Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 42)

Запорожцям і так уже тяжко було від затяжної війни, бо вона звела нанівець запорозьку торгівлю і згубила чимало товариства, а тут ще свавільні вимоги генералів украй роздратували всіх, хто лишився на Січі, й вони на раді склали листа до Білецького, дорікаючи йому, що покинув їх: “Кошовому отаманові — писали вони, — личить доглядати Січі, а не блукати з клейнодами по пустинях”.

Тільки під зиму Військо Запорозьке, обідране й босе, повернулося на Січ, та й то ненадовго, бо на початку року 1739-го знову мусило виступати в похід. На цей раз більшість війська повів новий кошовий Яків Тукало. Запорожці ходили з ним під Хотин, ведучи перед в армії Мініха, а добувши його, опанували Яссами та всією Молдовою. Тут добре допомагала частина Запорозького Війська що, випливши в Чорне море, підвозила на Дунай припаси й топила дрібні турецькі судна. Друге Запорозьке Військо, під проводом полковника Онисима Білого, виступило на чолі з генералом Ласієм, що ходив на Крим. Тут запорожці показали росіянам брід через Гниле море (Сиваш) і допомогли їм заволодіти Арабатською фортецею.

Восени року 1739-го турецька війна скінчилася. Вона майже нічого не дала Росії, запорожцям же тілька нашкодила Під час цих чотирьохрічних змагань загинуло біля 6000 запорожців, себто біля половини всього придатного до бою товариства. До того ж, ще під час війни занесли з Туреччини на Січ чуму, яка змусила товариство розбігатися з Січі; багато козаків загинуло з безхліб'я по луках та байраках.

Торгівля Запорожжя припинилась, і після війни запорожці лишились майже без хліба і одягу. Російський уряд із замиренням не вимовив запорожцям права вільно плавати по Чорному морю, і за пунктом IX умови з Туреччиною “морська торгівля між Росією й Туреччиною має відбуватись тільки на турецьких кораблях”. Що ж до земельних меж, то за умовою 1739 -1740 років, віддали Туреччині добрий шмат запорозьких земель на західному боці Дніпра, з устями річок Мертвих Вод, Гнилого Єлан-ця, Інгулу й Інгульця. Правда, запорожці не хотіли й знати про передачу частини їхніх степів татарам і не пускали їх на устя цих річок.

В жовтні 1740 року померла цариця Анна Іванівна, а через рік на престол стала Єлизавета Петрівна.

 

ДРУГИЙ ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ НА УКРАЇНІ

Весь час турецької війни народні рухи на Правобережжі не вщухали. Люди не хотіли коритися польській владі й гуртувалися по лісах, створюючи ватаги. Тільки на той час поляки мали завзятого собі оборонця в особі Сави Чалого. З полком найманого польського війська він стояв у Немирові й звідтіля без жалю вистежував і громив ватаги своїх колишніх товаришів, а коли ті якось почали втікати на Запорожжя, то він скористався з того, що Військо Запорозьке було на війні, вскочив слідом за гайдамаками з полком поляків та волохів у запорозькі землі, зруйнував на Бузі запорозький Гард, не пожалівши навіть церкви та рибальських гардів (приладдя для рибальства).

Звістка про цю подію страшенно обурила не тільки гайдамацьких ватажків, а й Військо Запорозьке, як громаду, бо зрада запорожця товариству була тяжкою ганьбою всьому Війську Запорозькому... І от один із гайдамацьких ватажків — Гнат Голий заповзявся скарати Саву Чалого за його зраду. Прихопивши з собою десяток найзавзятіших товаришів, він потай пробрався в Немирів, де Сава проживав у добротному будинкові, й однієї ночі вдерся з кількома козаками у хату до Чалого. Побачивши давнього приятеля на порозі, Сава зразу зрозумів, з якою метою той прийшов, і хотів було оборонятись, та Гнат Голий із товаришами накинулися на нього зі списами і, захопивши живого в бранці, привезли на Січ, а там військовий суд засудив зрадника до смертної кари, і Саву Чалого козаки забили киями.

Зрада Чалого й кара з боку запорожців справили на Україні велике враження, й це відбилося в багатьох народних піснях, і кобзарі й досі співають на Україні:

Ой, був у Січі старий козак, на прізвище Чалий,

Вигодував сина Саву ляшенькам на славу.

“Ой, чи бачиш, старий, сідий, а що твій син робить, —

Як полове запорожців — то в кайданах водить!”

Ой, як крикнув старий, сідий та на запорожців:

“Хіба ж нема поміж вами удалих молодців?!”

Обізвався Гнатко-братко: “Та ні в віщо вбратись;

Знаю, знаю пана Саву — можу з ним погратись”

“Ой, як можеш, брате Гнате, з Савою погратись,

Буде тобі, брате Гнате, у віщо й убратись”

Ой, ще не світ, ой, ще не світ, ой, ще не світає,

А вже Гнатко з кравчиною коники сідлають.

Заїхали в нову корчму меду-вина пити.

Набігались вражі ляхи, — хотіли побити.

Ой, вдарили запорожці навхрест шабельками,

Повтікали вражі ляхи попід рученьками.

Ой, був Сава в Немирові в тестя на обіді,

Та не знав він і не відав об своїй гіркій біді.

Приїжджає та пан Сава та до свого двору,

Питається челядоньки: “Чи все гаразд дома?”

“Ой, все гаразд, пане Саво, і добра година:

Породила твоя пані хорошого сина;

Ой, все гаразд, пане Саво, та за одно страшно:

Виглядають гайдамаки із-за гори часто”

“Та нехай вони виглядають, — я їх не боюся! —

Єсть у мене війська много, — я з ними поб'юся!”

Ой, сів Сава кінець столу та листоньки пише,

А Савиха молоденька дитину колише;

Сидить Сава в кінці столу, листоньки читає,

А Савиха молодая важкенько зітхає:

“Ой, ну, люлі, мале дитя, ой ну, люлі, спати, —

Наїхали гайдамаки до нашої хати”.

А у того пана Сави весь двір на помості,

Приїхали та до нього козаченьки в гості.

“Здоров, здоров, пане Саво, а що ти гадаєш:

Здалека ти гостей маєш, — чим їх привітаєш?”

 “Ой, чим же вас, милі братця, я буду вітати, —

От дав мені господь сина, — буду в куми брати”.

“Ой, чом же ти, пане Саво, тоді не кумався,

Як у Січі з отаманом у вічі видався?

Та йшов же ти біля його та й не привітався?”

“Піди, хлопку, піди, малий, та уточи пива, —

Та вип'ємо з козаками за малого сина;

Піди, хлопку, піди, малий, та уточи меду, —

Трудно-нудно на серденьку: головки не зведу!”

“Не того ми наїхали, щоб пить, кумувати,

Хочем тебе, пане Саво, із душею взяти.

Було б тобі, пане Саво, Гард не руйнувати,

Коли хотів запорожців в куми собі брати!

Було б тобі, пане Саво, шкоди не робити,

Запорозьким козаченькам голов не лупити,

А піймавши у неволю, — в кайданах не водити”.

Ой, кинувся да пан Сава до ясної зброї, —

Та підняли пана Саву на ратища вгору.

Відплачуючи за Саву Чалого, польські пани з чималим полком війська гналися за ватагою Гната Голого та, не наздогнавши її, напали на запорозький Гард і вдруге зруйнували його. Запорозький Кіш скаржився з приводу цього Сенату, й російський уряд листувався з польським урядом, та поляки так і відповіли, що Гард поруйновано за те, що запорожці наскочили на Немирів і захопили там польського полковника Саву Чалого.

Після того наскоки гайдамаків на польських панів на Правобережжі довго не припинялися й викликали з боку польського уряду скарги в Петербург на те, що по війні Росії з Туреччиною не запрошували Польщу до межування земель, і через те нібито запорожці захопили біля Синюхи польські землі. З приводу цього наприкінці року 1744-го Київський генерал-губернатор Леонтьєв наказав кошовому Якиму Ігнатовичу розпитати запорозьких дідів та списати для нього, де справді була межа Війська Запорозького з Польщею.

З відповіді Коша Леонтьєву од року 1745-го, виявилося, що поміж запорожцями добре зберігались перекази про здобутки Війська за часів Богдана Хмельницького й попередніх гетьманів. Перш за все з уст дідів записали, що межа з Польщею була по річці Случі, й усі землі від Дністра до Дніпра складали сьогобочну, Правобережну, Україну. Інші діди, зрозумівши, що мовиться про землі виключно Запорожжя, обмежовували їх так: запорозькі землі йшли на заході од устя Тясмину до Дніпра через Чорний ліс до річки Висі під Лебедин, далі річкою Синюхою та Бугом до Очакова і лиманом, “поки кінь копитами дна достане”, до устя Дніпра; до Запорожжя також належали Трахтемирів, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й Переволо"на на Дніпрі.

 

СУПЕРЕЧКИ ЗА ЗЕМЛІ

Біля тих же часів почалися суперечки за землі й на сході Запорожжя із донцями. Чим дужче слабшала татарська орда, тим більше її земель захоплювали запорожці й донські козаки. Землі по Міусу, Лугані, Бахмутці, Терцю, Кальміусу та Берді обидва війська мали тепер своїми, ворогували за них, навіть бились і скаржились один на одного до Петурбурга. Опріч того, козаки обох військ переїздили за Азовське море на рибальство й там билися за коси й лимани.

Року 1745-го в змагання Війська Запорозького з донцями втрутився нарешті російський уряд і царською грамотою наказав кошовому Василеві Сичу, щоб усі побудовані запорожцями на Єйських косах курені попалити й надалі на той бік Азовського моря запорожців не пускати.

Побачивши, як хутко заселялися суміжні із Запорожжям землі, козаки звертались до Сенату з проханням потвердити межі Війська Запорозького, та тільки, замість того, вони діждали, що на військових землях із наказу цариці Єлизавети знову почали будувати фортеці. Першим був збудований Ново-Архангельський шанець на річці Синюсі, проти української Торговиці. Другим — Орловський шанець біля Бугу, де тепер Ольвіопіль.

Запорожці з колишньої партії Гордієнка стали, було, нарікати на Малашевича, що не обстоює давніх меж Запорожжя, але року 1750-го мала місце подія, що подала запорожцям надію на краще й заспокоїла їх: своїм указом цариця від 22 лютого відновила на Україні гетьманство, при чому козацькій старшині було загадано обрати гетьманом Кирила Розумовського, а указом од 19 жовтня 1750 року велено Війську Запорозькому перейти під руку гетьмана України, “як то в минулі часи було, до року 1708-го”.

 

ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ

Тільки невдовзі Військо знову було пригнічене розчаруванням: гетьман Розумовський не мав майже ніякої влади й не лише не обстояв запорозьких земель, а року 1751-го навіть сам повідомив Кіш, що всі запорозькі землі на південь од Синюхи та Висі на 20 верст, простягаючись од Буга до Дніпра, разом з устям річки Омеляника, віддаються під залюднення втікачам із Сербії, що прийшли на Україну під проводом полковника Хорвата.

Та звістка, мов грім, ударила запорожців, і не встигли ще вони від неї прочуняти, як року 1753-го від запорозьких земель було відмежовано ще землі од устя Чорного Ташлика до устя річки Самоткані по Дніпру й розпочато будівлю фортеці святої Єлизавети (де зараз Єлисаветград). Одмежовані від запорожців землі було прозвано Ново-Сербією. Та й на цьому ще не скінчилося лихо запорожців, і того ж таки року 1753-го на східному краї Запорожжя теж одмежували частину запорозьких земель по річках Торець, Бахмутка та Лугань і від Донця та до Савур-могили й теж віддали втікачам із різних слов'янських земель під назвою Слов'яно-Сербії.

Нові поселенці незабаром не тільки освоїли запорозькі землі, а почали силою зганяти з тих земель козаків, що хоч і в невеликій кількості, сиділи по своїх вольностях зимівниками й бурдюгами.

Найбільш утиснули нові поселенці городових козаків. Пікінерські солдати не пускали запорожців рибалити або забирали в них наловлену рибу. Біля церкви запорозької пікінери збудували свої кухні; коли ж священик почав заперечувати, то капітан зовсім заборонив без свого наказу правити в церкві.

У Січі з приводу цих подій виникали бурхливі ради, та тільки з того нічого не виходило, і після дорікання старшині та бійки поміж себе товариство заспокоювалося на тому, що надсилало скаргу цариці й гетьманові й сподівалося, що відібрані землі будуть повернені Військові; ті ж із товариства, хто не знав, куди подіти своє завзяття, йшли в гайдамаки й ватагами наскакували на польські й татарські межі.

19 липня року 1753-го на Січі було прочитано царський наказ про те, що надалі Війську забороняється змінювати старшину без відома російського уряду. Той же указ упень руйнував запорозький звичай вибирати старшину щороку, а разом з тим одміняв і право обирати старшину вільними голосами всього товариства за своїм бажанням, бо російський уряд міг би й не дозволити обрати того, хто був йому небажаний.

Незважаючи на той указ, 1 січня 1754 року на Січі відбулася рада, на якій кошовим замість Ігнатовича обрали Грицька Лантуха (Федорова). Довідавшись про те, що новий отаман, не спитавшись російського уряду, взяв булаву, а разом і владу над Запорожжям до своїх рук, гетьман Розумовський, що мав би обстоювати права Війська Запорозького, просив у цариці дозволу скинути Грицька Федорова з кошевства і, щоб налякати й інших, завдати йому за непослух покарання, та вже сама цариця лишила пропозицію Розумовського без наслідків.

Незабаром після обрання на уряд Грицько Лантух, зважаючи на скарги поляків і татар на напади гайдамаків, послав військового осавула Петра Калниша з полком запорожців вишукувати й винищувати гайдамацькі кубла. Калниш вистежив ватагу гайдамаків біля річки Бугу, і хоч вони завзято оборонялись пальбою з рушниць і навіть із гармат, обгородившись засіками, та запорожці взяли їх і декого побили, а більшість порозганяли.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4459
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4368

Пошук на сайті: