Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4392
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4357
Відчинивши собі шляхи, Гордієнко пішов у Диканьку, де стояв Мазепа зі своїм невеликим військом. Там два давні вороги, Мазепа й Гордієнко, що тепер стали спільниками, зустрілися й умовились про дальше, а 27 березня обидва мали побачення з королем Карлом XII у місті Великих Будищах, причому Гордієнко привітав короля латинською мовою. Відповідав кошовому отаманові, теж латиною, державний шведський секретар Гермелін, похваляючись допомогти Україні повернути собі давні права. Після тих урочистих промов король частував Мазепу, Гордієнка й запорозьку старшину обідом.

30 березня Гордієнко перевів своє військо повз Полтаву до Нових Санжар і там розташувався табором. За якийсь час до кошового дійшло, що чигиринський полковник Ґалаґан ворогує із запорожцями, підступно їх захоплює й передає генералові Меншикову звістки про всі рухи Війська Запорозького. Цей полковник раніше був січовиком і військовим старшиною. Потім, останніми роками, із Січі подався на Україну й став полковником українського козацького війська. Як однодумець Мазепи, Гнат Ґалаґан разом із ним перекинувся на бік шведів, але роздивившись, що в короля дуже мало війська, і знаючи, яка велика сила в Петра І, він одразу збагнув, хто переможе, й потай утік од Мазепи до царя. Російському урядові була дуже потрібна така досвідчена в запорозьких справах і звичаях людина, й Ґалаґанові був даний охочекомонний полк у Чигирині, з яким він і чинив тепер запорожцям всякі біди. Щоб покарати Ґалаґана за зраду Війську Запорозькому, Гордієнко послав на Чигирин полк запорожців, та вони не змогли добути Ґалаґана, бо Меншиков встиг подати йому поміч.

Тим часом на Січі між тією частиною запорожців, що не пішла з Гордієнком, раз у раз виникали сварки. Прихильники Гордієнка зачіпали тих московських людей, що сиділи залогою у Кам'яному Затоні, й погрожували зброєю взяти ту фортецю; прихильники ж Москви упиралися. На початку квітня партія поміркованих взяла гору і, скинувши поза очі з кошевства Гордієнка, обрала замість нього знову Петра Сорочинського.

Російський уряд дуже зрадів з цього приводу, та не минуло й кілька тижнів, як настрій січовиків змінився, і більшість, до якої прилучився й сам Сорочинський, ухвалила на раді повстати за свої права й вольності й послати до кримського хана просити його допомоги.

Тим часом на полки Гордієнка почав наступати з російським військом генерал Рене. Він вибив невеликі ватаги запорожців із Маячки та Нехворощі на Орелі й, вирізавши в тих містах всю людність, разом із жінками й дітьми, за те, що вони допомагали запорожцям, а оселі попалив. Далі він перейшов до Сокілки, яка на Ворсклі, й там став табором із 7000 драгунів та піхоти.

 

РУЙНУВАННЯ СТАРОЇ СІЧІ

Новообраний кошовий Війська Запорозького Петро Сорочинський оголосив себе, як і Гордієнко, ворогом російської зверхності, й цар зведів Меншикову послати з Києва три полки Дніпром, щоб зруйнувати Запорозьку Січ.

Полковник Яковлев, ведучи російське військо водою, напав на Келеберду, де стояла запорозька залога, й, знищивши її мешканців, спалив усе місто. В погромі запорожців тут дуже пособили Яковлеву донські козаки, колишні спільники запорожців.

Після Келеберди Яковлев підступив до Переволочної. В цьому місті була невелика фортеця, в якій стояв із залогою в 1000 запорожців полковник Зінець, маючи ще під своєю рукою тисячі зо дві озброєних мешканців-переволочан. Оточивши Переволочну чималою силою, Яковлев вимагав, щоб запорожці віддалися на його ласку; коли ж ті відмовилися, російське військо почало обстрілювати фортецю з гармат, а далі й штурмувати її. Запорожці оборонялися вперто, до загину, але їх було в кілька разів менше, ніж війська в Яковлева, й вони всі загинули в бою. З мешканцями Переволочної Яковлев розправився з нечуваною лютістю — він звелів вирізати до ноги всіх, не минаючи жінок та дітей, а тих, хто ховався в хатах, спалив живцем разом із будівлями. Багато людності із жаху й розпуки кидалося, рятуючись, у Дніпро й гинуло в його хвилях. За кілька годин од Переволочної лишилися самі димарі — були спалені навіть млини на воді.

Зруйнувавши Переволочну, Яковлев повів своє військо Дніпром униз і легко опанував обоє Кодаків, бо там містилися дрібні запорозькі залоги, по кілька десятків козаків. Усі запорожці були тут так само знищені; мешканці перегнані в Новобогородське містечко, всі ж споруди в Кодаках спалені й поруйновані дощенту.

Від старого Кодака російське військо пішло Дніпром далі на південь та східним його берегом і 7 травня прибуло до Кам'яного Затону. Прилучивши до себе російську залогу, Яковлев 10 травня підступив до Січі. Кошового отамана Сорочинського тоді в Січі не було, бо їздив у Крим просити помочі в хана, на уряді ж сидів наказний отаман Яким Богуш. Усіх козаків було не більше, як тисяча душ, та й з тих більшість старих та покалічених, бо вся молодь пішла з Гордієнком на Гетьманщину; решта ж товариства жила, як і звичайно, по лугах та лиманах, бо без рибальства та полювання Військо Запорозьке не мало б чим годуватися. Проте, не зважаючи на обмаль товариства, Богуш, зібравши всіх на раду, умовив козаків згадати давню славу Війська Запорозького не віддавати матір-Січ, як запорожці казали, “москалеві за спасибі”, а обороняти її до загину, а позаяк обстоювати всю Січ з такою малою силою козаків було неможливо, то Богуш, після першого ж дня оборони, покинув усі окопи, що були на березі Чортомлика, й уночі перевіз товариство на острів, де були руїни Старої Січі часів королів Жигмонта та Стефана Баторія. Там, одрізані од берега протокою, запорожці три дні відбивались од російського війська, що громило козаків гарматною пальбою з берега й атакувало острів із човнів. 14 травня був найдужчий штурм Січі, й хоч запорожці потерпали від гарматної пальби, а січові будівлі навіть зайнялися вогнем, проте запорожці відбили військо Яковлева й навіть знищили одного полковника, кількох офіцерів та більше трьох сотень простих москалів.

Після цього невдалого штурму Яковлев уже вагався, що йому чинити, аж тут на допомогу йому надійшов із двома полками охочого війська запорозький перевертень Гнат Ґалаґан. З такою великою силою вже неважко було здобути Січ, і, врешті, російське військо вдерлося на острів й почало штурмувати окопи. Запорожці, відбиваючись шаблями, гинули від багнетів російського війська, а все-таки не хотіли скоритися. Тоді Ґалаґан вискочив на окоп і почав гукати, що він сам запорожець і присягається, що як тільки козаки здадуться, то ні в кого з голови й волосина не впаде. Ці слова засмутили запорожців, і, сподіваючись, що колишній військовий товариш заступиться за них, вони почали складати зброю. Тільки те було їхньою помилкою: з наказу Ґалаґана його військо напосіло на них, безоружних, і почало всіх колоти й різати, та й сам Ґалаґан до того прикладав рук. У розпуці запорожці кинулися до річки Скарбної (Дніпрова протока) й, перепливши її, врятувалися в плавнях; ті ж, хто не зміг цього зробити, здебільшого поранені, кількістю 278 душ були захоплені в полон.

На одному з окопів було знайдено тяжко пораненого наказного отамана Богуша, який невдовзі помер; останнім же бранцям розлютовані упертою обороною переможці завдали таких тяжких мук, яких не вміли вигадувати навіть татари; деяким здирали з голови шкіру, інших настромляли на палі або четвертували; врешті ж збили на воді пліт, повісили на ньому кількох запорожців на шибениці й пустили Дніпром униз, щоб нижче Січі бачили, яка кара чекає на всіх запорожців.

Усі січові будівлі були спалені, не виключаючи навіть церкви святої Покрови — з неї тільки з наказу Яковлева було винесено іконостас. Лють переможців не вгамувалася навіть на тому, й вони порозкопували на січовому кладовищі домовини й найперше роз'рили могилу кошового отамана Івана Дмитровича Сірка, кістки ж його розкидали в степу.

Довідавшись про зруйнування Запорозької Січі, цар подарував Гнатові Ґалаґану “за вірну службу” село Боровицю; про запорожців же видав наказ, щоб їх, де б хто запопав, катувати на смерть.

Тих козаків, які були з Гордієнком, звістка про зруйнування Січі тяжко вразила, але ніякого заколоту вони не вчинили й лишилися прихильними до свого отамана; не менш тяжко це приголомшило усіх січовиків, що були по лугах та річках і почули лихі вісті не відразу. Петро Сорочинський, прибувши з Криму на Запорожжя, вже після зруйнування Січі, почав скликати решту запорожців із лугів та лиманів на устя річки Кім'янки і став там кошем.

 

ПОЛТАВСЬКЕ БОЙОВИЩЕ

Гордієнко передбачав можливість нападу російського війська на Січ і ще в березні намовляв шведського короля взяти Полтаву, що стояла на шляху від шведського війська до Запорожжя й заступала запорожцям підходи до Січі. Король згодився нате і 4 квітня разом із Гордієнком та запорожцями штурмував місто, та тільки там стояла добра російська залога, що відбила той напад, і через те полтавська облога затяглася аж на три місяці, а тим часом сюди наблизилося велике російське військо під керуванням самого царя.

Хвалилися запорожці Полтави дістати:

Ще Полтави не дістали, а вже швед іздався.

На бідную головоньку кошовий зостався;

Ой, умерла в кошового старенікая мати,

Ой, нікому кошовому порадоньки дати.

Тим часом на Україні справа складалася не на користь шведам та Мазепі. Універсали гетьмана не мали ніякого впливу на український люд, бо Мазепу всі знали не за оборонця народних прав, а за гнобителя й щирого прихильника московських порядків. Йому ніхто не йняв віри, бо всі знали, що коли б він дістав повду владу й незалежність од Москви, то козаки й поспільство були б так само поневолені, як і під владою московських воєвод. Навіть козацька старшина, що намовляла Мазепу перейти до шведів, сама перекинулася разом із ним на бік короля; згодом побачивши, що Україна заповнена російським військом, шведів же дуже мало, почала полишати Мазепу й віддаватись на милосердя царя. Тільки по Ворсклі та Орелі, в тих місцях, куди заходили запорожці, народ повставав і прилучався до них, бо знав козаків за оборонців простого люду і всіх поневолених.

Карлу XII доводилося починати щось рішуче, й він зважився знову всією силою штурмувати Полтаву. Але доля давно відсахнулася від нього; оглядаючи 17 червня табір царського війська, він був тяжко поранений в ногу. Проте, не зважаючи на ту рану, він 21 червня, лежачи на ношах, все-таки розпочав штурм Полтави. Бій тривав два дні, і все ніхто нікого не перемагав, а тим часом російське військо зовсім близько підсунулося до шведів. 27 червня сталася рішуча баталія, що прозвана Полтавською, й у тій битві царське військо перемогло шведів.

Розбиті шведські полки мусили хутко відступати до Дніпра, щоб врятуватись у турецьких землях. Тоді ж запорожці стали Карлові у великій пригоді, бо знали всі шляхи, перевози й броди. Гордієнко повів короля понад Ворсклою на Переволочну й сам із частиною запорожців вискочив уперед, щоб наготувати на Дніпрі човни. Першим із утікачів досяг Дніпра Мазепа з генеральним писарем Орликом, і надвечір 29 червня запорожці вже перевезли їх на західний бік. Король Карл не міг встигнути за гетьманом: тяжка рана змушувала короля рухатися обережно, а тим часом російське військо хутко наступало на шведів. Становище короля було дуже скрутне, й коли б запорожці не налаштували для нього заздалегідь перевозу, то, мабуть, він дістався б цареві Петру І в бранці. Гордієнко, перевізши Мазепу, зараз же зв'язав докупи два байдаки і, як тільки в ніч на 30 червня король Карл прибув до Дніпра, Гордієнко вкотив його карету на байдаки й перехопився з ними на західний берег.

Шведське військо перевозили на правий берег весь день 29 червня, але човнів для того зібрали дуже мало, бо їх перед тим захопив полковник Яковлев, пливучи до Січі. Через те до ранку 30 червня на лівому березі Дніпра лишилося ще більш 16 000 шведів, а тим часом наспіло й російське військо. Далеко з більшим поспіхом перевозились через велику річку запорожці. Передбачаючи собі в помсту мордування на смерть, комонні козаки перепливали річку кіньми, тримаючись за їхню гриву; піші ж кидалися в воду, захопивши до рук дошки із возів, ярма, колеса або кулі очерету, й, держачись за ті речі, долали річку самоплавом. Через те, коли до Дніпра наблизилося російське військо, запорожців лишилося на лівому березі тільки 220 душ.

Шведський генерал у той час запитав Меншикова, на яких умовах можна здатися, і той одповів, що шведи мають скласти зброю і тоді будуть живі всі, окрім запорожців й інших підданців царя — зрадників. Шведи скорилися своїй долі; запорожці ж, знаючи, які нечувані муки чекають на них у руках московських катів, кинулися з берега в Дніпро і здебільшого загинули у хвилях рідної річки.

 

ПІСЛЯ ПОЛТАВИ

Тим часом Гордієнко вже вів Мазепу та Карла за Дніпром понад річкою Омельником, а далі порадив іти через верхів'я Інгульця, понад Інгулом. За кілька днів усі щасливо прибули до Бугу й стали табором на 25 верст нижче устя Інгулу. 7 липня шведи вже перевозились за Буг у турецьку землю; слідом почали переправлятись і запорожці, та тільки, може, половина їх устигла перевезтись, як надійшла звістка, що до Бугу підступають російські драгуни. Почувши про те, всі запорожці повернули коней од Бугу й подались у добре їм знайомі байраки Дикого поля, пізніше ж повернули до устя Дніпра й приєднались до товариства, що було з кошовим отаманом Сорочинським.

Прибувши до Очакова, Карл дозволив запорожцям іти, куди хочуть, і значна частина подалася на низ Дніпра; решта ж із кошовим Гордієнком, Мазепою та королем Карлом перейшла до Бендер, де 22 серпня року 1709-го гетьман Мазепа, пригнічений тяжкими подіями, й помер.

Таким чином, року 1709-го землі Війська Запорозького, опріч південних степів, захопило російське військо, а самі запорожці були проголошені указом царя зрадниками. Всім українцям заборонялося знатися із запорожцями: навіть чумакам не дозволяли ходити у Крим по сіль, щоб на низу Дніпра вони не бачилися із запорожцями; увесь же люд полків Миргородського та Полтавського за те, що. став на бік запорожців, зазнав тяжкої покари — заслання в Сибір і навіть смертного вироку. Від Скоропадського, затвердженого на гетьманському уряді після втечі Мазепи, була відібрана влада й до нього приставили царського радника, боярина, який і керував Україною.

Проте ватажок запорожців Кость Гордієнко й після усіх цих подій не втратив свого завзяття. Він, разом із генеральним військовим писарем Пилипом Орликом, мав надію, що перемога Російської держави була випадковою, а занепад України тимчасовий. Вони обоє вірили, що шведський король знову стане могутнім; та й турецький султан, на їхню думку, не повинен був згодитись на те, щоб Росія зрештою прилучила до себе Україну й Запорожжя. Обидва втікачі плекали надію, що за допомогою Швеції й Туреччини Україна знову матиме незалежність. Під впливом таких сподівань у травні 1710 року в Бендерах запорожці, що лишилися з Гордієнком, проголосили Орлика гетьманом України, а після того запорожці, з одного боку, й Орлик, із другого, склали умову про те, як він має правити Україною і забезпечувати права й вольності Запорожжя. Хоч та умова й лишилася назавжди на папері, проте вона цікава, бо виявляє бажання й міркування ідейних українців того часу й тодішніх запорожців. От скорочені основні пакти тієї умови:

1). На Україні мусить панувати віра православна з митрополією в Києві, залежною тільки од Цареградсь-кого патріарха.

Пошук на сайті: