Щоб допоміг козакам у боротьбі з поляками. Хан згодився, та, не довіряючи ще Богданові, прислав із ним на Запорожжя тільки перекопського мурзу Туган-Бея з 4000 татар.

18 квітня року 1648-го Хмельницький, залишивши Туган-Бея на Базавлуці, наблизився до Січі. Запорожці, знаючи про ханську підмогу, урочисто, з гарматною пальбою, зустріли Богдана, а наступного дня кошовий отаман Війська Запорозького скликав велику раду. На ній Хмельницький у довгій і натхненній промові змалював тяжке становище України, поневоленої поляками, та занепад православної віри, гнобленої унією. Нагадав про всі кривди, яких зазнало козацтво від поляків, про замучених гетьманів — Підкову, Наливайка, Сулиму й Павлюка, й запалив серця запорожців жагою помсти. “Або смерть, або перемогти поляків!” — така була ухвала ради.

Богдана Хмельницького козаки одностайно наставили гетьманом і вручили йому клейноди Війська Запорозького.

Беручи булаву, Богдан знав, що вороги вже не сплять,

що Потоцький зібрав 30 000 польського війська в Корсуні, з них дві частини послав на Запорожжя, а саме: 12 000 жовнірів під проводом його сина Степана вирушили кіньми через степ, а 6000 реєстрових козаків на чолі з Барабашем та Ілляшем попливли човнами по Дніпру.

Щоб не дати ворогам з'єднатися й не впустити їх до Січі, гетьман 22 квітня, маючи біля себе 8000 запорожців та 12 поганеньких гармат, виступив супроти Потоцького, а своїх побратимів Ганжу та Джеджалія послав дніпровим берегом перестріта реєстрових козаків і умовити їх одностайно стати із запорожцями на поляків.

Зблизившись із польським військом біля річки Жовті Води і діставши від Ганжі звістку, що реєстровці вагаються і хочуть почути слово самого Хмельницького, він негайно подався до Кам'яного Затону, де стояли реєстрові козаки, й звернувся до них із промовою, розкрив їм очі на королівські кривди й так вплинув на реєстровців, що вони тієї ж ночі знищили всю свою польську і сполячену старшину (ляхів та недоляшків) — вбили Барабаша та Ілляша Караїмовича і приєдналися до Хмельницького,

Коли гетьман повернувся з Дніпра до свого табору на Жовтих Водах, поляки вже розпочали наступ на запорожців, і понад річкою точилися герці й дрібні бої, Хмельницький зараз же повиводив січові полки з табору й, оголосивши, що їм на підмогу прибувають реєстрові козаки, кинув своє військо на польські окопи, перед табором. 5 травня спалахнула велика битва. Запорожці билися старою зброєю, були обідрані й голі, бо за десять років, що не ходили на Чорне море, Військо Запорозьке зовсім зубожіло; поляки ж красувалися своїм пишним вбранням, вони мали добрі гармати й більше війська. Проте козаки, незважаючи ні на що, із завзяттям кинулися на ворожі окопи й, захопивши їх, почали гнати поляків у їхній же табір.

Серед того бою зі сходу піднялася велика курява: то татари везли на своїх конях реєстровців. Побачивши це, поляки гадали, що наближається їхня допомога, й дуже зраділи, що тепер знищать усіх запорожців; коли ж реєстрові козаки стали брататися із січовиками, вони зразу занепали духом і розгубилися.

Хмельницький скористався з легкодухості польської шляхти й задумав влаштувати їй те, що вона зробила з козаками на Солониці року 1596-го. Він викликав до себе із польського табору посланців, почастував їх вечерею, запевнив, що не хоче марно проливати крові, а вийшов із Січі тільки, щоб оборонятися, знаючи, що королівський уряд засудив його до смертної кари. Наприкінці Богдан Хмельницький сказав, що охоче дозволив би полякам вирушити назад, на Україну, але боїться, щоб вони самі на нього не напали, і через те просить їх, на доказ своєї поступливості, віддати йому всі гармати.

Коли посланці вернулися до польського табору, Потоцький зібрав на раду всю шляхту, й після тривалих суперечок польське панство згодилося на умови Хмельницького. 8 травня поляки передали козакам гармати й почали відводити своє військо назад, маючи на думці вийти на шлях до Сміли та Корсуня. Там по дорозі були великі байраки, що звалися Княжими. І гетьман відрядив туди Перебийноса з тисячею козаків, щоб на шляху польського війська поробили засіки та викопали рови; сам же із полками пішов слідом за Потоцьким; дотримуючись умов, не нападав на нього, а обходом послав татар, які мали перетнути полкам відхід на Україну та навернути їх на Княжі байраки.

Рятуючись од татарських стріл, польське військо справді повернулося на схід, у бік Княжих байраків, і, як тільки потрапило там на рівчаки та засіки, на них одразу накинулися козаки Перебийноса й татари Туган-Бея;

Хмельницький же вдарив на поляків з тилу. Зчинилася нечувана різанина, і до ночі вся шляхта була перебита або поранена; врятувався тільки один жовнір, переодягнений селянином, — він і подав Потоцькому до Корсуня звістку про загибель його сина з усім військом. Криваво відомстили запорожці за польські кривди, і була велика радість козацтва з такої рішучої перемоги над ворогом.

З народних дум про бій на річці Жовтих Водах та першу перемогу Хмельницького над поляками збереглися тільки невеличкі уривки:

Чи не той то хміль, що коло тичини в'ється?

Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'ється.

Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду,

Гей, не один лях лежить головою в воду,

Не пий, Хмельницький, дуже тої Жовтої Води:

Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.

“А я ляхів не боюся і гадки не маю,

За собою великую потугу я знаю

І ще орду за собою веду,

А все, вражі ляхи, на вашу біду”.

Пошук на сайті: