Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 36)

Незадоволення запорожців незабаром виявилося в тому, що коли прислане російське й козацьке військо стало руйнувати таванські міста, то запорожці не тільки не захотіли пособляти російським генералам в тій справі, а навіть чинили всілякі перешкоди; в листопаді ж: написали до Москви скаргу за недодачу жалування й порушення вольностей Війська на річці Самарі, що споконвіку належала Запорожжю.

Незважаючи на скаргу, російський уряд надумав збудувати на запорозьких землях ще одну фортецю. Року 1700-го на Запорожжя прийшов відділ російського війська й почав зводити ту фортецю на східному боці Дніпра проти Микитиного Рогу, в урочищі Кам'яний Затон.

Ця подія, яку Військо Запорозьке розуміло, як найбільшу собі кривду, призвела до рішучого незадоволення козаків російською зверхністю взагалі. Воно виявилося в тому, що коли цар Петро І року 1700-го розпочав війну із шведами й покликав запорожців іти разом з українськими козаками у Лівонію, то вони прогаяли багато часу й від Риги повернулися на Україну, майже не воювавши. Прибувши ж на Запорожжя року 1701-го, пошарпали на верхів'ях Інгулу крамарів зі Стамбула, що везли у Московщину коштовні речі, і, незважаючи ні на які вимоги гетьмана й навіть накази із Москви, не хотіли віддати пограбованого.

 

КОСТЬ ГОРДІЄНКО-ГОЛОВКО

Лівонська війна Росії із Швецією ще дужче підбурила запорожців проти російської влади, бо козаки, повернувшись із походу, розповіли на Січі, що російські військові люди знущались над січовиками і з презирством на них дивились. Такий настрій призвів до того, що на початку 1702 року кошовим отаманом запорожці обрали ворога російської зверхності, козака Платнирівського куреня Костя Гордієнка-Головка. Походив він із Полтавщини, освіту ж дістав у Київській академії. Це був певний козак-лицар рішучої та впертої вдачі. Як і славний Іван Сірко, Гордієнко хотів бачити Військо Запорозьке незалежним ні од якої сусідньої держави й у такому напрямі повів справи військові.

Звідтоді, як Гордієнко взяв до рук булаву, Військо Запорозьке неначе прочуняло й захвилювалося. 23 жовтня року 1702-го кошовий послав через Мазепу листа до Москви, повідомляючи уряд, що козаки не хочуть мати московського міста в Кам'яному Затоні. Там же, між іншим, було сказано: “ще начальники московського війська не збудували того города, а вже перевіз наш біля Кодака відняли й чинять нам всякі кривди та збитки. Через те Військо Запорозьке, наказу про збудування города в Кам'яному Затоні слухати не буде, ламати камінь на будівлю того города на землях Запорожжя не дозволить, а якщо хто прибуде з московськими людьми той город будувати, то запорожці будуть оружно на них бити”.

Під той час козаки були дуже потрібні російській державі через затяжну війну зі шведами, і цар Петро Олексійович замість того, щоб розгромити їх за непокору, послав на Січ стольника Протасова з коштовними дарунками й жалуванням і звелів своєму посланцеві прийняти од запорожців присягу.

Прочитавши урочисто, як годилося за військовим звичаєм, царського листа серед козацької ради, Гордієнко на пропозицію стольника — цілувати на вірну службу цареві хрест, рішуче сказав, що Військо Запорозьке не присягатиме через те, що московський уряд порушив вольності, побудувавши городки на Самарі й споруджуючи фортецю в Кам'яному Затоні, і, коли ті городки будуть поруйновані, тоді Військо Запорозьке і присягу складе.

Ворог запорожців — Мазепа, довідавшись про цю подію на Січі, послав цареві доноса, доводячи, ніби претензії запорожців на землю по Самарі зовсім безпідставні, бо вони не мають царської жалуваної грамоти, і радив вжити проти козаків рішучих заходів. На Запорожжя ж він послав своїх підручних підмовляти козацтво, щоб скинуло Гордієнка з кошевства. Це Мазепі таки вдалося, і року 1703-го на кошевство було обрано Герасима Крису.

Догоджаючи Мазепі, Криса розгромив ватаги козаків Москаля й Ропухи, що шарпали подорожніх кримців, та з того в Січі стався заколот, і великі гурти запорожців пішли на Самару, знищили там селітряний завод гетьмана Мазепи й погрожували Новобогородському городку, а з кінцем 1703 року знову обрали кошовим Костя Гордієнка.

Весь 1704 рік минув на Запорожжі неспокійно. За згодою Гордієнка й усього Коша, велика ватага в 3000 козаків із гарматами вийшла із Січі, перевезлася вище Кодака за Дніпро на річку Самару, добула зброєю та зруйнувала Новосергіївське містечко й позганяла з південного боку Орелі всіх людей, що не мали запорозького підданства. З комендантом фортеці Кам'яного Затона — боярином Шеншиним — відносини запорожців були якнайнапруженішими, доходили до військових сутичок. Незважаючи на все те, можна з певністю сказати, що Гордієнко в ті часи не думав зраджувати царя, а тільки домагався від нього визнання давніх прав і вольностей Війська Запорозького. Це стверджується тим, що полк біля 2000 козаків цілий рік перебував у складі російського війська на Ладозі і в червні брав участь в атакуванні шведів на Чорній річці, біля Неви.

 

КІНЕЦЬ ПАЛІЯ

Тим часом на Правобережжі, що ледве стало оживати після великої Руїни, знову полилася кров. Побачивши, що поновлена козаччина не хоче знати поляків за своїх зверхників і не пускає на Україну польських панів, коронний польський гетьман Синявський із наказу польського уряду вирушив на Україну з великим військом і року

1703-го почав плюндрувати Поділля й Брацлавщину, приборкуючи непокірливу українську людність. Благання козацьких полковників, зокрема й Палія, до російської духовної влади й до царя Петра, щоб заступилися за руський люд та православну віру, лишилися марними, й Синявський вигубив козацтво по всій західній Україні, окрім Фастівщи-ни, де Палій спромігся-таки відбитися. Разом із знищенням козацтва поляки чинили утиски й православній вірі.

Палій втримався на Фастівщині, та ненадовго — його спіткало лихо, відкіля він і не сподівався. Влітку року 1704-го цар Петро І послав Мазепу з козацьким військом на Правобережжя, щоб громити тих польських панів, які виступали за шведську партію; Мазепа ж скористався цим випадком, щоб підгорнути Правобережну Україну під свою владу і стати гетьманом обох берегів Дніпра не тільки на папері, а й на ділі. На перешкоді йому стояв тільки фастівський полковник Палій, оборонець посполитого люду й ворог панства, яке розплодив Мазепа на Гетьманщині. Мазепа знав, що Палій мав великий вплив і що він не допустив би поневолити людність Київщини так, як це сталося на Гетьманщині.

Щоб відкинути Палія зі свого шляху, Мазепа закликав його до свого табору на приятельський бенкет, і, коли той, не маючи й у гадках нічого лихого, сидів в його наметі гостем, гетьман зрадливо звелів його зв'язати й вирядив у Москву, пояснюючи в листі до царя, ніби Палій прихильний до шведської зверхності. Петро І повірив тому наклепові й без ніякого суду заслав Палія до Сибіру й тільки року 1709-го, після прилучення Мазепи до шведського короля, повернув старого полковника на Україну. Тією волею Палій не зміг уже тоді скористатись, бо нудьга в засланні за рідним краєм і почуття образи від кривди, йому заподіяної, збавили нашому народному оборонцеві віку, й року 1710-го він помер.

Згадані події відбилися на житті Запорожжя збільшенням січового товариства, бо всі недобитки з козацтва Правобережної України тікали на Запорожжя й почасти записувалися в курені, почасти ж сідали зимівниками на західних запорозьких землях.

Рік 1705-й минав на Запорожжі теж неспокійно, бо російський уряд почав разом із турецькими комісарами ставити на запорозьких землях межі й кордони. Гордієнко протестував з приводу того, що запорозькі землі межують без згоди й участі Військового Коша, й доводив, що ще з часів литовського князя Вітовта межа Запорожжя починалася від старого Очакова та йшла берегом моря й лиману до самого устя Дніпра, “де урочище Сто Могил”; “і ще й море було наше”, писав він, “поки з берега кінь доставав дно копитами, Дніпро ж завжди був запорозький, і ніяких меж на ньому не було”.

На протести Запорозького Коша російський уряд не звертав ніякої уваги. Росія на півночі ув'язалася в тяжку війну, на півдні ж хотіла мати спокій і, щоб не сваритися з турками, віддала їм усі землі по низах річок Інгулу, Висуні й Інгульця до устя річки Кам'янки. Це ще дужче обурило запорожців проти російського уряду.

 

БУЛАВІН ТА ЗАПОРОЖЦІ

Рік 1706-й кошовим отаманом на Січі пробув Тимофієнко, а 1707-го — Петро Сорочинський. Наприкінці того ж року на Січ прибув із Дону донський козак Булавін, що підняв на Дону збройне повстання проти російського уряду. Він просив помочі Війська Запорозького, але Сорочинський рішуче відмовив і навіть примусив Булавіна виїхати із Січі в Кодак. Незадоволена тим запорозька молодь та голота скинула Сорочинського з уряду й обрала знову кошовим Гордієнка. Проте й Гордієнко не згодився допомагати Булавіну й тільки дозволив приєднатися до нього окремим козакам. Цей вчинок свідчить, що ще й року 1707-го Гордієнко не думав виступати проти московської зверхності.

Через кілька місяців на Січі розійшлася чутка про те, що Булавін розгромив російське військо, опанував Новочеркаськ і проголосив себе отаманом Донського війська. Запорозька молодь захвилювалась і на раді, що відбулася 13 травня 1708 року, дуже нарікала на військову старшину за те, що та відраїла Війську боротися разом із Булавіним проти російських воєвод й ухвалила, доки не пізно, йти на Самару й зруйнувати там московські містечка. Мабуть, що воно так би й сталося, коли б саме тоді не прибули з Межигірського монастиря ченці. Почувши, що коїться в Січі, вони винесли на майдан хрест та Євангеліє й умовили запорожців не піднімати зброї на людей православної віри. Під впливом ченців більшість запорожців вгамувалася, й похід на Самарські містечка не склався; проте частина голоти, кількістю біля 1500 душ, покинула Січ і пішла до Булавіна. Під проводом отаманів Безпалого та Драного вони билися з російським військом біля річки Торця, а далі, відтиснуті бригадиром Шидловським, засіли в Бахмутському городку й там, відбиваючись од його війська, загинули всі до одного.

 

ШВЕДЧИНА

Шведський король Карл XII, звоювавши королів датського й польського, рушив із невеликим військом на російські землі й восени року 1708-го несподівано для всіх повернув із Смоленська на Стародуб, щоб зазимувати на Україні. Довідавшись про те, військова українська старшина підступила до Мазепи, вмовляючи його скористатися походом шведів і визволити Україну від московської влади. Мазепа й сам добре розумів, що під зверхністю Росії Україна не втримає своєї автономії, й, боячись, мабуть, щоб його не спіткала доля Брюховецького, став зав'язувати зносини з королем Карлом. Досі він певно не мав на думці зрадити царя, бо тільки-но своїм військом допоміг йому втихомирювати повстання Булавіна і з наказу царя порозсилав козацькі полки до Литви й у Петербург воювати проти шведів, та й людність на Україні він не попередив про мабутнє повстання проти московської зверхності.

Скінчилося тим, що шведський король прийшов у Новгород-Сіверський; Мазепа, лишивши частину свого війська в Батурин, сам із старшиною та кількома тисячами козаків рушив за Десну й поєднався із шведським королем. Разом вони попрямували до Батурина, та князь Меншиков із російським військом випередив їх і, підступивши під Батурин, почав його штурмувати. Козаки завзято обороняли місто, та тим тільки роздратували Меншикова. Серед ночі полковий старшина Іван Ніс перейшов на бік Меншикова й показав йому потайний пролаз у місто. Російське військо, не гаючись, серед ночі захопило місто й люто помстилося за змагання. Меншиков звелів вирізати весь Батурин до ноги й, загарбавши Мазепині скарби та всякий припас, саме місто спалив і зруйнував дощенту.

А в городі у Батурині мужиків та жінок

Упень сікли та рубали,

Церкви палили, святії ікони

Під ноги топтали.

Діставши від Мазепи звістку про те, що він став до спілки із шведським королем, кошовий отаман Кость Гордієнко дуже здивувався, бо завжди знав гетьмана за зрадника українського народу й найбільшого свого ворога. Проте, захоплений із давніх літ мрією оборони незалежності Запорожжя й усієї України від сусідів, він забув свою зневагу до Мазепи й, поєднавшись із ним та шведським королем, спробував повернути Україні здобуту за часів Богдана Хмельницького волю.

30 жовтня цар Петро Олексійович повідомив Гордієнку про Мазепину зраду, вмовляючи його і все Військо Запорозьке лишитися вірним йому, а 12 листопада сповістив уже про обрання в Глухові нового гетьмана Скоропадського й упрошував кошового слухатися нового державця. Тоді ж на Січ були прислані від царя коштовні дарунки, а саме: кошовому 500, старшині 2000 і на козаків 12 000 червінців. Тільки й те не прихилило Гордієнка до Москви, і в одповідь він написав листа, сповненого нарікань за порушення Московською державою Переяславської умови з Богданом Хмельницьким і рішуче вимагав, щоб московські фортеці на Самарі та у Кам'яному Затоні були розкопані й поруйновані, а на Україні знищити російське й українське панство, а козацтву ж та люду посполитому повернути певну волю й давні права.

Не діставши на свої вимоги відповіді, Гордієнко на початку року 1709-го відрядив два відділи запорожців кількістю 6000 душ у Старий та Новий Кодаки, певне, з тією метою, щоб Меншиков, захопивши ті фортеці, не перетяв йому шлях на Україну й до шведського війська. Запорожці хвилювалися, і хоч більшість із них була прихильна до Гордієнка, проте існувала чимала партія, що страхалася воювати проти російського війська. На січових радах, коли виникали суперечки про те, на чий бік стати, “чи за шведів, чи за царя”, Гордієнко не раз складав із себе кошевство, але козацька голота й молодь всякий раз примушувала його знову брати булаву; прихильників же російської зверхності розганяла й навіть била.

Російський уряд кілька разів вживав заходи, щоб скинути Гордієнка, та це не вдалося, й тоді Меншиков, щоб заступити кошовому шлях на Україну, опанував своїм військом Омельник, Кременчук, Потоки, Менжеліївку та містечка по Орелі. Тільки й це не допомогло. Першого березня Гордієнко з 1000 запорожців вийшов із Січі й, прилучивши до себе відділи, що стояли в Кодаках, попрямував на Переволочну. Там відбулася козацька рада, в якій брала участь також і Переволочанська запорозька залога з полковником Нестулієм, і всі козаки, що були на раді, ухвалили приєднатися до Мазепи й шведів.

В середині березня Гордієнко рушив на Царичанку, а йому назустріч вийшов бригадир Кемпель з трьома тисячами російських драгунів. Запорожці рішуче атакували росіян і сто душ із них порубали, біля сотні захопили в бранці, а решту розігнали. Після того Гордієнко перебив російське військо ще під Келебердою і почав наступом брати всі міста на Орелі й Ворсклі. Український люд ще добре пам'ятав славу своїх заступників й оборонців волі — запорожців і почав озброюватись та прилучатись до них, так що під рукою Гордієнка невдовзі зібралося 15 000 душ, хоч помочі запорожцям із того було мало, бо селяни проти рушниць та гармат російського війська могли протиставити тілька вила та коси; козацькі ж полки до того часу з наказу царя Петра І були вже вигнані з України в північні краї, щоб не підтримувати запорожців.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4460
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4368

Пошук на сайті: