Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4377
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4350
Паша звелів туркам пролазити в Січ по одному і чекати од нього знаку до початку бою. Та тільки він помилився: усі яничари не вмістилися в Січі, поза стіною ще лишилося 1500 душ; та й сам паша не зміг уже пролізти в Січ; а тим часом запорожці помітили незвичних гостей, збудили Сірка, і той зразу ж звелів козакам палити з вікон із рушниць. Перші ж постріли підняли на ноги всі курені. З вікон, мов горох, полетіли в яничарів кулі. Половина запорожців тільки й знала, що набивала рушниці та передавала тим, хто стояв біля вікон, так що пальба не вщухала ні на хвилину. Яничари не зразу опам'яталися, що треба стріляти, та й стріляти їм за тіснотою було незручно. Частина турків кинулася тікати, та, давлячи один одного, щільно запакувала пролаз своїм трупом, і вже ніхто не мав сили ні зайти в Січ, ні вийти з неї, а запорожці тим часом били та й били яничарів із рушниць, аж доки всі вулиці поміж куренями вкрилися купами турецьких тіл, живих же яничарів дуже порідшало; тоді Сірко наказав товариству хапати списи та шаблі й добивати ворогів зручною зброєю. Доки встало сонце, в Січі полягли від зброї запорожців майже всі 13 500 яничарів, що вмістилися в ній; тільки невеликий загін турків козаки помилували й забрали в полон.

Хан, стоячи за стінами Січі, довго чекав, коли ж то вибігатимуть запорожці із Січі; а як утікачі, перелізши через стіни, сповістили йому про те, що сталося, то він скрикнув: “Сірко — шайтан, а не людина!” — і, мов навіжений, кинувся з усією ордою назад у Крим.

Через мерзлу землю неможливо було ховати вбитих, та й самі трупи попідпливали кров'ю і змерзлися цілими купами так, що, за наказом Сірка, запорожці, щоб позбутися мертвих тіл, рубали яничарів на шматки й, витягши їх із Січі на річку, спускали в ополонки. Майже цілий тиждень довелося вовтузитися з трупом та вичищати й обмивати Січ, бо всі курені й навіть церква були заплямовані турецькою кров'ю. Після того, як усе було впорядковано, січові панотці одправили перед усім товариством урочисту службу.

Військо Запорозьке разом зі своїм незмінним кошовим Іваном Сірком було дуже обурене таким несподіваним, як казав отаман, зрадливим нападом на Січ. Щоб помститися ханові, Сірко по весні скликав на Січ 20 000 козаків і виступив із ними потай у похід на Крим.

Недалеко Січі Сірко перевіз військо за Дніпро й повів його не на Перекоп, як звичайно, а до броду на Гнилому морі, що його добре знали втікачі з татарської неволі. Запорожцям пощастило зненацька вскочити в Крим, і вони блискавкою впали на татарські міста Ак-Мечеть (Сімферополь) та Бахчисарай. Хан ледве встиг утекти в гори і вже звідтіля почав скликати до себе орди; більшість же його скарбів та частину гарему запорожці захопили у свою власність.

Мабуть, про цей славний наскок Сірка на Крим і співається в пісні:

Ой, як крикнув же та козак Сірко

Та на своїх же, гей, козаченьків:

“Та сідлайте ж ви коней хлопці-молодці,

Та збирайтеся до хана у гості!”

Та туман поле покриває,

Гей, та Сірко з Січі та вдїжджає.

Гей, та ми думали, та ми ж гадали,

Що то орли та з Січі втітали,

Аж то військо та славне запорозьке

Та на Кримський шлях з Січі

виїжджало.

Та ми ж думали, та ми х гадали,

Та що сизий орел по степу літає,

Аж то Сірко на конику виїжджає.

Гей, ми ж думали, ой, та ми ж

гадали,

Та що над степом та сонечно сяє,

Аж то військо, та славне запорозьке,

Та на вороних конях у степу

виграває.

Та ми ж думали, ой, та ни ж

гадали,

Що то місяць з степу, ой, зісходжає,

Аж то козак Сірко, та кэзак же

Сірко

На битому шляху татар оступає.

Визволивши з неволі велика силу земляків і захопивши в неволю багато знатних татар, запорожці, обтяжені здобиччю, пішли назад до Гнилого моря та ледве встигли завчасу, бо хан, зібравши орду, напав, було, вже на запорозьку залогу, що обороняла брід.

Одбившись од татар, Сірко перейшов з усім військом та ясирем Гниле море й, наблизившись до Чорної долини, зупинився, щоб попасти коней. Тут на спочинку Сірко почув, що не всі визволені з Криму українці радіють тому; чимало й таких, що вже побусурманилися або мають дітей од бусурманів і шкодують за Кримом і кленуть запорожців за те, що ведуть їх на Україну. Та звістка тяжко вразила Сірка, і в голові його постало гостре питання:

“Як мусить жити далі Україна, коли діти так легко її забувають і перекидаються не тільки на ляхів та московців, а навіть на ворогів Христа — бусурманів”. У запалі він задумав помститися зрадникам і дати науку іншим. Суворий кошовий звелів зібрати всіх визволених до гурту — їх було біля 7000. Тоді він сказав, що нікого не приневолює вертатися на Україну; всякому вільно йти, куди він хоче. Почувши те, бранці поділилися, й біля 3000 побусурманених українців, покинувши запорозький табір, пішли назад до Криму. Діждавши, доки вони зайшли за кряж, Сірко одібрав кількасот наймолодших козаків (щоб загартувати молоде серце) і звелів їм сісти на коней, наздогнати перевертнів і повистинати всіх до ноги; сам же повагом поїхав слідом, щоб вивірити, як виконають його наказ. Коли він доїхав до Чорної долини, рясно вкритої покривавленим трупом, то його взяв жаль, і в задумі він мовив: “Простіть мені, брати мої! Але ліпше вам спати тут до страшного суду господнього, аніж розплоджуватись у Криму на безголів'я рідній вашій землі, а собі без святого хреста на вічну погибель!”

Повернувшись із визволеними християнами і 6000 захопленого бусурманського полону, Іван Сірко частину бранців послав Самойловичу, а решту лишив на Січі, щоб взяти за них із Криму викуп. І, справді, незабаром він дістав листа від хана з проханням відпустити полонених татар на волю за оплату.

Віддаючи бранців, Сірко переслав з ними ханові в Крим ухваленого радою 2 вересня 1675 року довгого листа, у якому докоряв ханові за зрадливий напад на Січ. У тому посланні містяться дуже цікаві згадки про давніх запорозьких лицарів та про події, які з інших джерел нам не відомі.

 

ДРУГА РУЇНА УКРАЇНИ

Року 1675-го Самойлович разом із російським військом знову пішов на Правобережжя й оточив Дорошенка в Чигирині, та той не піддався, а тим часом йому на поміч встигли турки, взяли Ладижин та Умань, що перебували на московській стороні, й увесь люд із тих міст погнали в неволю. Обороняли ті міста й дві сотні запорожців, які також дісталися чужинцям.

Восени 1675 року турки покинули Україну й рушили за Дністер, та з того не стало легше, бо польський король Ян Собеський задумав скористатися відсутністю їх і повернути Україну під владу корони, а для того він набрав чимале військо й кинувся пустошити українські землі ще гірше, ніж татари. Люд, який уже 20 літ переходив із Правобережжя на Лівобережжя, тепер посунув за Дніпро тисячами й десятками тисяч. Такому переселенню дуже сприяв Самойлович, який гадав, що це зменшує силу гетьмана Дорошенка.

Занепад і руїна України важким тягарем давили душу Сірка. Все життя він бився за волю рідного краю і з розпукою в серці бачив тепер, що вся його праця не дала щастя Україні й не зрятувала Правобережжя од повної руїни. Цей занепад Військо Запорозьке обмірковувало на своїй раді разом із ксшовим і вирішило, що коли вже неможливо зберегти незалежність, то треба хоч з'єднати обидві частини під рукою одного державця, щоб позбутися розбрату поміж себе й колотнечі. З московськими воєводами було тяжкэ й нудно, а проте жили там люди, мали що їсти і множилися; на Правобережжі ж, у боротьбі з поляками, турками та росіянами майже ніхто не доживав свого віку: всі або гинули од ворожої зброї, або кінчали своє життя в неволі. Україна вкрай стомилася від нерівних змагань і благала дати ій спокій. Через те рада погодилася з російською зверхністю і, щоб прихилити до того Дорошенка, Іван Сірко з полком запорожців восени 1675 року поїхав до гетьмана в Чигирин. Той зустрів кошового за містом дуже урочисто, як отамана Війська Запорозького й відомого на весь світ лицаря. Обидва козаки гірко плакали над долею рідної неньки України і завершили свою нараду тим, що Дорошенко в присутності свого війська склав присягу на підданство російському цареві, й частину своїх клейнодів, а саме — булаву й корогву, доручив Сіркові передати Війську Запорозькому.

Про цю подію Івін Сірко зараз же сповістив російський уряд, висловлюючи в листі надію, що цар зустріне Дорошенка з батьківською ласкою і захистить Україну своїм військом од усіх ворогів: татар, турків та поляків так, щоб сплюндровані міста й села України знову залюднилися і втішалися своїми вольностями.

Вчинок Дорошенка й Сірка виявляє, що обидва ці щирі оборонці української незалежності розуміли, що Правобережжя добралося вже до краю, бо немає вже сил воювати, і що для подальшої боротьби на якийсь час потрібний спокій.

Підданством Дорошенка російському цареві вони мали надію зробити неможливими напади на Правобережну Україну Самойловича з російським військом, та тільки це було не на руку ставленику Москви — він хотів знищити Дорошенка, щоб самому бути єдиновладним гетьманом, і через те, довідавшись про Чигиринську подію, він через посланців застеріг царський уряд, що та присяга не щира — то лише лукаві заходи Сірка й Дорошенка проти нього — Самойловича.

Під впливом цих наклепів Олексій Михайлович послав Дорошенкові грамоту з вимогою, щоб той їхав у Батурин і там присягнувся перед Самойловичем і боярином Ромодановським, та на це гетьман, пам'ятаючи долю Сомка і Многогрішного, не пристав, так що й підданство Дорошенка Росії неначе й не вийшло.

На початку року 1676-го на Січ прибули посланці нового російського царя Федора Олексійовича, щоб прийняти од запорожців присягу. Сірко й Військо Запорозьке присягнули, й до того ж Сірко знову просив, щоб цар заступився за Дорошенка.

На початку ж року 1676-го турецький султан, почувши про присягу Дорошенка цареві, звелів татарам напасти на Україну.

За часів кошового отамана Івана Сірка на Запорожжі дуже добре були упорядковані в степах бекети з “хвигурами”, так що на Січі завжди знали про пересування татар, і Сірко не давав їм змоги переходити запорозькі землі. Тому вороги обминали свої давні шляхи, а рушали на Україну через Очаків поза Бугом. Так було й цього разу: виконуючи наказ султана, татари напали на Поділля й Волинь і почали забирати людей у неволю, та Сірко невдовзі дістав про те звістку й, перейшовши з кількома полками запорожців за Буг, розгромив багато татарських загонів, а бранців повизволяв.

Коло того часу польський король справді звертався до Сірка з пропозицією, щоб той згодився бути гетьманом Правобережжя під його рукою, та отаман відмовився, щоб не зчинити ще більшого заколоту на Україні.

Як тільки на російському престолі сів цар Федір Олексійович, Самойлович зараз же засипав його доносами на Дорошенка та Сірка й почав лагодитися до походу на Чигирин. Дорошенко ж надіслав на Січ листа, в якому з великим жалем та смутком розповідав, до якої руїни дійшла ненька Україна, що там, де за часів Богдана Хмельницького пишалися заквітчані садками міста й села, тепер бовваніють самі почорнілі димарі .та виють голодні собаки. Церкви божі, писав Дорошенко, попалені, а де й лишилися цілі, то стоять порожні, бо нема кому, нема й для кого службу правити; лани позаростали будяками, й веселий край обернувся на пустку. В усьому тому, писав далі Дорошенко, винен “Сарданапал” Самойлович, що гетьманувати любить, а з пуховиків не хоче вилізти, щоб узятися за зброю та обороняти рідну землю від кримських вовків.

Коли цього листа зачитували перед січовою радою, то всі запорожці, як один, плакали; тоді ж вони одписали гетьманові, що будуть на його боці, бо “Попович” (Самойлович), збираючи полки на Чигирин, намислив богопротивне діло.

Довідавшись про постанову ради, Самойлович зараз же послав доноса цареві, а на Січ передав листа, в якому вимагав, щоб Військо Запорозьке видало йому клейноди й грамоти, які там дістали від Дорошенка, та щоб запорожці в міста не приходили й ніяких замішань на Україні не чинили. Разом із листом Самойловича на Січ було привезено ще й послання російського уряду, в якому містилася вимога, щоб Сірко залишив Січ та їхав жити до сім'ї на Харківщину.

Ще й не дослухавши тих листів, запорожці почали гукати, що ніколи клейнодів не віддадуть, бо це споконвіку січові скарби, а Сірка не відпустять до московського боярина. Після ж ради Кіш написав Самойловичу, дорікаючи за те, що робить наклепи на запорожців цареві; маючи багато війська, він ні Дорошенка за лихої години не рятував, ні Умані та Ладижину проти турків не подав помочі. Про клейноди запорожці повідомляли, що з тих часів, як козаччина почалася на Дніпрі й перші гетьмани жили за порогами, то й клейноди військові на Січ були державцями давані. Наприкінці запорожці заявили, що гетьман даремно зве запорожців свавільниками — “коли б запорожці не віддавали свого життя за Україну, то вже б давно серед неї татарські кочовища завелися б; свавільник же сам Самойлович, бо цар подарував Війську Запорозькому у власність Переволочанський перевіз, а гетьман царську грамоту про те заховав у свою кишеню”.

Доручаючи листа посланцям, Іван Сірко сказав їм переказати боярину Ромодановському, що він ні до нього, ні до Харківщини не поїде, бо не хоче знову опинитися у Сибіру.

Як видно з листа, за часів Сірка Військо Запорозьке не тільки “про око” визнавало владу російського уряду й гетьманську особу, насправді ж воно дотримувалося права не виконувати тих указів, які порушували запорозькі давні звичаї або обмежували права козацтва.

Після того, щоб прискорити кінець пануванню Дорошенка, Самойлович зі своїми полками перебрався на правий бік Дніпра, прямуючи на Чигирин, і туди ж із російським військом виступив боярин Ромодановський. Дорошенко не мав ніяких засобів, щоб оборонятись од такої великої сили, й у вересні 1676 року вийшов із Чигирина у табір Ромодановського і склав у присутності Самойловича решту своїх клейнодів, що не була віддана Сіркові.

Раніше, ніж зробити це, Дорошенко випросив собі спокійне життя, але лишити його на Україні здавалося незручним — гетьмана вивезли до Москви, протримали там кілька років у почесному арешті, призначили потім воєводою до Вятки, й нарешті року 1682-го йому було подароване село Ярополче Волоколамського повіту, на Московщині, де він року 1698-го помер, далеко од свого рідного краю.

Пошук на сайті: