Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4409
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4363
Не подавши Дорошенкові вчасно допомоги, турецький султан все-таки не хотів зрікатися західної України й восени 1676 року вислав за Дністер своє військо. Польський король хоч і вийшов йому назустріч, та мусив незабаром замиритися, віддати знову Поділля, Брацлавщину, південну Україну й Запорожжя, чиї землі, таким чином, юридичне перейшли під протекцію султана.

Запорожці й під час цього приходу турків і татар на Україну чинили їм усякі перешкоди. Сірко бив їх на перевозах через річки, та тільки його сила порівняно з турками та татарами була дуже мала і не могла зарадити королеві.

Тепер на Правобережжі з'явилося два зверхники — Росія й Туреччина. Але султан не хотів нічим ділитися і намагався силою відвоювати Чигиринщину. На початку року 1677-го, збираючись походом на Чигирин, щоб мати на Україні гетьмана зі своєї руки, він звелів вивезти із Стамбульської в'язниці Юрася Хмельниченка й проголосити його втретє гетьманом України.

Весною Юраська доставили морем у Крим, а звідтіля, наступаючи з турецьким та татарським військом на Україну, він наблизився до Запорожжя й прислав на Січ посланців, умовляючи через них одвойовувати Україну од поляків і московців. Але запорожці не послухали послів Хмельниченка, і Сірко не поїхав на побачення з Юрасем, як той вимагав. Проте тепер, коли Дорошенка на Україні вже не було, а разом із ним була страчена й надія на незалежність, запорожці вирішили зовсім не брати участі у війні Туреччини з Росією, а обстоювати лише свої власні права й інтереси й перш за все просити турків вернути на Запорожжя тих січових товаришів, які були захоплені в Умані та Ладижині.

Цих своїх замірів Сірко не виявляв і весною того ж року їздив за наказом царя у Батурин радитися із Самойловичем та Ромодановським про те, як обороняти Україну од турків. Що було сказано на тій раді, невідомо, а тільки повернувшись на Січ, Сірко мовив товариству такі слова:

“Цар та гетьман тільки підманюють мене листами; покладатись же на них неможливо — треба самим про себе дбати!”

Ромодановський хотів, було, для оборони Кодака поставити туди російську залогу, та Самойлович одраїв те робити, щоб не дратувати запорожців. Усю весну Сірко, незважаючи на гетьманські накази, не мав сутичок ні з турками, ні з татарами, сподіваючись визволити так запорозьких бранців із неволі. Самойлович же брав те на зраду і щоразу писав Сіркові докірливі листи.

Літом 1677 року турецьке військо, сплюндрувавши все по дорозі, привело Хмельницького під Чигирин, та в серпні їх було там розгромлено, і турки й татари одійшли за свої кордони.

Скинувши одного супротивника Дорошенка, Самойлович усе думав, як би позбутися й другого оборонця незалежності України — Сірка, й послав цареві доноса, неначеб той сам хоче бути гетьманом Правобережної України й схиляється до згоди із кримським ханом та турецьким султаном. З приводу того доносу 11 грудня 1678 року на Січ прибув царський посол, а наступного дня і ханський посланець, прихопивши із собою на обмін запорозьких бранців.

Скликавши товариство на раду, Сірко запросив у коло царського посланця і, дістаючи з його рук царську грамоту, звелів прослати перед собою на землі, підклавши шапки, військову корогву, поцілував грамоту в печать, поклав собі на голову й передав судді Кудлаю, той підніс її писареві, наказавши читати вголос, щоб було все товариство. Вислухавши грамоту, запорожці кланялися й дякували цареві за ласкаве слово. Все це так робилося за давнім звичаєм.

Тоді Сірко попросив посла сказать про діло. Той хотів одкласти все на завтра, але, примушений Сірком говорити, мовив:

— Відомо вам, що великий государ вас, отамана і все Військо Низове, держав у своїй милості й жалуванням дарував і тепер жалує, наказував нам під час походу бусурманів на Чигирин іти зі своїм військом проти ворогів, а ви не тільки не пішли під Чигирин, а навіть коли кримський хан тікав до Дніпра, не вдарили на нього. Через що так вчинили?

На цю промову, переказуючи скорочено, Сірко одповів так: “Під Чигирин ми не ходили через те, що війська на Січі було обмаль, та ще й через те, що турки й татари мали думку раніше, ніж на Чигирин, іти на Січ, та, добувши її й зміцнивши, засісти в ній. Та й через те ми змирилися з ханом, щоб тим часом продати йому татарських бранців та щоб козакам було вільно виходити на море й на річки по рибу. Кілька разів писали ми Івану Самойловичу, щоб пустив із міст до нас козаків та припасу прислав нам, а гетьман і козаків не пустив і запасу не дав, через що запорожці змушені були харчуватися самою тільки рибою; коли ж ми змирилися з ханом, то за татар беремо великий викуп і по сіль у Прогної без перешкоди ходимо; якби ж ми з ханом не замирилися, то всі померли б з безхліб'я. Б'ємо чолом великому царю, щоб наказав гетьману прислати Полтавський полк, тоді ми по весні, як тільки припаси пришлете нам, розмиримося з ханом і підемо на Крим війною”.

Проте всі звинувачення Сірка у зраді цареві треба вважати цілком безпідставними, бо за два місяці після того він уже сповістив Самойловича й царя про те, що турки й татари лаштують новий похід на Україну, а на початку літа, коли турки й татари вже йшли на Чигирин, Сірко виплив із товариством байдаками в лиман і біля устя річки Корабельної атакував і потопив кілька турецьких галер, що везли припас війську, а після того поплив у річку Буг і спалив там збудований турками міст, зруйнував заставу й, погромивши бусурманів, визволив чимало невольників, а декілька татарських загонів примусив повернутись у Крим.

 

ОСТАННЯ РУЇНА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Все-таки шкода, що завдав її туркам Сірко, не спинила їх — влітку вони оточили Чигирин і почали брати його штурмом. Самойлович та Ромодановський хоч і перейшли через Дніпро й навіть пробилися до міста, але не насміли вдарити на турків усією силою, й бусурмани після кривавого бою з колишнім Середнянським полком Дорошенка опанували нижнім містом. Після того Ромодановський звелів підпалити Чигирин з усіх боків, висадити в повітря верхнє місто й замок порохом, 12 серпня залишив разом із Самойловичем Чигирин, зник за Дніпром; тоді турки докінчили руїну столиці гетьманів Богдана Хмельницького та Дорошенка й вирізали тут усю людність до ноги. Покінчивши з Чигирином, турки кинулись на Канів та інші міста Чигиринщини. Жахнувшись із долі Чигирина, люди почали тікати за Дніпро, покидаючи своє добро й господарство. Самойлович сприяв тому, щоб Правобережжя стало пустелею; і хто не втік за Дніпро своєю волею, тих він видворяв силою з осель і переганяв на східний бік Дніпра у свою Гетьманщину.

Ту нещасливу годину, той “Згін”, коли батьки втратили дітей, а діти — батьків, довго пам'ятали українські люди, згадуючи те навіть у піснях:

Віють вітри все буйнії,

Ідуть дощі все тучнії,

Землю зворушають,

Травою устилають,

А квітками украшають.

Та йдуть люди-поселяне,

Все з дочками та з синами,

Покидають грунти свої,

Преславнії вжитки

І превтішнії пасіки.

Та чогось луга потемніли,

Наші поселяне посмутніли,

Засмутилася птиця,

Що назад воротиться

На свої прежні вжитки.

Уже весна — Дніпр широкий,

Перевози скрізь глибокі,

А зелені діброви ключі попускали.

Звістка про зруйнування Чигирина, Канева й інших правобережних міст тяжко вразила Військо Запорозьке, а найдужче старого кошового отамана Сірка. Іван Дмитрович був щирий син своєї неньки України. Він любив рідний край дужче за власне життя; за нього увесь вік воював, за нього не знав ні спочинку, ні покою, за нього легковажив життям. Він мріяв бачити вільними і ні від кого не залежними не тільки Запорожжя, а й усю Україну й завжди ставав ворогом того, хто хотів накласти руки на волю людей або поступався його правами, як Брюховецький та Самойлович. З усіх державців, що були сусідами України, він віддавав перевагу російському цареві, як одновірному, і, справді, служив йому чесно, а проте не хотів поступитися найменшою крихтою прав Запорожжя й України, добутих мечем за часів Богдана Хмельницького. Він любив Дорошенка, бо той теж боронив права України, а якщо Сірко коли й ставився до нього неприхильне, то тільки тоді, коли Дорошенко дозволяв уступати на Україну війську одвічних ворогів — бусурманів. Він умовив Дорошенка відцуратись протекції султана й покластися на оборону царя, і ось тепер, коли російське військо так легко, майже без бою, віддало Правобережжя на поталу туркам, Сірко почув себе винним у цій події — винним і перед Дорошенком, що пішов у неволю, й перед сплюндрованою Україною. Це почування насіло на нього важким тягарем і за рік звело лицаря в домовину.

25 вересня року 1678-го Сірко послав Самойловичу від усього Війська Запорозького довгого листа, дорікаючи йому за те, що, ворогуючи з Дорошенком, він забув про долю козацької неньки-України і спустошив її, а коли прийшли турки, то не зумів заступитися за неї. Між іншим, він писав: “Скажи ж тепер, пане Самойловичу, яку послугу ти зробив батьківщині, що Дорошенка в неволю вічну загнав, Чигирин з усією Україною сьогобочною стеряв, річкам крові християнської пролитися допустив і після того став зватися гетьманом обох сторін Дніпра?”

Помстившись на Україні за її прихильність до Росії, турецький султан хотів одплатити запорожцям за всі їхні повсякчасні шкоди. З тією метою він наказав поновити свої фортеці Аслам та Кизикермен і збудувати на острові Тавані ще й третю і між тими фортецями перетяти Дніпро ланцюгами із дзвониками, щоб запорожцям уже ніяк було випливати в лиман та Чорне море. Та, на щастя запорожців, ними ще керував Сірко. Він одразу збагнув небезпеку й, скликавши на початку 1679 року 15000 козаків, напав на ті міста, доки вони не були ще до ладу риштовані. Розігнавши татар, що утримували турецькі міста з боку Січі, впень розгромив шість полків яничарів, які обороняли міста, захопив у полон велику силу робітників і самого Мустафуагу, що керував турецьким будуванням.

Султан не міг пробачити за той напад і весною 1679 року послав Дніпром нове військо, щоб зруйнувати Січ. Коли турки водою й берегом наближалися до Базавлука, Іван Сірко, не маючи надії дати відсіч, перенісся з Кошем та церквою на острів Лебедиха, а сам вийшов назустріч туркам до Базавлука. Побачивши чимале запорозьке військо, турки не наважилися переходити річку й повернули назад на південь.

Коли звістка про те, що Січ в небезпеці, дійшла до Самойловича, він послав Сіркові листа, сповіщаючи, що як треба, то він охоче допоможе запорожцям, але Сірко з Військом Запорозьким 6 квітня одписав йому так: “Якщо ваша вельможність маєте турбувати вашу особу так, як турбували для Ладижина, Умані, Чигирина й Канева, то ліпше вам зостатись у власній хаті й не дивитись на нашу загибель зблизька, як дивилися ви на загибель Чигирина; ми ж доручаємо себе заступництву всемогутнього бога й самі будемо дбати про себе, коли прийдуть вороги”.

 

СМЕРТЬ КОШОВОГО СІРКА

За якийсь час після того, 1 серпня 1680 року, Іван Сірко, перебуваючи недалеко від Січі на своїй пасіці (де тепер село Гола Грушівка), помер, а 2 серпня товариство перевезло його на байдаці в Січ і там, на січовому кладовищі, урочисто з гарматною пальбою поховало та, насипавши над домовиною могилу, поставили на ній надгробок із написом, що стоїть і досі, поновлений за часів Нової Січі.

За життя Сірко зажив собі поміж козаками такої великої слави, що останні вісім років козацтво щороку обирало його кошовим отаманом, чего споконвіку на Запорожжі не бувало. Всього ж Сірко був кошовим отаманом аж 15 разів. Наприкінці свого життя він мав такий вплив на запорожців, що під час всіляких на Січі суперечок та заколотів, які іноді зчиняла молодь, досить було йому вийти на майдан і сказати де натовпу: “Слухайте, діти, мене, старого, й робіть так, ік я кажу...” — і запорожці зараз же заспокоювалися й корилися старому кошовому. На татар Сірко нагнав такого страху, що навіть одна чутка про його вихід із Січі змушувала їх тікати в Крим.

Поховавши свого великого отамана, Запорозьке Військо щиро його оплакувало й довго пам'ятало події з його часів. Почасти ті перекази збереглися й до наших днів, причому Сірко згадується як великий характерник, що вміє замовляти ворожі кулі, обводити ворогам очі й таке інше. З народних пісень, крік згаданої, збереглася ще й про його жінку Сірчиху та синів:

У городі Мерефі жила вдова,

Старенька жона,

Сірчиха-Іваниха,

Вона сім літ пробувіла,

Сірка Івана в очі не видала.

Тільки собі двох синів мала:

Першого сина Сірченка Петра,

Другого сина Сірченка Романа,

Вона їх до зросту держала,

Іще од них слави-пам'яті сподівала,

Як став Сірченко Петро виростати,

Став своєї неньки старенької питати:

“Мати моя, старая жоно,

Скільки я у тебе пробуваю,

Отця свого. Сірка Івана, в очі не видаю;

Нехай би я міг знати,

Де свого отця, Сірка Івана, шукати”.

Далі дума розповідає, що Петро Сірченко поїхав шукати батька й, не знаючи козіцьких звичаїв, ліг безпечно біля лісу спочивати й був порубаний турками.

Після смерті Івана Сірка кошовим отаманом на Січі був обраний Стягайло, і той, сповіщаючи гетьмана про велике горе, писав разом із тим, що запорожці гуляли чайками на Азовському морі й 8 серпня добули там турецького корабля, а бусурманів на ньому повбивали і в неволю побрали. Виходить так, що той похід на Азовське море був споряджений ще Сірком, і це було його останньою працею.

Коли посланці Стягайла прибули до Москви, то на допиті так сказали про Сірка московським боярам: “Сірко не бажав добра великому цареві найперше за те, що був засланий у Сибір, по-друге — за гетьмана Самойловича, од котрого й Сірку і його жінці та дітям великі утиски були, а Війську Запорозькому образи й кривди, бо Самойлович одібрав у Війська маєтності й промисли і не пропускав на Запорожжя припасу”. Далі ті посланці ще розказали, що за якийсь час перед своєю смертю Сірко звелів зробити собі труну й щоночі лягав у неї, кажучи, що на одужання вже не сподівається.

 

БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1681-1709 роки)

 

НАСТУПНИК СІРКА

Пошук на сайті: