Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4377
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4350

Де підемо розбивати,

Щоби Кути не минути,

До Косова повернути.

Тепер, хлопці, ідем спати,

Бо маємо рано встати,

Та вставайте всі раненько,

Убирайтеся борзенько

У постоли скирянії,

У волоки шовковії,

Бо зайдемо та до Дзвінки —

До Штефанової жінки”.

“Ой, Довбушу, ти, пане наш,

Там пригода буде у нас!”

“Ви на мене уважайте —

По дві кулі забивайте,

Станьте, хлопці, під ворота,

А я піду під віконце —

Чи спить моє любе серце?..

Рух українського люду на Київщині та Брацлавщині було припинено зовсім несподівано. Станіслав Лещинський того ж року втік із Польщі за кордон, пани ж його партії скорилися російському урядові й просили оборонити їх од нападів гайдамак та допомогти їм вгамувати непокірливих селян. Російський уряд згодився на те, й ті самі начальники російського війська, які нещодавно закликали селян бити панів, того ж 1734 року надосінь розгромили ватаги Верлана й інших провідців — гайдамак, а далі почали винищувати на Україні й дрібніші гайдамацькі загони; винищувати й захоплювати навіть поодиноких козаків і без жалю віддавати їх на суд тим же польським панам, які од них потерпали. Можна гадати, який був суд: гайдамакам і всім, хто не хотів коритися панам, поляки завдавали нелюдських мук і здебільшого навіть замордовували на смерть.

Багато при цьому загинуло люду й тільки дрібним гайдамацьким ватагам та поодиноким запорожцям пощастило втекти до Чути, або сховатись понад Бугом у байраках Запорожжя.

Звідтоді, себто з першого року існування Нової Січі, життя Війська Запорозького сполучилося з життям гайдамаків, що найбільше містилися на острові Мигеї на Бузі, в Чуті та по глибоких байраках, що спадають до Бугу, Інгулу та Інгульця.

Проте на західній Україні — Волині, Поділлі, Галичині й на Покутті гайдамацький рух ще довго не вщухав, і в народній поезії думи докладно розповідають про одну щасливу для повстанців баталію біля Городецьких ставків, чи озер, і про нещасливу — в лісі під Шаргородом на Поділлі.

Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати,

Ой, ходімо під Гусятин жидів розбивати!

А в п'ятницю до полудня жиди розбивали,

А в суботу в Іванківцях худобу забрали.

Козаченько-стороженько своїм знати дає:

Ой, з-за гори високої да з зеленої дубини

Ідуть ляхи на три шляхи за півтори милі.

Крикнув козак запорозький да на свої люде:

“Йдеть волинський воєвода — баталія буде!”

Перед себе десять тисяч ляхів проганяли,

На крикливій доріженці там ся іспіткали,

Дали ляхам привітання, аж з коней спадали.

Виступали козаченьки із міста Зінькова,

Ой, летіли вражі ляхи з коней, як солома;

А добре ся пани ляхи з козаками били,

Що лежить їх з-під Городка на півтори милі.

Гей, показав Медвідойко богатирську силу,

Що потопив панів ляхів в Городецькім ставу.

А Волинський воєвода з гори поглядає:

Пан Борейко без кульбаки, охляп утікає.

Нещасливий місяць-квітень настав у сім року:

Рейментарю Борейкові потекла кров з боку.

Поклонився пан Борейко пану воєводі:

“А вже ж мені з козаками воювати годі!”

Борейкова дружинонька волає долами,

Один каже до другого: “Вже пана не мами!”

Борейкова дружинонька волає до неба,

Оден каже до другого: “Розійтися треба!”

Нещасная баталія під Солонківцями,

Лежать ляхи з козаками да все купоньками.

Нещасливая та битва лиха наробила:

В Солонківцях із ляшеньків висока могила!

Борейкова дивізія в той час замішала

Да й лядському всьому війську шика поламала.

В славнім місті, у Кам'янці, стрельнули з гармати:

Не по однім по ляшеньку заплакала мати.

В славнім місті, у Кам'янці, стрельнули з рушниці,

Не по однім по ляшеньку плакали сестриці.

II

Ідуть ляхи на Вкраїну, все собі думають,

А до Лугу козацького дороги питають.

Стоять ляхи в Шаргороді. В Лузі дають знати:

“Де вже ж ляхи, пани брати, козаків вішають”.

Гей, із лісу із Кицманя, сталася там зрада,

Ах, пропала Лужецькая велика громада!

Пан Любковський, рементар, в коло луг оточив,

А Підгурський з молодцями в очі їм заскочив.

Вийди з Вербки, Медвідойко, Луга рятувати,

А вже ж нам тут, пане брати, прийде загибати.

Прибіг з Вербки Медвідойко Луга рятувати,

Не міг ляхам ради дати, мусив утікати.

Гей, закликав Медвідойко сотника Сорича:

“Сідай, брате, ляхів гнати аж до Жабокрича”.

Біля села Жабокрича, де ляхи стояли,

Трьох козаків, як шпаконьків, на паль повбивали.

Не питайте на Вкраїні, ляше, доріженьки,

Тільки гляди, де по дубках висять козаченьки.

По нещасній Україні злинула новина:

Не одного смерть спіткала козацького сина!

Де вже ж нам тут, пане брате, більше не гуляти:

Борейчики, скурві сини, будуть нас вітати.

 

НОВИЙ УСТРІЙ ЗЕМЕЛЬ ЗАПОРОЖЖЯ

Тим часом кошовий отаман Війська Запорозького Малашевич, заснувавши Нову Січ, подбав і про упорядкування всіх земель запорозьких і поділив їх на паланки, або як би сказати по-теперішньому, — повіти, призначивши в кожну невеликий відділ війська з полковником та іншою полковою старшиною. Усіх паланок до року 1764-го на Запорожжі було п'ять. На правому боці Дніпра: Буго-Гардівська, з осередком у Гарді на річці Буг, біля устя Сухого Ташлика; Інгульська — між річками Інгульцем та Дніпром, з осередком на місці, де була Кам'янська Січ; та Кодацька, угору Дніпра до річки Омельника з осередком у Старому Кодаку. На лівому боці Дніпра були: Самарська — між річками Ореллю та Конкою, та Кальміуська — від верхів'я Вовчої до річки Кальміуса, Берди та Азовського моря. Року ж 1764-го кошовий Пилип Федорів (Лантух) виділив із Самарської паланки, що вже доволі залюднилася, ще дві: Орільську та Протовчанську по річках Орелі та Протовчі й, окрім того, за згодою з Кримським ханом упорядкував восьму паланку — Прогноїнську, на Кінбурзькій косі, поміж Чорним морем та Дніпровим лиманом, де з давніх часів українські чумаки та запорозькі козаки брали сіль із Прогноїнських озер.

Татари не перешкоджали запорожцям порядкуватись, бо, з одного боку, не хотіли мати їх своїми ворогами, з другого ж — хан Каплан-Гірей, допомагаючи Лещинському, був з ордою в Каушанах на Буджаку і сам навіть боявся нападу запорожців на Крим.

Весь рік 1735-й минув для запорожців спокійно, бо кримський хан за наказом султана ходив того року на Кубань, а з Кубані — аж за Кавказькі гори — воювати персів.

Тим часом на Лівобережній Україні після смерті гетьмана Данила Апостола, що сталася 6 січня року 1734-го, російський уряд не дозволяв обирати нового гетьмана. Ця, сама по собі, велика подія, небагато важила для Війська Запорозького, бо воно тепер було залежне не від гетьмана, а від старшого з російських генералів на Україні. Дужче відбилося на запорожцях те, що року 1735-го помер генерал Вейсбах, який завжди прихильно ставився до них.

 

НОВА ВІЙНА РОСІЇ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ

Призначений на місце Вейсбаха генерал Леонтьєв пізно восени року 1735-го пішов походом на Крим і примусив Військо Запорозьке прилучитись до себе. Той похід був невчасний і дуже невдалий: вигубивши 9000 свого війська від хвороб, Леонтьєв од річки Конки рушив назад. Чимало потерпіли від холодів і запорожці, повертаючись на Січ із порожніми руками.

Року 1736-го Росія, вже не криючись, проголосила війну з Туреччиною, й фельдмаршал Мініх, викликавши до Лубен отамана Війська Запорозького Івана Малашевича із старшиною, звелів йому вислати 3000 вершників у татарські степи, щоб стежити за рухом орди, решті ж запорожцям наказав рухатися разом із російським військом на Перекоп.

Незабаром після того замість Малашевича кошовим вдруге було обрано Білецького, й він із кількома тисячами козаків брав діяльну участь у штурмі Перекопу, а потім вдерся в Крим і біля річки Самарчика, зчепившись із татарами, що були під проводом Нурредина-султана, упень його розгромив. Султан був убитий, а корогва його й бунчук дісталися запорожцям. Після цього бойовища козаки пішли далі на Козлов; бранців же, а їх було дуже багато, послали в подарунок Мініху.

Слідом за запорожцями увійшло в Крим російське військо й посунуло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачившій свою кволість, підпалили з тієї нагоди степ, й не тільки спереду, а й позаду російського війська, і тим завдали йому прикрощів. Невдовзі в Мініха почали гинути люди, а ще більше коні, й він мусив повернути назад і вибиратися з Криму серед попелу й диму. Багато там впало російського війська, та тяжко довелося й запорожцям, бо вони йшли позаду, відбиваючи татар, що переслідували Мініха аж до Орелі. Не допустивши бусурманів до останньої річки, запорожці вдарили їм у бік і змусили тікати до Криму, а наздогнавши їх, погромили деякі татарські загони й захопили у бранці трьох мурз.

За послуги у походах 1736 року Війську Запорозькому була прислана від цариці грамота й нові клейноди: срібна, позолочена булава; обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чотири менших корогви й чимало перначів для військової старшини.

Окрім зазначених походів, у запорозькому житті року 1736-го сталися ще такі події. Ті з ватажків народного повстання року 1734-го, яким пощастило врятуватись у запорозьких землях, знову згуртували коло себе побіля Бугу та в Чуті чималі ватаги гайдамаків й, проникнувши лісами та байраками на Україну, почали руйнувати та грабувати панські маєтки та вирізувати уніатів і жидів, як згадує гайдамацька, пісня:

Славна Чута товстими дубами,

Ще славніша Чута низом, козаками;

Що козаченьки завжди пробувають;

Із лядської України собі здобич мають.

Що драли ляхів, драли, обдирали,

Де був жид багатий, і того не минали,

Драли одамашки від польської ласки,

Драли кармазини, самі поносили,

Драли оксамити, шили шаровари;

Як загнали ляхів в кальнії болота,

Брали много срібла й злота.

Великого страху полякам завдавали цього разу гайдамацькі ватажки: Сава Чалий, Грива, Медвідь, Харко та Гнат Голий. Найбільше лютував Сава Чалий, і поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засідку й, спіймавши до своїх рук, передали Потоцькому. Той же надумав зробити із бранця оборонця своїх маєтків од гайдамаків і умовив його стати на службу, обіцяючи за це шану й розкішне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та смертної кари, згодився перейти на бік поляків і громити своїх колишніх товаришів-гайдамаків по їхніх кублах, що йому були добре відомі. Починаючи з року 1737-го, він справді почав ловити гайдамаків й завдавати, ганяючись за ними по запорозьких землях, великої шкоди, вже не тільки гайдамакам, а навіть Війську Запорозькому.

Другою подією на Запорожжі року 1736-го було збудування, з наказу київського генерал-губернатора Леонтьєва, що не любив запорожців і не йняв їм віри, поруч Нової Січі “Новосічинського ретраншементу”, себто окопів із будівлею, в якій містилася російська залога з комендантом. Така новина була неприємна запорожцям, і вони стали навіть хвилюватися, але Іван Малашевич, що з початку року 1737-го знову став кошовим, застеріг товариство, щоб поводилося з російським військом обережно.

На початку року 1737-го війна з турками та татарами поновилася, і Військо Запорозьке, з наказу Мініха, було поділене натроє: перша частина під проводом Малашевича повела перед армії Мініха в наступі на Очаків; друга з військом генерала Ласія — в поході на Перекоп; третя ж попливла байдаками в Лиман і на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду навколо Очакова.

Російське військо разом із запорожцями здобуло Очаків, інші ж два походи не дали помітних наслідків.

Року 1738-го знову спалахнула війна. На цей раз розпочали її татари, наскочивши на Лівобережну Україну, так що запорожцям довелося зустрічати татар на повороті та відбивати в них полон. Після того Мініх вирушив походом за Буг і звелів туди ж іти й Війську Запорозькому. Кошовий Іван Білецький виступив теж за Буг і перебував біля Дністра аж до зими, а тим часом до наказного отамана Похволитого почали звертатись інші, окрім Мініха, російські генерали, вимагаючи, щоб той вислав і до них полки запорозьких комонних козаків.

Пошук на сайті: