Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 40)

Після цієї втечі очі всього Запорожжя знову звернулися на Костя Гордієнка. Тільки він один своїм впливом на хана міг врятувати Військо Запорозьке од султанського гніву. Ланцюги з Гордієнка зняли зараз же після того, як Кіш перейшов на Базавлуг, і він ще й під час кошевства Івана Гусака жив на Січі вільно і в шані; тепер же, лишившись без отамана, запорожці знову, було, обрали кошовим Гордієнка, але він, може, через свою старість, а, може, через пережиту тяжку образу рішуче відмовився од кошевства. Коли ж січове товариство стало просити його послужити громаді й погодити знову Військо з ханом, Гордієнко зараз же забув свої кривди, не хотів мститися й, поїхавши в Бахчисарай, заспокоїв хана, сказавши, що запорожці покинули Олешки тільки через те, що їм не до вподоби та місцевість, а що все-таки вони лишилися на своїх одвічних землях і не мають наміру ухилятись од ханської протекції.

Хоч Гордієнкові й пощастило залагодити відносини запорожців із ханом та султаном, проте турки через якийсь час прислали бендерського пашу подивитися, яке будівництво розгорнули козаки на усті Чортомлика, і врешті наказав, щоб запорожці перейшли із Січчю далі від російського кордону. Змушені знову покинути Стару Січ, козаки все ж таки не захотіли вертатися в піскуваті Олешки, а року 1730-го осіли Січчю на усті річки Кам'янки, з якої їм було зручніше, ніж з Олешок, приєднатися при нагоді до російського війська.

А події справді схиляли до такого єднання: 25 червня 1731 року цариця Анна Іванівна видала графові Вейсбаху указ на збудування цілої низки фортець од устя Самари по Орелі й до Дінця. І от граф, обмірковуючи, як обороняти ту “Українську лінію”, дійшов думки, що найкращою тут силою були б запорожці, що заступали Україну од татар більше двох століть. 31 серпня він за згодою з царицею послав кошовому отаманові Івану Малашевичу таємного листа, застерігаючи, що вже наближається час, коли цариця згодиться знову взяти запорожців у свою службу.

Такий час справді хутко настав. Року 1733-го помер польський король Август II. Після його смерті за польську корону почали змагатися син Августа Фрідріх, якого підтримували Австрія й Росія, та Станіслав Лещинський, що його хотіла сама Польща та підтримувала Франція. Лещинський, шукаючи собі підпори, звернувся за поміччю до турецького султана, кримського хана та кошового отамана Війська Запорозького Малашевича. Не знаючи, як викручуватись, отаман вдався за порадою до російського фельдмаршала Мініха, а той — до цариці, схиляючи її якнайшвидше взяти запорожців під свою протекцію, не довести їх до служби ворожій стороні, й от 31 серпня 1733 року на Січ була надіслана царська грамота, якою прощалися провини запорожцям, і вони переходили у російське підданство.

Певно, що та милість не впала б на Гордієнка, відвертого й запеклого ворога російської держави, та він не дожив до того дня, коли Запорожжя віддавалось на ласку цариці. Він помер у Кам'янській Січі 4 травня 1733 року. Січове товариство, пригадуючи щиру душу, завзяття й лицарство свого отамана, поховало його, як і годилося козакові, з мушкетною падьбою, й на північ од Січі, де було січове кладовище, насипало над його домовиною таку ж могилу, як над домовиною Івана Сірка в Чортомлицькій Січі. Та могила й хрест над нею збереглися й до наших часів над Козацьким Річищем (Дніпровою протокою) недалеко від села Кам'янки на Таврії.

 

ДРУГИЙ ВИХІД НА БАЗАВЛУГ

На початку року 1734-го настала вирішальна хвилина. Кримський хан вимагав од кошового отамана Івана Білецького, щоб запорожці йшли в Польщу на поміч королю Станіславу Лещинському, а це означало б, що запорожці мали б воювати проти російського війська, бо воно вже було в Польщі й руйнувало маєтки прихильників Лещинського.

При тій нагоді Білецький вирішив одверто стати на бік православного царя. Щоб одвести ханові очі, він із кількома тисячами війська вийшов до Бугу неначе для того, щоб сполучитися з ханом; насправді ж із дороги повернув назад і попрямував на Базавлуг, а Малашевич, за умовою з ним, перевів тим часом усе військо з Кам'янської Січі теж до Базавлугу, і все Військо Запорозьке, сполучившим там, 31 березня заклало над річкою Підпільною Нову Січ, всього на одну милю нижче Старої Січі проти Базавлугу.

Зі своїм переходом під руку цариці запорожці на цей раз уже не таїлися, а послали кримському ханові Каплану-Гірею, звістку, що вони не можуть воювати зі своєю вірою і своїми земляками, українськими козаками, що вони виступлять поруч із російським військом. З приводу переходу Запорозького Коша з річки Кам'янки на Базавлуг виникло затяжне листування та перемовляння між російським урядом та турецьким султаном. Почали з'ясовувати, чия ж то земля — той Базавлуг. Турки посилали навіть своїх людей оглядати місцевість, де осіли запорожці; російський же уряд дав своєму посланцю в Стамбулі наказ, щоб не доводити до війни з Туреччиною, а казати, ніби російська імператриця ніякого діла із запорожцями не має і що вони, хоч і перейшли, рятуючи себе, з одного Коша на другий, а проте оселились знову-таки на турецькій землі, а не на російській. Почувши це, від російського посла, султан звелів ханові умовити запорожців, щоб повернулися назад, а якщо вони не послухалися б, то змусити їх до того силою, як людей, що мешкають на турецькій землі.

Доки тривало те листування між сусідами, запорожці, отаборившись над річкою Підпільною, біля несходимої пущі Лугу Базавлугу, робили навколо свого нового коша окопи і зводили січові будівлі, не рахуючись із тим, кому та земля належала на папері, бо знали, що справді ті володіння разом із Дніпром, річкою Підпільною та Базавлугом споконвіку були запорозькі.

Улітку того ж 1734 року старий сіромаха Пилип Орлик, що, покинувши після смерті Карла XII Швецію, проживав у Салоніках, прислав через кримського хана до запорожців листа, умовляючи їх одцуратись ворогів-гнобителів неньки-України, та листи його не справили ніякого впливу, бо всі запорожці були захоплені радістю з приводу переходу на рідні місця.

Проте турецький султан не хотів так легко зректися запорожців, а тим більше їхніх земель, що за Прутською умовою відійшли його державі, а послав у Білу Церкву до графа Вейсбаха спитати, за яким правом російська цариця, взявши запорожців під свою протекцію, залишає їх на землі падишаха та ще й зводить там фортецю. Граф одповів, ніби ніякої будівлі на Базавлузі російський уряд не споруджує; запорожцям же, мовляв, наказано слухатися султанових наказів, а тим часом сам викликав кошового Івана Малашевича із старшиною у Білу Церкву, й там кошовий та всі його товариші, кількістю 153 чоловіки, 2 вересня 1734 року присягнули на вірність цариці.

Невдовзі після того із запорожцями на їхнє прохання було підписано в Лубнах умову, на підставі якої вони переходили в підданство російських царів. Головні підвалини були такі:

1) Всі провини запорожців проти Росії забути.

2) Мешкати запорожцям у тих місцях, де року 1709-го була зруйнована їхня Січ.

3) Користуватись запорожцям здобиччю від рибальства по річці Дніпру, а в степах полювати безборонне, починаючи від російських кордонів.

4) Мати запорожцям свою старшину зі своїм звичаєм.

5) Бути вірними російському престолу й пильнувати кордони російської держави.

6) Підлягати запорожцям старшому генералові російських військ на Україні.

7) Запорожці мають отримувати за свою службу жалування щорічно — 20 000 карбованців на все військо.

Після того на Січ було послано російського генерала Тараканова, щоб передати війську пйдарунки й одібрати од запорожців присягу. Довідавшись, що посланець наближається до Січі, кошовий отаман і все товариство вирішили зустріти його якнайурочистіше. Військо вийшло за Січ і стало по обидва боки шляху, і тут Малашевич привітав Тараканова промовою. Потім запорожці стріляли з мушкетів та з гармат, а коли прийшли в Січ і переступили поріг церкви, яка вже була збудована, то генерала зустрів пан-отець і відправив молебінь. Після тієї служби Військо зібралося на раду на майдані. Там прочитали царську грамоту про те, що запорожці переходять під Російську державу, Запорозькому Війську вручаються нові клейноди, і все Військо, кількістю 7115 козаків, присягнуло. Як виявилось із курінних реєстрів, усіх запорожців тоді налічувалося біля 20 000, та тільки більшість їх, як і завжди, перебувала на вольностях.

Незабаром на Січ прибув і посланець турецького султана з грішми, подарунками й листами від хана та Орлика, щоб умовляти запорожців не піддаватися Росії, та було вже пізно: запорожці зустріли його без великої шани й дорікали за проданих у неволю товаришів; одповідь же на листи Орлика й хана дали глузливу й лайливу.

10 жовтня року 1734-го кошовий отаман Іван Малашевич повідомив графа Вейсбаха, що ті запорожці, які не були в Січі під час зустрічі Тараканова, присягнуть тоді, коли повернуться, в присутності своїх курінних отаманів.

Починаючи з часів смерті Івана Сірка, сила й вага Війська Запорозького хутко почала падати, і з незалежної од сусідніх держав військової громади, що року 1648-го спромоглася, разом із Богданом Хмельницьким, підняти на ноги й озброїти народне українське військо в 200 000 козаків, вона менше, ніж за сто літ, року 1734-го перейшла в підданство царя вже як підлегле російському генералові козацьке військо, без зазначення навіть меж своїх земель, мало не з такими самими правами, як військо Донське, Уральське й інші. Дивуватись нема чого, бо сто літ раніше сусідні із Запорожжям держави — Польща та Московщина, мали небагато постійного війська, і 20 000 запорожців тоді являли із себе велику силу: в XVII ж сторіччі, коли Російська держава легко виставляла в поле по триста тисяч війська, запорожці, що лишились в такій же самій кількості, як і в XVI столітті, до того ж не могли мати допомоги із знесиленої та пригніченої України, втратили своє значення, бо перестали бути великою силою. Наставав час, коли завзяття та вдача окремих людей втрачали на війні свою вагу й доба лицарства відходила в минулу давнину.

 

НОВА СІЧ

(1734-1775 роки)

 

УПОРЯДКУВАННЯ СІЧІ НА ПІДПІЛЬНІЙ

Осівши напровесні року 1834-го новим кошем над річкою Підпільною, недалеко устя річки Базавлука, запорожці, почуваючи себе в небезпеці від помсти татар за свою зраду їм, якнайхутчіше почали робити навкруг коша окопи та зміцнювати своє нове гніздо засіками; на вали поставили біля десятка гармат, захованих у пісках із давніх часів.

Доки навколо Січі копали окопи, всередині будували курені й інші січові будови, було закладено дерев'яну церкву святої Покрови, без якої, на думку запорожців, не може існувати й сама Січ. Тільки далеко не все товариство запорозьке могло прикласти рук до цього впорядкування, бо частина козаків, як і звичайно, пішла на рибальство та полювання, а кільком полкам довелося-таки взяти участь у змаганні польських королів Августа III та Станіслава Лещинського, тільки вже не на боці останнього, як того домагався кримський хан, а на боці російського ставленика Августа III

З Прутської умови, за якою Правобережжя знову дісталося Польщі, та до часів Нової Січі польські пани зрештою винищили незалежне од панів козацтво, зорганізоване Палієм та його товаришами, й поновили порядки, що існували до повстання Богдана Хмельницького. З метою залюднення спустошених земель Правобережної України польські пани закликали на свою дідизну переселенців з Лівобережжя, обіцяючи їм усілякі пільги. Звичайно, на землях, призначених для селитьби, пани виставляли на палі дошки з кількома рядками дірочок, і ті дірки визначали, скільки років поселенці мають володіти грунтами, не виплачуючи оренди і не працюючи на пана. Необачні люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на гетьманщині, тисячами переходили на правий берег Дніпра до грунтів, на яких дехто з них жив ще зі своїми батьками до “Згону”, не задумуючись над тим, що станеться в будучині. Час минав, а пани щороку забивали кілками на своїх дошках по дірочці, а як тільки всі позабивали, селяни опинилися без власних грунтів і цілком у панському ярмі. Одночасно з поневоленням відновлялася на Україні й унія. Вона хутко насувалась із Заходу й нарешті запанувала на Брацлавщині та Київщині.

 

НЕСПОКІЙ НА УКРАЇНІ

Засмучений неволею український люд почав пильно прислухатись до оповідань старих людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки визволяли Україну від панів; дали волю селянам; найзавзятіші з них стали міркувати, чи не можна б знову вчинити так, як це робив колись Богдан Хмельницький.

З назріванням у народі таких настроїв польські пани на Україні поділилися на дві партії й заклали спілки, що звалися “конфедераціями”. Одна з них тягла за Станіслава Лещинського, закликаючи собі на поміч татар; друга ж — за Августа III, і вона прикликала собі на поміч російське військо. Колотнеча між панами зчинилася ще в році 1733-му. Вони озброювали селян, складали з них сотні надвірних козаків, призначаючи сотниками здебільшого досвідчених у військових справах вихідців із Запорозького Війська, й ходили грабувати й нищити панів іншої конфедерації. Простому людові подобалося це, й він охоче кидав хліборобство й писався в надвірні козаки.

З весни року 1734-го на Україну вступило російське військо, а разом з ним козаки з Лівобережжя й кілька полків Війська Запорозького під проводом колишнього кошового Івана Білецького. Всі вони заходилися нищити маєтки й міста прихильників Лещинського, піднімаючи народ до повстання проти панів ворожої конфедерації. Побачивши, що польських панів б'є і російське військо, і запорожці, народ Правобережної України зрозумів це так, що, “цариця, мовляв, прислала своє військо, щоб визволити людей од панів та жидів”, і з поміччю захожих запорожців почав збиратись у ватаги та громити панів, не розбираючи вже, чи то прихильники Лещинського, чи Августа III.

Особливої сили набуло повстання українського люду на Брацлавщині. Там старшина надвірних козаків князя Любомирського, запорожець Верлан, назвавши себе полковником Війська Запорозького, скупчив навколо себе чимало озброєного люду, поділив його на сотні й завів у своїх загонах козацький устрій. Тих повстанців поляки прозвали “гайдамаками”, і та назва збереглася навіть до наших днів у прикладі до людей свавільних, завзятих та жорстоких.

Зі своїми ватагами Верлан рушив походом по всій Брацлавщині, руйнуючи панські маєтки, вирізуючи жидів, ксьондзів та уніатських попів і змушуючи людей присягати на вірність російській цариці. Згодом він перекинувся на Поділля й Волинь: громив невеликі хоругви польського війська, захопив Жванець і Броди та сягав аж до Кам'янця та Львова.

На Поділлі хвиля повстання підхоплена “левенцями”, які ще з часів великого руху козаччини кублилися понад Дністром, ховаючись за таких часів у Волощину, а в Галичині — “опришками”, і згодом докотилася до верховин Прута, Черемоша й у Карпати до гуцулів, де продовжилася аж до року 1745-го під проводом прославленого в народних піснях Довбуша.

Ой, попід гай зелененький,

Ходить Довбуш молоденький,

На ніженьку налягає,

Топірцем ся підпирає

Та й на хлопці покликає:

“Ой ви, хлопці, ви, молодці!

А сходіться враз докупці,

Бо будемо раду мати,

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4460
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4368

Пошук на сайті: