Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 29)

На початку лютого запорожці вийшли на Гетьманщину й підняли там повстання, яке невдовзі перекинулося й на Слобожанщину, де володарював Іван Сірко, спершу — в Змієві, згодом — під Харковом та Полтавою.

Російський уряд ще мав надію прихилити запорожців на свій бік і послав, було, на Січ царську грамоту, гроші й подарунки, та запізнився: коли по весні на Україну рушило російське військо під проводом боярина Ромодановського, то назустріч йому з-за Дніпра виступив із козаками й татарами Дорошенко й попрямував на Полтавщину, щоб там з'єднатися з лівобережними полками.

Знаючи, що козаки ненавиділи Брюховецького, Дорошенко, наблизившись 7 червня до табору лівобережного гетьмана, який стояв біля Сербиної могили неподалік Диканьки, передав йому, щоб той своєю волею зрікся булави й прислав йому військові клейноди. Брюховецький на це не сподівався й хотів, було, змагатися, та його схопили всі, покривджені ним, і приволокли до гетьмана Лівобережжя.

Побачивши перед очима суперника, Дорошенко звелів прикувати його до гармати, доки військова рада судитиме за те, що зламав військові звичаї і став боярином. Та, віддаючи той наказ серед неймовірного галасу, Дорошенко махнув рукою, і козаки, що привели Брюховецького, зрозуміли це так, ніби їм подано знак знищити свого гетьмана, і вони забили його на смерть.

Чи щиро то було, чи не щиро, але Дорошенко вдав, що дуже жалкує за вбивство Брюховецького і звелів його тіло з пошаною відвезти до Гадяча й урочисто поховати під церквою, збудованою небіжчиком. Потім, проголосивши себе гетьманом України обох берегів Дніпра, Дорошенко зі своїм військом вирушив назустріч Ромодановському, але той не наважився дати бій козакам і вийшов за межі України.

Хоч таким чином розкраяна Андрусівською умовою Україна об'єдналась, і від того справи Дорошенка склалися дуже щасливо, та не надовго. Під час походу проти російського воєводи Дорошенко почув, що йому зрадила дружина, й, засумувавши з тієї звістки, покинув військо й подався до Чигирина.

 

РОЗБРАТ МІЖ ЗАПОРОЖЦЯМИ

Нагла смерть Брюховецького, в якій запорожці звинувачували Дорошенка, викликала на Січі незадоволення. Адже то був ставленик запорожців, і хоч його проголосили січовим зрадником, та все-таки кара без військового суду була образою для Війська Запорозького, і багато запорожців зненавиділо Дорошенка. Під впливом військового писаря Суховієнка, на прізвище Вдовиченко, січовики стали гомоніти, що Дорошенку дісталася булава неправдиво й що обрання гетьманів, як і споконвіку бувало, має відбуватися на Січі, а не в містах України. Підмогоричена січова голота скликала раду й наставила Суховієнка гетьманом.

Щоб надати собі більшої ваги, новий гетьман звернувся до кримського хана через посланців, щоб той признав його владу. Ханові була вигідна така покора запорожців, і він передав Дорошенкові наказ, щоб той підлягав Суховієнкові й разом із ним витісняв російських людей з України. Ображений Дорошенко зовсім відмовився йти за Дніпро, а боярин Ромодановський, не маючи спротиву, так залякав наказного гетьмана, чернігівського полковника Демка Многогрішного, що той без допомоги Дорошенка мусив піддатись Росії з усім Лівобережжям.

Суховієнко, як і Брюховецький, не виправдав надій запорожців. Замість того, щоб виступити проти Ромодановського, він разом із татарами почав воювати зі своїми братами, аби лише забрати булаву в Дорошенка.

Дорошенка стали притискати водночас: поляки, росіяни, татари й запорожці, хоч у спілці були тільки двоє останніх. Не бачачи порятунку, Петро Дорошенко по весні 1669 року скликав на річці Росаві велику козацьку раду й там умовив козаків перейти під протекцію султана з умовою, щоб Україна була об'єднана й сама вільно порядкувала за давніми звичаями; за цю поміч треба було платити тільки данину. Але султан вимагав іще, щоб Дорошенко впустив у Чигирин та Кодак по 1000 яничарів. Колишній гетьман на це згоди не дав, і через те його умова із султаном не була підписана, а лишилася лише розмовою.

Війна Суховієнка з Дорошенком тривала недовго, бо його підрізав полковник Сірко. Запорожці, побачивши, що їм доводиться спільно з татарами бити своїх же братів, незабаром почали цуратися такого ватажка, а запеклий ворог бусурманів Іван Сірко тим часом зібрав навколо себе все запорозьке товариство, неприхильне до Суховія, пішов Дорошенкові на поміч і під містечком Ольхівцями так розбив татар і Суховія, що січовий гетьман ледве врятувався з кількома товаришами, а татар там полягло аж 4000 душ.

Наприкінці року 1669-го, доки Сірко із запорожцями перебував на Україні, Суховієнко знову поєднався з деякими татарськими ордами, прийшов Чорним Лісом під Чигирин і хотів його здобути; спільник же його — кримський хан, знаючи, що Січ лишилася майже порожня, послав тисячне військо, щоб зруйнувати козацьке гніздо. І хоч там було обмаль запорожців, та кошовий отаман Курило відбив цей напад і знищив багато татар та потопив у Дніпрі. Суховієнко, почувши про вчинок кримського хана, обурився і, посварившись із колишніми приятелями — татарськими мурзами, вернувся на Січ.

Не встиг Дорошенко позбутися Суховієнка, як на Україні знову незадоволені запорожці підняли проти нього правобережні полки: Уманський, Кальницький, Паволоцький та Корсунський. Козаки тих полків, зібравшись на раду в Умані, проголосили гетьманом Михайла Ханенка, після чого, склавши спілку з татарами, почали воювати проти прихильників Дорошенка.

Опинившись у дуже скрутному становищі, Дорошенко все-таки викликав останні правобережні полки й виступив проти своїх ворогів під Стеблевом, та військо Ханенка разом із татарами оточило його з усіх боків, плюндруючи навколишні міста й села.

Іван Сірко, який не брав участі в цьому розбраті, збагнувши, яку руїну роблять на Україні спільники Суховія й Ханенка — татари, згуртував біля себе кілька тисяч запорожців і, наблизившись до Стеблева саме під час рішучого бою, вдарив на Дорошенка з тилу й нагнав на татар такого страху, що ті кинулися врозтіч, а за ними побігли Суховій та Ханенко зі своїми прихильниками.

Упоравшись із Ханенком та Суховієм, Дорошенко хотів знову забрати Лівобережжя й послав туди полковника Гамалію з козаками. Многогрішний виставив лівобережних козаків, але Гамалія розгромив їх. На тому Дорошенко звелів закінчити битву, бо Військо Запорозьке з кошовим отаманом Лукашем Мартиновичем надіслало листа, в якому докоряло за те, що він проливає братню кров.

Таким чином, після смерті Богдана Хмельницького у Війську Запорозькому не було єдності й однодумства. Воно хотіло вершити на Україні справи й наставляти гетьманів, та з того нічого доброго не виходило, бо між запорозьким товариством усе менше ставало освічених людей, що розуміли б складне тогочасне становище і своїм впливом вели б козацтво до певної мети, як це робили колись князь Вишневецький, Самійло Кішка, Богданко та Сагайдачний. Ставленики запорожців Брюховецький, Суховієн-ко та Ханенко нічого не принесли своєму рідному краєві, крім лиха; завзятий же запорозький ватажок часів руїни Іван Сірко, не маючи ніякої освіти, навіть неписьменний, не міг зрештою взяти запорозьке товариство під свою руку. Все життя він, хоч і щиро, обстоював ідею незалежності України від сусідів, та не вмів користуватися з обставин і проводив лише давню політику січового лицарства у сліпій ворожнечі до татар і турків.

Року 1670-го чутка про те, що Дорошенко піддався турецькому султану, вже полинула на всю Україну і зменшила кількість його прихильників. Від нього відсахнувся навіть щирий його приятель та побратим Сірко. З такого становища й намислив скористатися Ханенко, щоб зовсім скинути Дорошенка й відібрати у нього гетьманську булаву.

У відносинах із Польщею Дорошенко твердо стояв на тому, щоб зберегти повну автономію України, й через те з перших же кроків свого гетьманування збройною рукою не пускав на свою рідну землю польського війська, наполягаючи на поновленні Гадяцьких умов. Це дуже не сподобалося королеві, й він весь час або воював із Дорошенком або робив усякі заходи, щоб позбутися непокірного гетьмана. Тоді ж Ханенко й написав королеві, що має на своєму боці все Запорозьке Військо і, як тільки король затвердить його на гетьманстві, то він зовсім не обстоюватиме Гадяцьких умов і навіть пустить на Україну польське військо та польських панів. У зносинах Ханенка з королем йому дуже допомагав кошовий отаман Війська Запорозького Грицько Пелех, який із кількома старшинами їздив у Варшаву.

Королеві припали до серця запевнення Ханенка, і він, за згодою сейму, проголосив 22 грудня 1670 року того гетьманом України й через Пелеха переслав йому на Січ клейноди. З тим запорожці із Ханенком вийшли на Україну, підмовили на свій бік три західних козацьких полки й зчинили заколот серед козаків Правобережжя.

Утиснутий з одного боку російським військом та гетьманом Многогрішним, з другого — поляками й гетьманом Ханенком, Дорошенко зрештою перейшов під протекцію султана й просив у нього помочі, щоб одбити ворогів; на Січ же він надіслав листа з поясненням, що зважився на цей крок через те, що Андрусівською умовою Польща виторгувала собі Правобережжя в царя, не спитавши її згоди; а так продають і купують лише безмовну тварину, тому Дорошенко має за ганьбу скоритися такому торгові.

 

ВЕЛИКА РУЇНА УКРАЇНИ

Польський король, задумавши поквитатися з Дорошенком, вислав проти нього чимале військо на чолі з коронним гетьманом Собеським, до якого прилучилися Ханенко з кількома полками та Іван Сірко із запорожцями. Почалася справжня руїна України. Засліплені ворожнечею до Петра Дорошенка за його спілку із султаном, запорожці разом із поляками здобули й поруйнували на Поділлі міста: Брацлав, Могилів, Ямпіль, Тиманівку, Яругу, Бар, Мобеж, Винницю й інші. Найдужче оборонявся Кальник, і полякам так і не вдалося взяти це місто.

Доки точилася ця війна, на поміч Дорошенкові прибули турки й татари, і з їхньою допомогою він розбив козаків Ханенка й вигнав з України поляків. Але татарська допомога обернулася гетьманові лихом: перемігши його ворогів, татари заходилися брати собі плату живим яси-рем. Інші загони розбрелися по всій Україні, і вони стали хапати людей у неволю. Стогін пішов по Україні, і людність зовсім одвернулася од Дорошенка та почала тікати за Дніпро у Гетьманщину.

Доки запорожці плутались із Брюховецьким, Суховієнком та Ханенком і намагалися верховодити справами України, турки поновили на острові Тавані Аслам-Кермень, збудували проти нього, на правому березі Дніпра, ще й інше міцне місто Кизикермен, і так прибрали до рук низ Дніпра й одрізали Запорожжя од моря й лиманів, що від славних морських походів Сагайдачного на Сіноп, Кафу та Царгород лишилися тільки згадки на Січі.

Року 1670-го кошовим Запорозького Війська було обрано наново Івана Сірка. Він уже розумів, яку шкоду Війську Запорозькому завдали турки й татари, заступивши шлях Запорожжю до моря, й задумав знову розпочати з ними боротьбу. По весні того року він ходив походом на нову фортецю Кизикермень і намагався її добувати та без великих гармат нічого не міг удіяти. Сунувся, було він звідтіля степами на Очаків, та теж не спромігся його взяти, тільки спалив передмістя та захопив чимало бранців.

Повернувшись із того походу, Сірко спорядив до Москви посланців просити, щоб цар дав на Січ добрих гармат, щоб ними руйнувати турецькі міста на Дніпрі. З Москви справді-таки було прислано козакам восени дві гармати та ще порох й олово, та вже на той час замість Сірка кошовим отаманом був Михайло Ханенко, що дбав не про те, як би пробитися до моря, а про те, як би видерти з рук Дорошенка гетьманську булаву. Проте Іван Сірко так уславився між запорожцями, що досить було йому скликати товариство на раду та гукнути: “А хто, панове товариство, піде за мною бити прокляту невіру?” — як його зразу ж обступали козаки. Так року 1671-го він з охочими запорожцями ходив походом на турецькі міста Аслам та Кизикермен і таки зруйнував останнє; року ж 1672-го він вистежив, коли спільник Дорошенка Танмамбет мурза, повертаючись з України до Криму, зупинився на річці Куяльнику попасти коней і наскочив на нього із запорожцями, розгромив його й навіть самого мурзу захопив у полон.

Після того сталася зовсім незрозуміла подія. Сірко хотів вислужитись у царя і повіз свого значного бранця Танмамбета на Лівобережну Україну до боярина Ромодановського, щоб через нього передати полоненого у подарунок цареві, але полтавський воєвода з невідомих причин не допустив Сірка до Ромодановського і звелів заарештувати й вислати його до Москви. Звідти шлях славного кошового проліг на Сибір у місто Тобольськ. Гадають так, що московський уряд, знаючи славу Сірка поміж козаків, боявся, щоб він не став гетьманом, небажаним для всіх сусідів, бо завжди рішуче обстоював незалежність України.

Несподіваний арешт запорозького лицаря тяжко образив усе січове товариство, й воно зараз же заходилося його визволяти. Цій справі зарадив польський король, що, сподіваючись року 1672-го нападу турків на Польщу, просив царя випустити Сірка як найлютішого ворога бусурманів, що найкраще вміє їх громити. Зносини московського уряду з Кошем Запорозьким з приводу турецького нападу лишили історії дуже цікавий документ — “Опис Січі запорозької”. Чекаючи походу через запорозькі землі, російський уряд запитував Кіш про те, які Запорожжя має міста для оборони, і от запорожці про свою Січ писали так:

“Город Січа стоїть в устях Чортомлика й Прогноя, над річкою Скарбною. Вал Січі заввишки 6 сажнів; з поля од Сумської сторони й од Базавлука на валу пороблені палі й бійниці; з другого боку, од устя Чортомлика та Скарбної, пороблені дерев'яні коші, набиті землею. В Січі башта з поля мірою навкруг 20 сажнів; у тій башті бійниці, а перед баштою, за рівчаками, зроблено земляний городок у 110 сажнів навкруги з вікнами на гармати. Щоб ходити по воду на Чортомлик та на Скарбну, пророблено вісім пролазів і над тими пролазами теж віконця: завширшки ті пролази — тільки одній людині з водою пролізти. Мірою той город Січа з поля, од річки Прогноя до річки Чортомлика, без малого 100 сажнів. Навколо того городу викопано рівчак у 5 сажнів углиб; з правого боку города річка Прогнои, з лівого — річка Чортомлик, а впали ті річки у річку Скарбну, що біжить позад города біля самого рівчака. Мірою весь город Січа навкруги біля 900 сажнів. Будував город Січу кошовий отаман Лутай із козаками років 20 до того. В Січі мається гарматний наряд: одна гармата мідна ломова й до неї 100 куль, що важать по вісім гривенок ядро на московську міру; 11 гармат менших і до них по 100 куль, що важать по 4, по 3 й по 2 гривенки і по півгривенці ядро. А ковалів у Січі завжди пробуває біля сотні. Пороху гарматного й ручного — 350 пудів, свинцю — 300 пудів і труту — біля 30 пудів”.

Описавши так свою Січ, запорожці закінчували листа проханням, щоб полковника Івана Сірка було визволено й повернено на Січ.

 

ТУРКИ НА ПОДІЛЛІ

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4460
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4368

Пошук на сайті: