Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4377
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4350
Проте добрі часи запорозького життя тривали недовго. Під час миру з Росією запорожці не дуже-то потрібні були ханові, й татари почали чинити їм утиски. Олешківська Січ була зовсім одірвана від земель Запорожжя й до того стояла в дуже сумній та непридатній місцевості. Замість широкого Дніпра тут, повз Січ, бігла вузенька річка Конка з дуже піскуватими берегами, й ті піски вітрами заносило навіть у саму Січ. Сумний вигляд мала й Січ, бо замість гарної церкви, спаленої в Чор-томлицькій, тут стояла маленька невисока церковця, схожа на курінь, із очеретяними стінами, з нап'ятим парусом замість даху. Серце козацьке щеміло, дивлячись на свою нову Січ та згадуючи веселі простори Базавлуцького лугу; татари ж ніяк не хотіли дозволити запорожцям перейти із кошем знову на Базавлук, а змушували їх лишатися в Олешках, щоб мати перед своїми очима. Потім хан одібрав од запорожців право вільно брати в Прогноях сіль, а примусив платити за неї мито. Третє горе запорожців полягало в тому, що під час руїни Чортомлицької Січі вони втратили всі свої гармати; Січ Запорозька не мала чим оборонятись, і татарам легко було повсякчас захопити її несподівано, а запорожців за непокору забрати в неволю. Хан не хотів давати козакам гармати; коли ж Гордієнко знайшов і відкопав на низу Дніпра свої, заховані у пісках кошовим отаманом Морозом під час його невдалого походу на море, й хотів тими гарматами риштувати Січ, то хан погрожував одібрати всю артилерію собі, так що запорожцям довелося знову заховати її у потаємному місці.

Дуже тяжко терпіли запорожці те, що бусурмани, яких вони звали поганцями, вороги святого хреста, що їх козацькі діди й прадіди споконвіку били, тепер намагались бути у них панами й змушували козаків воювати проти татарських та турецьких недругів і за бусурманів проливати свою кров. Більшість запорожців мала це навіть за гріх, і через те не дивно, що, вже, починаючи з року 1714-го, між товариством запорозьким точилися розмови про те, як би вирватися з непевного свого становища й повернутися знову під протекцію християнського царя.

 

ІВАН МАЛАШЕВИЧ

Найповажнішим представником партії, прихильної до російської зверхності, був на Запорожжі Іван Олексович Малашевич, обраний року 1714-го кошовим отаманом. Прибічники завзятого Гордієнка з часом почали втрачати свій вплив на громаду й того ж року з пропозиції Малашевича на військовій раді в Січі вирішено було послати до царя через гетьмана Скоропадського прохання прийняти знову Військо Запорозьке під свою руку.

Російський уряд не згодився на бажання запорожців та й не мав змоги, бо всі землі запорозькі на підставі Прутської умови відійшли до Турецької держави, й без нової війни султан їх не віддав би Росії. Невдалий кінець заходів Малашевича зробив його становище в Січі непевним, і восени того ж року, замість Малашевича, запорожці обрали кошовим Василя Осипова.

Чутки про зносини запорожців із російським урядом, мабуть, дійшли до хана, бо тієї ж осені він послав кошовому отаманові наказ, щоб з усім військом вийшов на Каланчак і дав там присягу ханові з тим, щоб дотримуватися його протекції. Такі домагання дуже обурили всіх запорожців, а тут ще татари відібрали в них усі Дніпрові гирла й почали збирати мито з рибалок. Під впливом тих утисків запорожці знову послали прохання до Петербурга про те, щоб їх взяли під царську руку; від присяги ж ханові ухилилися, сказавши, що більшість товариства розійшлась на той час по плавнях.

При тій нагоді Костя Гордієнко поїхав до хана клопотатися на користь Війська Запорозького, доводячи йому, що утиски примусять запорожців знову піддатись цареві. Добре відомий ханові й навіть султанові колишній кошовий мав вплив у Бахчисараї, й року 1715-го хан Каплан-Гірей, щоб прихилити Військо Запорозьке до себе, подарував йому Кизикерменський перевіз через Дніпро з усіма від нього прибутками.

Незважаючи на те, попередні татарські утиски зміцнили на Січі прихильну до Росії партію, й року 1716-го вона, взявши гору, знову обрала кошовим отаманом Івана Малашевича. А 3 травня отаман послав листа до Миргородського полковника Данила Апостола з проханням, щоб заступився за Військо Запорозьке перед гетьманом та царем, а пізніше написав про те ж саме гетьманові Скоропадському. Наслідком усіх цих прохань був тільки від російського уряду дозвіл переходити на Україну поодиноким запорожцям, “до зради непричетним”, і то з умовою, щоб вони вже не верталися на Запорожжя, а служили на Гетьманщині сердюками.

Зрозуміло, що Військо Запорозьке та й сам Малашевич не того бажали, і з Січі на Гетьманщину ніхто не рушив.

 

ЛИХІ ВІСТІ 3 УКРАЇНИ

Таке становище тривало до року 1722-го. Російський уряд не хотів і чути про запорожців, а тим часом ще дужче та дужче обмежував автономію України. Людність українську обтяжували постоями російського війська, козаків же щороку мучили роботами й не тільки вже в Петербурзі та побіля нього, а ще й на каналах од Волги до Дону по річці Камишівці, в Астрахані, на гирлах та на спорудженні фортець на кавказькій “лінії”. З кожним роком українське козацтво тануло, мов страсна свічка на повітрі. Вважають, що тільки на п'ять років (1720 — 1725) на державних роботах померло біля 20 000 козаків; ганяли ж козаків працювати не тільки в цей час, а з самого початку шведської війни, з року 1700-го. Згадки про тяжку недолю козаків на канальських роботах збереглись навіть у народних піснях:

Ой, дали хлопцям широкі лопати

Та послали хлопця молодого та канави копати.

Ой, летів ворон да із чужих сторін

Та летючи кряче:

“Ой, сидить хлопець та над канавою

Та жалісно плаче”.

Ой, летів ворон та із чужих сторін

Та, летючи вгору, крикнув:

“Ще ж бо я хлопець, хлопець молоденький,

Ой, тутечки не привикнув!

Ой, продай же, тату, та воронії коні

Та викупи мене, хлопця молодого,

Із темної неволі!”

Зрештою козаки за часів Петра І збідніли вже до того, що навіть не мали за що купити коня й перетворювалися на хліборобів-посполитих. Полковничі уряди почали роздавати їх великоросіянам; року ж 1722-го до гетьмана була приставлена так звана Малоросійська Колегія, до якої з рук гетьмана перейшли всі судові справи.

Гетьман Скоропадський до того був приголомшений одібранням од нього залишків влади, що року 1723-го вмер, і Україна на якийсь час лишилася зовсім без гетьмана.

Кари й утиски щодо козаків не припинялися й після того: ще року 1723-го було вислано 10 000 козаків на Кавказ, на Каспійське море, будувати там фортецю святого Хреста, а коли половина з тих козаків померла там од пропасниці, а друга половина знесилилася, то року 1724-го на їхнє місце було послано 10 000 з інших козацьких полків.

Після смерті царя Петра Олексійовича цариця Катерина І, продовжуючи політику свого чоловіка, наказом од 22 квітня року 1725-го потвердила, щоб з України ніхто не смів ходити на Запорожжя й навіть купці, вирушаючи до Криму, мали обминати Січ.

 

ПОЧАТОК ГАЙДАМАЧЧИНИ

Під час знегоди, що панувала на Україні, Гордієнкові не дуже важко було своєю шанобою серед січового товариства знищувати вплив Малашевича, й запорожці лишилися в Олешках, скоряючись своїй долі. Нудьгуючи без війни, найзавзятіші із січовиків гуртували біля себе ватаги голоти й водили їх за Синюху на Правобережжя. Там саме відбувався передостанній акт трагедії українського життя: поляки, користуючись своїм правом, що набули його за Прутською умовою, захопили Україну своїм військом, забороняли всякі згадки про козацтво й повертали людей на кріпаків. Мов та галич, налетіли на Україну нащадки тих польських панів та магнатів, що під час повстання Богдана Хмельницького та боротьби з Дорошенком або загинули од козацьких щабель, або повтікали. Слідом за панами прокрадалися й жиди. З'явилися знову оренди шинків, річок, озер та перевозів, а щоб тримати селян у покорі, пани, як і сто літ до того, позаводили надвірні роти козаків.

Згадуючи одвічну мету існування козацтва — оборону поневоленого люду, ватаги запорожців виходили з Олешок та з Гарду на Бузі й чинили напади на маєтки польських панів, а іноді навіть вигонили їх із цілої округи, визволяючи, хоч на невеликий час, поневолений люд. Tі загони запорожців, що ходили на поляків, хоч і з відома Коша Запорозького, але на свою відповідальність, разом із людьми, що приставали до них у самій Україні, почали зватися гайдамаками.

Іноді такі гайдамацькі загони шарпали і своїх спільників — татар, та тільки за те Кошу доводилося дорого розплачуватися: після кожного такого нападу, на Січ прибували татарські мурзи й примушували кошового платити утричі більшу суму, аніж коштувало пограбоване в татар добро.

Час від часу кримський хан викликав із Січі полк або два запорожців і посилав їх воювати то з черкесами, то з калмиками, то зі своїми непокірливими мурзами, і Військо Запорозьке, хоч і дуже неохоче, а мусило те робити. Життя в Січі було сумне, бо через непридатну, піскувату місцевість в Олешківській Січі рідко коли пробувало більше як тисяча-півтори товариства; решта ж більш охоче жила по старих січах та ще на річках Самарі та Бугу й не тільки в літню добу, а навіть зимували там по бурдюгах та зимівниках. Таким чином Олешківська Січ тільки через те вважалася осередком Запорожжя, що в ній був кошовий отаман із старшиною та переховувалися військові клейноди.

Тепер місце, де була Олешківська Січ, засипане пісками та обсаджене лозою, і замість січових руїн там можна бачити лише самі кучугури й шелюги.

По весні року 1727-го цариця Катерина І зійшла зі світу, й російська політика враз змінилася. За недолітнього царя Петра II владу в державі спершу забрав до своїх рук Меншиков, а пізніше — Довгорукі. Обидва вони були ворогами Малоросійської Колегії. І її враз було скасовано, а всемогутнього на Україні Вельяминова притягнено навіть до суду; влітку ж року 1727-го на Україні було оповіщено про вибори нового гетьмана, причому російський уряд застеріг українську старшину, що ніхто інший не буде затверджений на гетьманському уряді, як тільки полковник Миргородського полку Данило Апостол.

Українська старшина і взагалі громадянство, не розуміючи того, що повернення на Україні до старих порядків зроблене не з переконання в потребі такого повороту, а тільки з ворожнечі до вельмож, що стояли біля влади за часів Петра І, раділи, мов діти, і чутка про полегкості на Україні незабаром дійшла й до Січі Запорозької й підняла там вплив Малашевича та прихильників російської зверхності, так що того ж року, 19 жовтня кошовий отаман Павло Федорів за згодою товариства послав до нового гетьмана листа з проханням поклопотатися про те, щоб цар узяв запорожців під свою руку.

З тих заходів знову нічого не вийшло. Росія не хотіла воювати з Туреччиною, а через те й не бажала брати у свою владу Запорожжя; проте, маючи на увазі, що відносини Росії з Туреччиною погіршали ще з часів походу царя Петра І на персів, російський уряд визнавав корисним під час війни з турками мати запорожців на своєму боці й перестав надалі дратувати їх, як це було досі.

 

КРИВДА ЗАПОРОЖЦЯМ ОД ТАТАР

Тут на Запорожжі сталася подія, яка зрештою повернула запорозьке життя в російську течію й назавжди знищила в серці Гордієнка надію зберегти автономію Запорожжя під протекцією кримського хана та турецького султана.

В грудні 1727 року Калга-Салтан (друга особа після хана) прибув до Бугу і звелів усім ватагам запорожців, що були там на рибальстві та полюванні, кількістю до 2000 душ, покинути все й рушити з наказу хана з ним на Буджак утихомирювати тих мурзів, що неначебто повстали. Запорожці послухали Калгу й разом із тими татарами, що були під його рукою, воювали проти Білгородської орди. Але за якийсь час виявилося, що Калга-Салтан робив все те не з наказу хана, а самовільно, повставши проти його влади. Слідом за тією чуткою на Буджак прибув особисто хан із великим військом, і захопивши Калгу-Салтана, відрядив його до Стамбула на страту; запорожців же, одібравши од них зброю, звелів продати в неволю на галери.

 

ВИХІД ЗАПОРОЖЦІВ 3 ОЛЕШОК

Коли про цю подію дізналися по всіх річках та лугах Запорожжя, то зрозуміло, що все товариство надзвичайно обурилося проти татар та всіх прихильників татарської зверхності. Тим часом на Січі, де пробувало здебільшого старе козацтво, яке ненавиділо московські порядки, за короткий час до того прихильники татарської зверхності взяли гору й 23 травня 1728 року знову обрали кошовим отаманом Костя Гордієнка. Тоді вороги бусурманства, згуртувавшись на Самарі, вирішили силою забрати в Гордієнка клейноди. Під проводом завзятого ворога бусурманів — старого Івана Гусака, вони, сівши на 40 байдаків, прибули в Олешківську Січ, скликали там раду й почали дорікати Гордієнкові за те, що призвів Військо Запорозьке до такої недолі й ганьби, що татари не тільки знущаються над запорожцями, а навіть продають їх у неволю. Коли ж Гордієнко і колишній кошовий отаман Карпо Сидоренко почали казати про те, що російські канальські роботи гірші за турецьку каторгу, то прихильники Гусака й Малашевича побили Сидоренка, від Гордієнка ж забрали клейноди, а самого закували в кайдани.

Забравши владу до своїх рук, прихильники московської зверхності розгромили на Січі всі крамниці й шинки, забрали з церкви всі святощі й, підпаливши січові будинки, перевезлися під Кизикерменом через Дніпро на правий берег і пішли на місце Старої Січі на устя Чортомлика. Там запорожці настановили кошовим отаманом Івана Гусака й розіслали по всіх кутках Запорожжя звістку про перехід Коша на старе місце.

Після того ж Іван Гусак відрядив до Петербурга посланців із проханням, щоб Військо Запорозьке було взяте під російську зверхність, та тільки й на цей раз, замість відповіді, був виданий наказ гетьманові і всім прикордонним начальникам, що пускати на Україну можна тільки поодиноких запорожців; коли б же вони наважились перейти Орель цілим військом, то їх треба зброєю відбивати назад за кордон, а на словах запорозьким посланцям сказали, що як трапиться нагода, то їх приймуть-таки в підданство.

Коли дізналися на Січі, що цар не приймає запорожців, то через боязнь помсти з боку татар та турків за зраду, запорозьке товариство почало хвилюватися й погрожувати кошовому Гусаку вбити за те, що призвів Військо до такого непевного становища. Через те отаман із купою своїх найближчих приятелів потай утік із Січі й хотів через Гетьманщину прибути у Київ до воєводи графа Вейсбаха, та його було припроваджено до гетьмана.

Пошук на сайті: