Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 30)

Польський король Ян Собеський немарне страхався приходу на Україну турецького султана — на початку літа року 1672-го султан Махмуд IV із великим військом перейшов Дунай, а далі й Дністер і, відплачуючи за напади польського війська на Дорошенка, підступив до Кам'янця; Дорошенко ж тим часом у спілці з татарами розгромив під Батогом поляків та козаків Ханенка. В серпні турки взяли Кам'янець і, повернувши на північ, наблизилися до Львова й почали його штурмувати. При тому Дорошенко з козаками підходив навіть під Крехівський монастир, що тоді майже один на всю Галичину ще дотримувався православної віри. Налякана виступом турків, Польща пішла із султаном на згоду й за Бучацькою умовою 7 жовтня 1672 року віддала Туреччині Поділля і зреклася України, визнавши її за Дорошенком, себто незалежною від Польщі. Підлеглість своїм одвічним ворогам-бусурманам була огидна кожному українцеві, не сприймав її й Дорошенко; і коли він пішов під турецьку зверхність, то лише з тим, щоб зберегти Україні волю. Як тільки заміри Дорошенка здійснилися, і він вивернувся з-під Польщі, негайно ж спорядив до Москви послів сказати, що охоче передасть свій край під російського царя, якщо там буде така ласка прийняти його землю на підставі умов із Богданом Хмельницьким.

Цар пристав на пропозицію Дорошенка, і скликаний із приводу цього Земський собор ухвалив приєднати всю правобічну Україну. Але того не сталося, з одного боку, тому, що Польща, як тільки турки вийшли за Дунай, знову почала домагатися влади над Україною; з другого ж боку, тому, що на Лівобережжі, замість невідомо за що засланого до Сибіру Дем'яна Многогрішного, вже був обраний новий гетьман Самойлович, і він через своїх посланців умовив царя не брати Дорошенка під свою руку, а краще затвердити гетьманом обох берегів Дніпра його, Самойловича, обіцяючи не вимагати для України окремих прав, як на цьому наполягав Дорошенко.

Московський уряд визнав Самойловича гетьманом усієї України і звелів Ромодановському йти з військом і допомогти своєму ставленику забрати Правобережжя. Спільники, переправившись через Дніпро, опанували Каневом та Черкасами й почали переманювати на свій бік правобережні полки. Дорошенко хотів іще позмагатися, але український люд і козаки відсахнулися од нього. Торішнє перебування турків на Україні переконало всіх, що Дорошенко продався бусурманам, а перебудова в Кам'янці костьолів на мечеті страшенно вразила всіх і ще більше відвернула од нього населення. За якийсь час усі правобережні полки визнали гетьманом Самойловича, а Дорошенко залишився тільки з Чигирином та кількома тисячами козаків.

На 15 березня в Переяславі зібралася рада з представниками від усіх полків, і вона проголосувала за гетьмана Самойловича та за російську зверхність. Туди ж прибув і Ханенко; зрікшись свого гетьманства, якого, власне, вже й не мав, він передав свою булаву Самойловичу разом із рештою артилерії. Клейноди були надані Ханенкові од польського короля через посланців Війська Запорозького, й запорожці вважали їх своєю власністю; гармати ж та коні до них теж були їхні; й вони, зачувши про події в Переяславі, стали вимагати від нового гетьмана, щоб він прислав гармати, коней та клейноди на Січ, але Самойлович знехтував цими вимогами й одразу ж позбувся підтримки в низового козацтва.

Тим часом славний Сірко, опинившись року 1672-го на волі, з початку наступного року знову був обраний кошовим отаманом на Запорожжі, а тієї ж весни, не беручи участі в боротьбі Самойловича з Дорошенком, повів своїх козаків на турецькі міста Аслам та Очаків і, здобувши їх, поруйнував; наприкінці ж літа він ходив на Муравський шлях, вистежив там татарський загін, що хотів пограбувати Слобідську Україну, розгромив його й захопив багатьох татар у бранці. Коли після цієї щасливої перемоги над ворогами Сірко повертався на Січ, то мало сам з усім своїм товариством не дістався в полон. На запорожців наскочила ціла орда татар у 8000 коней, оточила їх у степу й три дні тримала в облозі. Врешті мужній ватажок козаків розгромив бусурманів і пробився з товариством на Січ. А за місяць славний невсипущий лицар опинився із запорожцями за Бугом, захопив Тягиню, спалив її і спустошив Буджак аж до Білгорода.

 

ЛЖЕЦАРЕВИЧ СІМЕОН У СІЧІ

Скуштувавши сибірського заслання, Сірко став вороже якось дивитися на російську зверхність і, дізнавшись, що Дорошенко хотів скоритися Самойловичу, відраїв йому це робити; на початку ж року 1674-го на Січі сталася подія, що ще дужче розсварила Сірка з московським урядом. Ще коли він ходив під Тягиню, на Запорожжя прибув із кількома донськими козаками молодий парубок, що звав себе сином царя Олексія Михайловича Сімеоном. Він розповідав, начебто його за наказом батька було ув'язнено й заслано до Соловецького монастиря за те, що він ударив свого діда з боку матері — Милославського. Тому, мовляв, він, рятуючись од неволі, і втік із монастиря на Січ, сподіваючись, що козаки дадуть йому притулок.

Прибувши на Січ, Сірко довго умовляв невідомого гостя сказати правду і, боячись бога, не дурити Війська Запорозького; але той божився, що каже правду. Щоб вивірити парубка, Сірко підмовив січового пан-отця допитати його, як на духу, про те, хто він; коли ж гість і на сповіді перед хрестом присягнув, що він справді син московського царя, то Сірко повірив усьому, що зайда розповідав, і повірив так, що ніхто не міг заронити в його душу сумнів. Тому парубок залишився жити на Січі, й товариство, з наказу Сірка, поводилося з царевичем дуже чемно й добре годувало його.

Невдовзі після того Сірко спорядив перший після тривалої перерви похід запорожців чайками на море, хоч, на жаль, з історії невідомо, куди саме плавали козаки і що вони з того мали. На початку березня 1674 року Сірко знову вже був на Запорожжі, а за кілька днів туди прибули царські посланці Чудинов та Щоголєв із наказом захопити самозванця Сімеона й привезти його до Москви. Сірко зустрів росіян урочисто, але тільки-но зайшла мова про царевича, він сказав, що вірить йому, а не посланцям. 12 березня Сірко скликав раду, й на ній царські посли передали кошовому царську грамоту з проханням видати їм самозванця; в ній же запорожців запевняли, що царевич Сімеон прожив на світі всього чотири роки й давно помер. Коли текст зачитали, то Сірко не повірив, запідозрюючи, що грамота підроблена боярами. Вклонившись раді, він сказав: “Отамани-молодці, й ви, панове товариство, Військо Запорозьке Низове! Коли ж воно у нас бувало, щоб ми видавали когось, хто приходив на Січ шукати собі притулку? Як цього одного видамо, так Москва всіх нас по одному розволоче! Цей хлопець не злодій, і не харциз, а певний царевич!”

Після промови кошового козаки з обуренням стали вигукувати, що бояр треба втопити, бо вони хочуть обдурити військо. На майдані зчинився такий гармидер, що самому ж Сіркові довелося заспокоювати запорожців, аби пожаліли його, кошового, й не топили послів.

Цей випадок показує, як Сірко обстоював давні запорозькі звичаї про волю всякого, хто приходив на Січ. Так само він учинив і в іншому випадку, коли того ж року захопив Дорошенкового посланця Івана Мазепу, що віз листа до великого візира султана: він не видав його ні Самойловичу, ні боярину Ромодановському, незважаючи ні на які їхні вперті домагання.

На цій же раді Сірко звертався до товариства із словами: “Пошлемо сказати Дорошенкові, щоб не віддавав клейнодів Ромодановському, бо в Ромодановського така правда: як одібрав клейноди в Юрка Хмельниченка, то не оддав нам, Війську Запорозькому, — то так і тепер зробить!”

Після ради Іван Сірко ще довго приватно розмовляв із Чудиновим, дорікаючи московському урядові й бояринові Ромодановському за всякі кривди на Україні й за те, що Ромодановський, пообіцявши йому в листі царську милість, згодом, коли Сірко, повіривши на слова, поїхав до нього, — віддав його в неволю.

Врешті всі наради й розмови скінчилися на тому, що Сірко того ж місяця вирядив царських послів із Січі; до Петра Дорошенка ж од усього Війська Запорозького послав представником Степана Білого з 25 товаришами, щоб умовити його не віддавати неньки України, “під неправдиву, як він казав, московську зверхність”, а спільно із Самойловичем обстоювати її од усіх сусідів.

Коли Чудинов прибув у Переяслав до Ромодановського й розказав про події на Січі, той зараз же послав у Мерефу наказ арештувати дружину й дітей Івана Сірка й перевезти їх у Переяслав. Це було новим злочином проти кошового, бо, виряджаючи Чудинова із Січі, він послав до Москви своїх козаків спитати самого царя, чи син його той хлопець, що пробуває на Запорожжі, чи він справді самозванець; і як тільки дістав од царя потвердження, що то не син царя, то зараз же вислав самозванця під вартою до Москви, де його 17 вересня 1674 року було покарано на смерть.

Під впливом запорозьких послів Дорошенко відмовився скоритися Самойловичу й почав оборонятись од нього й од московського війська, та тільки сила його була незначна, і 9 червня його було розбито, а рідний брат Андрій дістав поранення. Не маючи порятунку, Дорошенко знову написав листа до султана й кримського хана, прохаючи, що коли за два місяці не нададуть йому допомогу, то він змушений піддатись цареві.

 

НАПАДИ ЗАПОРОЖЦІВ ПІД ПРОВОДОМ СІРКА НА ТАТАР

У серпні 1674 року турки прийшли допомагати Дорошенкові й опанували Поділля й Брацлавщину, а кримський хан рушив Муравським шляхом на Лівобережну Україну. Самойлович та Ромодановський, дізнавшись про те, зараз же відступили на східний бік Дніпра, і Дорошенко знову почав переманювати до себе правобережні полки.

Сірко, хоч і був душею з Дорошенком, та одвічні традиції Війська Запорозького не дозволяли йому допомагати бусурманському голдівникові. Він скористався з того, що татари перебували на півночі, й, напавши на залишений Крим, завдав йому такої шкоди, що хан зараз же повернувся з України назад. Покинув Дорошенка й Калга-Салтан, що був при ньому, і, захопивши на Правобережжі багатий ясир, погнав невольників до Криму. Сподіваючись на зустріч, Сірко засів із запорожцями біля Гаванського перевозу, й коли татари почали перебиратися, він упень розгромив їх, визволив бранців, захопив увесь татарський табір і послав Самойловичу як доказ цієї перемоги намет самого Калги-Салтана у дарунок.

Повернувшись із-під Тавані, Іван Сірко пішов за Буг, розбив там чималу татарську орду й визволив 1000 невольників, яких татари гнали в Очаків, а у вересні знову напав на Перекоп і, пробившись у Крим, багато спалив татарських улусів і визволив невольників-християн.

Польський король Ян Собеський, що кілька років вже воював із турками, був надзвичайно вдячний Сіркові за його напад на татар. Він кілька разів присилав на Січ посланців із подарунками й подякою Війську Запорозькому із проханням до Сірка виступати спільно з поляками проти ворогів Христа. Сірко зустрічав прихильно королівських посланців, але од походів ухилявся, бо в такому разі йому довелося б воювати проти Дорошенка, що захищав Україну від Польщі. Тим часом зносини короля із Сірком дуже бентежили російський уряд, а Самойлович користувався ними, щоб раз у раз подавати цареві доноси на Сірка, доводячи, що той прагне стати гетьманом України під рукою польського короля.

Обурений нападами запорожців на підвладних турецькому султанові татар та на турецькі міста, султан Магомет IV вирішив покінчити із запорожцями так, щоб і сліду од них не залишилося. Він не міг далі терпіти, щоб якась жменька людей перешкоджала йому здійснювати широкі плани. Але перед тим, як іти на Запорожжя зі зброєю, він, за народними переказами, хотів спробувати прихилити їх до себе доброю волею і начебто послав на Січ такого листа:

“Султан Махмуд IV козакам запорозьким. Я, султан, син Магомета, брат сонцю й місяцю, нащадок і ставленик Бога, володар царств Македонського, Вавілонського, Єрусалимського, Великого й Малого Єгипту, цар над царями, державець над державцями, надзвичайний лицар, якого ніхто не переможе, невсипущий охоронитель гробу Ісуса Христа, оборонець самого Бога, надія й утіха мусульманів, страж і великий заступник християн, — наказую вам, запорозькі козаки, склонитись під мою руку з доброї волі без ніякого змагання, і мене вашими нападами не обурювати. Султан турецький Махмуд Четвертий”.

Іван Сірко й усе січове товариство немовбито дуже глузували із султанського листа й на раді склали таку одповідь султанові:

“Ти шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар, коли ти голим тілом їжака не вб'єш? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не вартий ти синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмося, землею й водою будемо битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар, арм'янська свиня, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодіяка, самого гаспида нащадок і всього світу й підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобилячий хвіст, різницька собака, нехрещений лоб — хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!

Числа не знаєм, бо календарів не маєм, місяць на небі, год у книжці, а день у нас такий, як і в вас, поцілуй же в... нас!

Кошовий отаман Іван Сірко зо всім Кошем запорозьким”.

Такого листа справді міг скласти якийсь завзятий козарлюга, хоч би й Іван Сірко, а тільки щоб його справді було надіслано султанові од Війська Запорозького, то того ні в якому разі не могло бути, бо всі історичні документи впевняють нас у тому, що в своєму листуванні Військо Запорозьке завжди було обережне і ввічливе й писало не простою мовою, а дуже кучеряво.

Чи були справді такі листи, чи ні, а тільки ще восени 1674 року султан прислав із Стамбула в Крим на кораблях 15 000 яничар і звелів хану, взявши до війська й усю татарську орду, йти на Запорожжя, зруйнувати Січ і вигубити всіх запорожців до ноги.

Добре знаючи запорозькі звичаї, хан після наради з мурзами підступив до Січі саме на Різдвяні свята, коли запорожці звичайно гуляють. Татари наблизились нишком серед ночі. Захопили на бекеті за кілька верст од Січі п'яних вартових і мордуванням змусили виказати, що хоч січова брама на ніч і замикається, та в Січ можна зайти потай через пролаз, яким запорожці ходять до річки по воду. Зрадівши таким відомостям, хан звелів турецькому паші вести своїх яничар через той пролаз і вчинити на Січі різанину; сам же з ордою підступив із поля, маючи на думці добивати запорожців, які тікатимуть із Січі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4460
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4368

Пошук на сайті: