Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4409
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4363
Проте цей погром був ні до чого, бо року 1755-го гайдамаки так само чинили напади й на польські, й на татарські межі. Тоді Федорів надумав послати до гайдамаків старих дідів, щоб умовити їх покинути гайдамацьке життя. Діди порозшукували всі гайдамацькі кубла по Бугу й по Чуті, розказали їм, що тими лихими вчинками користуються російські вороги Війська Запорозького з тим, щоб зовсім одібрати од Війська його землі, а саме Військо скасувати. Гайдамаки разом із дідами плакали над лихою долею українського народу та приборканого Війська Запорозького й, урешті, щоб не згубити Запорожжя, пішли своєю волею за дідами на Січ, а там кошовий отаман змусив їх присягнути, що не будуть надалі гайдамачити, й без ніякої кари розпустив їх по січових куренях.

З цього випадку скористався Ново-Сербський генерал і зробив наклеп на кошового й січову старшину, ніби вони покривають гайдамаків і розділяють із ними награбоване добро. Це дійшло до самої цариці, і за її наказом сталася нечувана, відколи існувало Військо Запорозьке, подія: отамана Лантуха (перехрещеного російським урядом у Федорова) та осавула Чорного викликали до Глухова на суд і туди ж привезли й кількох запорожців, захоплених у Ново-Сербії на гайдамацтві.

Гайдамаків допитували, чи справді вони гайдамачили з відома Коша Запорозького, а награбоване добро привозили на Січ і розподіляли між військовою старшиною. Кати завдавали всіляких мук, аби вони в тому признались, та тільки коли гайдамаки, колишні запорожці, побачили, що разом із ними судять і “батька” кошового, то в розпачі попадали навколішки перед Лантухом і одноголосно ствердили, що гайдамачили проти волі січової старшини — своєю сваволею.

Слідство над кошовим Лантухом тривало цілий рік, і врешті його із шаною відпустили на Січ. Це порушення давніх прав Війська Запорозького, що тільки за військовою радою визнавало право судити отамана, засмутило Військо і вкинуло в душі старих січовиків тяжкі передчування.

Найбільше Військо Запорозьке побоювалося за свої вольності, і ще до початку слідства про участь запорожців у гайдамацтві військова рада на початку року 1755-го послала до Петербурга й гетьмана Розумовського депутатів — колишнього кошового Данила Гладкого, військового старшину Петра Калниша (перехрещеного в Петербурзі на Калнишевського) та писаря Івана Чугуївця, наказавши їм домагатися, щоб Військові Запорозькому було видано царську грамоту на володіння військовими землями.

Депутатів протримали в Петербурзі цілий рік і, посилаючись на те, що в московських архівах не знайдено універсалу Богдана Хмельницького, вирішили, що раніше, ніж розв'язувати питання про запорозькі землі, треба їх переписати та звірити на картах.

Доки та січова депутація оббивала пороги в столичних канцеляріях, генерал Ново-Сербії Хорват там же в Сенаті клопотався про те, щоб новосербським полкам віддали всі запорозькі землі од північної межі вниз Дніпром до острова Хортиці. Гетьман Розумовський, згоджуючись без суперечки на передачу запорозьких земель сербам, повідомив про те Кіш, але на Січі лист гетьмана здійняв таку бучу, що кошовий Федорів 20 серпня 1756 року відповів Розумовському, що коли б од Війська Запорозького відібрали землі, то воно не мало б рації служити “Всеросійському престолу”.

Такою відповіддю Грицько Федорів натякав на те, що в розпачі Військо Запорозьке змушене буде знову перейти під турецьку зверхність, і той лист справив такий вплив у столиці, що Хорвату було відмовлено в його домаганнях.

 

МЕЖУВАННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Року 1757-го до фортеці, святої Єлизавети почали збиратись уповноважені для опису земель і меж Запорожжя: від гетьмана Розумовського, від Коша і від Ново-Сербських та Слобідських полків; та тільки межування не відбулося, бо російський уряд не прислав інженерів та землемірів, а тим часом поселенці, мов сарана, щодня наскакували на запорозькі землі з України й Молдови й, дістаючи листи на володіння землями по річках та байраках Запорожжя, виганяли старих запорожців з їхніх зимівників, одбирали пасіки та худобу й осідали, хто де хотів, між Бугом та Дніпром, цілими слободами.

Таке становище змусило запорожців у 1758 році знову послати в Петербург депутатів із проханням, щоб одмежувати запорозькі землі від Ново-Сербії, не дожидаючись того “описанія”, а за картою, складеною року 1740-го інженер-полковником Дебоскетом. З цього видно, що Військо Запорозьке вже зрікалося тих великих земель, що від нього відкраяли, а хотіло хоч забезпечити себе від подальших загарбань. Щоб легше досягти якихось добрих наслідків, Калниш, обраний знову депутатом, повіз од Коша на подарунки петербурзьким вельможам найкращих коней, верблюдів, рибу, кофій і гроші.

Проте, незважаючи на задобрювання вельмож дарунками, справа запорожців не посувалась. Як писав Калнишевський Кошеві, в столиці йому дорікали військовими звичаями, що запорожці “щороку наново обирають кошового отамана й старшину, хоч і попередня старшина була справна”. Такі дорікання виявляють, що петербурзькому панському урядові зовсім незрозумілий був демократичний та республіканський запорозький устрій. Тільки наприкінці року 1759-го депутати повернулися на Січ, повідомивши товариство, що деякі прохання Війська Запорозького задоволене; що ж до земель, то ніякої обіцянки про те, щоб не віддавати її під нові селитьби, не мають.

Невдовзі після повороту Калнишевського з Петербурга на Січі спалахнула велика пожежа. Згоріло аж 14 куренів, і вогонь мало не знищив церкву. Хто підпалив, козаки не знали, і зажурене тим випадком січове товариство почало гомоніти, що та пожежа віщує щось лихе.

Закряче ворон, степом летючи,

Заплаче зозуля, лугом скачучи,

Закрукають кречети сизі,

Загадаються орли хижі,

Та все, та все по своїх братах,

По буйних товаришах-козаках.

Тим часом року 1759-го почалося-таки “описаніє земель Війська Запорозького”. Представники Війська Косап та Самбок уперто обстоювали права Війська Запорозького на землі до річки Синюхи, Висі та Тясмину, так уперто, що в суперечках із депутатами Ново-Сербії та Ново-Слобідського полку писар запорозький Андрій Товстик погрожував, що як слобідські поселенці й надалі будуть захоплювати запорозькі землі, то Військо Запорозьке змушене буде обороняти свої права збройною рукою.

Але Товстик забув, що за Нової Січі не ті були часи, що за кошового Івана Сірка, і за ті слова, що він сказав, генерал Муравйов звелів Товстика заарештувати та ще й примусив Кіш покарати його.

Перепис запорозьких земель тривав кілька років, а тим часом Ново-Слобідські поселенці захопили вже землі на південь од Самоткані по Дніпру, мало не до Романкова.

Незадоволена Лантухом за жорстоку розправу з гайдамаками січова сірома року 1759-го скинула його з уряду та обрала Олексу Білецького, але через рік на Січі взяла гору військова старшина, і обрала Лантуха, так що він знову почав викорінювати гайдамацтво. Восени року 1761-го гетьман Розумовський прислав на Кіш подяку за розгром гайдамаків і потвердив наказ про те, що кошового, суддю, писаря й іншу старшину Війську Запорозькому не дозволяється змінювати за своєю волею без дозволу російського уряду.

На той час, 25 грудня 1761 року, цариця Єлизавета Петрівна померла, і на престол ступив цар Петро III. Невдовзі після того, а саме року 1762-го, на російський престол стала цариця Катерина II. З реєстрів козаків Війська Запорозького, що складало їй присягу, видно, що військо ще було досить численне. Не лічачи тих запорожців, що сиділи зимівниками, присягнуло їх: на Січі — 13 427, у Кальміуській паланці — 674, Бугогардівській — 427, Інгульській — 282, Самарській та Орельській — 2323, Кодацькій — 820, всього — 17 969, та ще жонатих козаків у Самарській паланці нараховувалося 1021 та в Кодацькій — 1291.

На той рік кошовим на Запорожжі став уперше обраний Петро Калнишевський, і 12 вересня року 1762-го він, з усією військовою старшиною, був викликаний до Москви, щоб дивитись на коронацію цариці. Катерина II прихильно зустріла запорожців, подарувала Калнишевському велику медаль із своїм портретом і передала через нього Війську Запорозькому нові клейноди.

 

ОБОРОНА ЗАПОРОЖЦЯМИ СВОЇХ ЗЕМЕЛЬ

Після того, року 1763-го, коли отаманом знову був Грицько Лантух (Федорів), почалося “описаніє” земель Війська Запорозького, й нові загарбання із боку Ново-Сербських та Ново-Слобідських поселенців. Вигнані із зимівників запорозькі діди приходили на Січ, скликали товариство на ради й вимагали, щоб Кіш заступився за покривджених. Козаки хвилювались і, нарешті, на раді 2 квітня 1763 року ухвалили обороняти свої одвічні права на землі Війська Запорозького збройною рукою і всіх поселенців, що перейшли за межі дарованих указами цариці Єлизавети земель, зігнати їх із військових грунтів.

Діставши про це від Коша наказ, полковник Бугогардівської паланки Деркач, узявши із собою кільканадцять козаків, почав зганяти всіх поселенців із Лисої гори, що біля Чорного Ташлика, й палити їхні оселі. Генерал Ново-Слобідських полків зараз же поскаржився на Деркача в Петербург, і там, визнавши вчинок останнього за справжній бунт, довели про нього до відома цариці, а та звеліла полковника Деркача заарештувати й послати на суд до гетьмана у Глухів.

Кошовий Грицько Лантух на цей раз не піддався, і хоч викликав Деркача на Січ, але у Глухів до гетьмана не послав, доповівши гетьманові, що військова рада обміркувала вчинок Деркача й визнала його гідним полковником паланки. Щоб виконати царський наказ, Розумовському довелося для слідства в цій справі послати на Січ окремого полковника. Тоді Лантух, маючи за неможливе керувати військом натоді, коли одвічні військові права, як він казав, “топчуть у багно”, напередодні року 1764-го зрікся кошевства.

На раді 1 січня козаки довго вагалися, кого обрати, і врешті наставили старого курінного отамана Канівського куреня Пилипа Федорова. То був видатний січовий дід. Як однодумець і прихильник небіжчика Костя Гордієнка, він брав участь в обороні року 1709-го Старої Січі з Якимом Богушем од російського війська і врятувався тоді од смерті тільки тим, що мав силу перепливти річку Скарбну й заховатись у плавні.

Першим ділом старого кошового було налагодити відносини Війська Запорозького з Кримом, і це йому вдалося; далі звелів полковникові Андрію Порохні об'їхати всю межу Запорожжя, починаючи од Дніпра, по Орелі й до Дінця й далі до устя Кальміуса, і всіх, хто осів там слободами й хуторами без дозволу Коша, зігнати геть за межі Запорожжя. Наслідком такого наказу було те, що деякі оселі були зруйновані; більшість же сіл охоче перейшла в підданство Запорозького Війська й лишилась на своїх грунтах.

Такі розпорядження Пилипа Федорова у столиці визнали свавіллям і змусили його і січня 1765 року зректися кошевства. Старий запорозький лицар, подякувавши товариству за хліб та сіль, пішов у Самарську пущу оплакувати колишнє вільне козацьке життя; на його ж місце, отаманом, рада обрала Петра Калнишевського.

 

КОШОВИЙ ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ

Калниш, або ж Калнишевський, родом був із військової старшини Лубенського полку й, незважаючи на те, що зовсім не знав грамоти, був чоловік досвідчений, розумний і дуже набожний. Року 1763-го він збудував церкву в Лохвиці, року 1768-го — церкву Петра й Павла в Межигірському монастирі й нарешті, року 1770-го — церкву святої Покрови в Ромнах.

Ще до обрання Калнишевського на отамана, а саме 10 листопада 1764 року, указом цариці Катерини II гетьманство на Україні було востаннє скасовано, і знову Україною почала керувати колегія з чотирьох росіян та чотирьох українців. Фактичним же правителем України, а разом із тим і Запорожжя — став граф Румянцев.

 

ЗАЛЮДНЕННЯ ЗАПОРОЖЖЯ

Першою подією за Калнишевського було нове “описаніє” земель Війська Запорозького. Воно тривало весь 1766-й та ще й 1767-й роки. Кошовий, що побував уже з депутаціями в Петербурзі, знав, що всі сусіди Запорожжя зазіхають на вільні запорозькі степи і що єдиний засіб зберегти їх, це — залюднити самому Війську Запорозькому; і от він із перших же місяців своєї праці почав заохочувати козаків з України переходити на землі Запорожжя, а сам з депутатами від Війська поїхав у Петербург клопотатися знову, щоб на запорозькі землі було видано царську грамоту. Ця неспокійна доба запорозького життя у зв'язку з подальшими подіями відбилась навіть у народній пісні:

Ой, з-під города, з-під Лизавета сизі орли вилітали,

А в городі та в Лизаветі все пани собирались.

Пани сенатори, пребольшії генерали, вони думали, гадали:

“Ой, як би нам, панам сенаторам, запорозьку землю взяти?

Ой, як би ж нам, ой, як би ж нам їх вольності одібрати?”

Ой, одібрали всі вольності запорозькі, почали лани ділити.

Ой, одібрали та всю запорозьку землю, тепер самі владають,

А до запорожців, низових молодців, часто листи посилають.

А запорожці та добрі молодці усе теє та гаразд знали —

Посідлали вороні коні та під турка втікали.

Але даремні були заходи Петра Калнишевского й до того, щоб залюднювати військові запорозькі землі. Хоч за нього понад річками Запорожжя справді з'явилося чимало хуторів, а деякі селитьби, що існували раніше, тепер поширилися й обернулися на села й слободи,як наприклад:

Романкове, Тритузне, Карнаухівка, Таромське, Діївка, По-ловиця, Чаплинська Кам'янка, Самара, або Новоселиця, Кільчень, Чаплі й Никитине, та тільки згодом і це залюднення земель було зараховане в провину Війську Запорозькому: пани сенатори довели цариці, ніби запорожці для того заводять у себе хліборобство, щоб економічно не залежати від Росії та відокремитись од неї.

Нове “описаніє” запорозьких земель скінчилося тим, що в Запорозького Війська відібрали землі по Орелі на підставі того, що за Прутською умовою ті володіння належали до Російської держави. 18 липня року 1767-го Кіш Запорозький виряджав у Москву нових депутатів, викликаних туди для участі в складанні “Нового уложенія”, й козацька рада надала їм наказ про те, чого вони мають домагатися для Запорожжя. Ось тільки найголовніші пункти:

1). Потвердження прав і давніх вольностей Війська Запорозького, наданих од польських королів та литовських князів. Щоб те потвердження записати для “незабвенності” в генеральне “Уложеніє”.

2). Щоб землі, відмежовані Донському війську, під Ново-Сербію, Слов'яно-Сербію та Ново-Слобідські полки, були повернені Війську Запорозькому.

3). Щоб фортеці й редути: Старо-Самарський, Ново-Січовий, Кам'янський, Біркутський, Микитин, Кодацький та Єлизаветин були зруйновані, а землі повернені запорожцям.

4). Щоб Військо Запорозьке підлягало не Малоросійській Колегії, а Колегії закордонних справ.

5). Щоб було забрано із запорозьких земель усі команди й відділи військ російських та пікінерських.

Пошук на сайті: