Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 45)

Той випадок обурив турецького султана, що тільки й чекав, як би розпочати війну з Росією; російський же уряд обвинуватив у цій події запорожців, посилаючись на те, що вони брали участь у гайдамацтві, та й на саме українське повстання глянув уже неприхильним оком.

Щоб виправдати Військо Запорозьке, Калнишевський негайно вислав із Січі на чолі із Сидором Білим кілька сот козаків гамувати коліїв, та тільки запорожців попередив російський генерал. Серед літа Барську конфедерацію було придушено, й російський генерал Кречетников у Бердичевському замчищі взяв Пулавського в бранці. Зараз же після того польський король попросив царицю Катерину допомогти йому своїм військом приборкати “хлопське” повстання. Росії після знищення Барської конфедерації народне повстання на Україні було вже не потрібне, й цариця, вдаючи із себе незадоволену з того, що повстання вибухнуло неначе з її дозволу, звеліла начальникам російського війська схопити привідців повстання.

На підставі того наказу генерал Кречетников прибув із своїм військом до Умані й зупинився поруч із табором Залізняка, що нічого ще не відав про зміну політики російського уряду, і, вдаючи із себе, як було й досі, спільника козаків, закликав усю гайдамацьку старшину до себе на бенкет. Не маючи ні гадки про лихо, Залізняк, Гонта й інші гайдамацькі ватажки пішли до намету російського генерала на сніданок, але як тільки вони підгуляли, Кречетников звелів їх усіх пов'язати.

Проте, мабуть, Залізняк пив, та не упивався, а стежив за кожним рухом Кречетникова, бо коли почали роздивлятися поміж пов'язаними на бенкеті й у гайдамацькому таборі, то виявилось, що хоч усіх ув'язнених гайдамаків було аж 845 і з них 65 запорожців, та тільки Залізняка поміж ними не знайшли. Це ще дужче ствердило народні думки, що Залізняк — характерник і напустив на москалів ману так, що ті не побачили, як він виходив із намету Кречетникова й далі — з табору.

Після того російські генерали й полковники так само позахоплювали мало не всі інші гайдамацькі ватаги, бо вони мали православних росіян за своїх спільників і не стерелися їх. Швачку та Неживого було привезено до Києва і згодом заслано в Сибір; Журба ж не дався в руки живим і був убитий разом із трьома десятками своїх товаришів. Козака Швачку народ оспівав не менше за Харка та Залізняка:

Ой, на козаченьків, он, на запорожців та пригодонька стала:

Ой, у середу та у обідній час їх Москва забрала.

Крикнув Швачка та на осавулу: “Із коней — додолу!

Ой, не даймося, панове молодці, ми москалям у неволю!”

Москалики умні, москалі розумні, розуму добрали:

Ой, наперед Швачку із осавулом докупи зв'язали.

Ой, ізв'язали і попарували й на вози поклали,

Із Богуслава до Білої Церкви їх у неволю зібрали.

Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до Січі рибу їсти,

Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового вісті.

Ох, уже тій галці, ох, уже чорній та назад не вертаться,

Ох, уже ж нам, панове молодці, із кошовим не видаться!

II

Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку

Аж у Київ возами...

Оглянувся назад на Вкраїну

Та й залився сльозами!

Ох, і лети ж, галко, ох, лети ж, чорна,

Аж у Низ до кошового!

Нехай пише листи на білій бумазі

Та дає мені вісті.

Ой, уже ж галці, ой, уже ж чорній

Та й на Низ не літати...

А вже козакові, а вже Швачці

На Вкраїні не бувати.

Куди подівся Залізняк із бенкету генерала Кречетникова — невідомо. Народні оповідання розказують, що він до кінця свого віку блукав по байраках колишнього Дикого поля — побіля Бугу та на верховинах Інгулу й Інгульця.

Найдивнішим і найтяжчим для коліїв було те, що російські війська, захоплюючи їх, видавали усіх, хто не був родом із Лівобережної України і не був запорожцем, до рук тим самим польським панам, проти яких вони повставали, а вже пани чинили з ними, що знали: вигадували їм таких мук, яких ніхто не знав, допоки й світ стоїть. Суд (коли тільки можна назвати судом мордування до смерті) відбувався над гайдамаками в місті Кодні. Там було замучено на смерть і Ґонту. З нього та його товаришів, Білуги й Шила, три дні з живих здирали потроху шкіру і тільки, коли ті почали вже помирати, було їх четвертовано.

Мали пани на Вкраїні добрі оборонці:

Звірилися сотникові Уманському Ґонті.

Мали пани на Вкраїні дуже добрий трунок,

Пани тії розумнії дадуть сі рятунок.

Пани теє зрозуміли, згоду учинили:

Підкинувшись під Умань, Ґонту ізловили.

Вони ж його насамперед барзо привітали,

Через сім день з нього кожу по пояс здирали

І голову облупили, сіллю посипали...

Пан рейментар походжає: дивітеся, люде,

Хто ся тільки збунтував, то всім теє буде.

Біля Кодні було поховано кілька сот замордованих на смерть волелюбних українців, а скільки народу розійшлося з Кодні з одрубаними або спаленими вогнем руками, скільком були відтяті на руках пучки, скільком випечені очі, — так того ніхто не передав би. Народна пісня так згадує сумний кінець цього українського народного повстання:

Ой, і зв'язали та попарували,

Ой, як голубців у парці,

Ой, засмутилась уся Україна,

А як сонечко в хмарці.

Місто ж Кодня з того часу стало на Україні словом прокляття. Кому бажають у житті найгіршого, то кажуть: “Бодай тебе Кодня не минула”.

Простий народ на Вкраїні мав у своїх згадках Залізняка за такого ж самого оборонця його прав, як і Богдана Хмельницького, і в одній із пісень він навіть, сидячи у Київській Печерській фортеці, погрожує полякам:

“Іди, іди, Залізняку, годі вже гуляти,

Підем в Київ у Печорське Богу роботати”.

І говорить Максим-козак, сидячи в неволі:

“Не матимуть вражі ляхи на Вкраїні волі.

Течуть річки з всього світу до Чорного моря,

Минулася на Вкраїні жидівськая воля”.

Замішані в повстанні українські люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки і вмирали не з каяттям, а з надією, що за їхню смерть помстяться товариші, як сказано в пісні:

“Гей, котрії козаченьки будуть в світі жити,

Не забудьте козацької смерті відомстити”.

Та тільки не сталося того: ніхто не помстився за тяжке мордування гайдамаків. Пригноблений люд незабаром зневірився у своїй міці й тільки руїни панських будинків ще який час нагадували про Коліївщину.

 

НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ КАЛНИШЕВСЬКИМ

Захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно розгнівила запорожців на поляків і на російський уряд, і коди 26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський став перед радою і прочитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його взивати зрадником за те, що лишив Україну під час повстання без помочі. Далі натовпи козаків, розігнавши старшину з майдану, порозбивали старшинські будинки, одімкнули пушкарню й випустили на волю усіх товаришів, засуджених за гайдамацтво.

Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втік із деякою старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий пан-отець вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.

Трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку, державний уряд і Київський губернатор докоряли йому за участь запорожців у гайдамацтві, з другого, — запорожці не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришів і дорікали тим, що він не допомагав повстанцям на Україні.

Калнишевський не зміг вивернутися з того становища й почав робити великі помилки, підточуючи підвалини давнього січового устрою.

Треба зазначити, що невдовзі після турецької війни 1738 — 1740 років традиції Війська Запорозького щодо волі, рівності й братерства почали занепадати. Старшина військова стала на облюбованих кутках Запорожжя будувати собі зимівники, пускала туди одружених козаків і під їх доглядом вирощувала собі коней, худобу та овець і хутко забагатіла. Рівність станів на Січі таким чином порушилась, і між запорожцями з'явилися свої “дуки-срібляники”, як на Гетьманщині; старшина ж військова, обтяжена своїми гуртами худоби, табунами коней та отарами овець, почувала себе залежною від російського уряду, що міг усі ті їхні багатства відібрати, а не від товариства, про яке мала б дбати. За кошевства Калнишевського поділ запорожців на дуків (старшину) та голоту, або “чернь”, ще дужче зміцнився і поставив більшість запорожців у залежність од меншості.

За Калнишевського ж занепав і віковічний звичай військовий — обрання щороку вільними голосами кошового отамана. Російський уряд давно лихим оком дивився на те, що Запорозьке Військо на своїх радах старшинує над старшиною і вибирає собі нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до вподоби російському урядові, й аж двічі вже надходили накази Війську, щоб не сміло змінювати старшину без дозволу. Калнишевський був відомий самій цариці, й це дало рацію січовій старшині пустити поголоску, що Військо Запорозьке тільки й тримається на Калнишевському й коли б Військо скинуло його з кошевства, то зараз було б скасоване й Запорожжя. Через те, боячись за долю всього Війська, запорожці, починаючи з 1765 року, не скидали Калнишевського з уряду, хоч на нього й на іншу старшину було незадоволення “черні”, і він порушував одвічні військові звичаї, за такі вчинки на Старій Січі кошового вкинули б у річку.

 

УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦІВ У ВІЙНІ РОСИ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ

Починаючи року 1769-го нову війну з Туреччиною, Катерина II прислала Калнишевському і всьому Війську Запорозькому грамоту, в якій, між іншим, писала: “Ми вважаємо (запорожців) найзичливішими нашими підданими й за першої нагоди Височайшу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорозькому Низовому вчинимо”.

Кримський хан Крим-Гірей теж мав надію прихилити запорожців на свій бік і взимку 1768 року без ніякого окупу пустив на Січ усіх запорожців та чумаків з України, що були під час розмиру захоплені в Криму і вже навіть продані в неволю.

Ці заходи нічого не дали, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником російської зверхності й міцно тримав владу у своїх руках; по-друге ж, після виходу із Січі в монастир Пилипа Федорова партія турецької зверхності не мала жодного видатного представника й занепала.

В січні 1769 року кримський хан розпочав війну проти Росії, щоб не зустрітися на поході із запорожцями, обійшов поза Бугом і наскочив на Ново-Сербію. Всі новосербські й пікінерські полки позалишали свої оселі й засіли у фортеці святої Єлизавети; слобожани ж покидали все своє збіжжя й побігли у Чорний ліс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всі слободи й Запорозьку Гардову паланку і в лютому вже повернулися назад за Буг.

По весні Калнишевський вислав 38 військових байдаків та 1700 душ товариства під проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях Дніпра та на лиманах; сам же мав думку обороняти південні кордони Запорожжя, та тільки не міг того зробити, бо 9 червня 1769 року він отримав од київського губернатора Румянцева такого листа: “Зважаючи на рух ворогів .до наших кордонів, наказую вам (“повелеваю”) з усім Запорозьким Військом негайно рушити із Січі битим шляхом на фортецю святої Єлизавети й поміж річками Зеленою та Довгою, біля балки Широкої, отаборитись до наступного наказу”.

Таким чином. Військо Запорозьке, якому ніколи не сміли наказувати навіть гетьмани і яке за часів Старої Січі листувалося безпосередньо з державцями, діставало тепер накази від губернатора й мало виконувати їх, хоч би вони були й зовсім нерозумні, як сталось і цього разу.

Як тільки татари довідались, що кошовий із 7350 запорожцями вийшов із Січі на захід, умить же двома ордами наскочили на Запорожжя. Перша хотіла перевезтися через Дніпро біля устя Кам'янки, щоб напасти прямо на Січ, але тут Стягайло з військовими байдаками перешкодив татарам на перевозі і навіть потопив деякі їхні судна разом із людьми. Друга орда таки продерлася крізь російське військо генерала Б ерга, що стояло понад річкою Конкою, наскочила на запорозьку Кальміуську паланку, і хоч запорожці завзято оборонялися, але татари всіх їх перебили й, подавшись на північ, поруйнували Самарську, Протовчанську й Орельську паланки. Полковник Порохня, що був на лівобережних запорозьких землях, мав у всіх паланках всього 1260 козаків, та й ті були розкидані, через те він не зміг оборонити лівобережного Запорожжя, й татари попалили багато зимівників та слобід, забрали в неволю понад 300 душ, і між ними 60 запорозьких дідів-пасічників, та до того, ще зайняли 22 000 голів запорозької худоби, з якої 600 коней самого кошового. Незважаючи на таку небезпеку для Запорожжя, Калнишевський мав був іти на Буг і звідтіля вислати в авангард війська генерала Зорича 1000 запорожців під проводом старшин Андрія Ляха та Олекси Чорного. В серпні із наказу Румянцева, він кинув ще два загони на поміч генералові Зоричу: один під проводом Павла Головатого під Очаків і другий під проводом Андрія Носача — до Дністра.

Таким чином усе Запорозьке Військо було поділене на дрібні загони, воювало без власної ініціативи й було тільки на послугах у війська російського, ведучи йому перед та показуючи шляхи, криниці, місця для таборів тощо. Проте всі відділи запорожців воювали сміло і стали російському військові у великій пригоді, а один з тих відділів, який од Носача перейшов до Семена Галицького, повернувся восени на Січ навіть з великою здобиччю, пригнавши 18 бранців, 20000 коней, 1000 рогатої худоби, 4000 овець та 180 верблюдів. Частину здобичі було одіслано Кошем у подарунок Румянцеву й сенаторам; решту ж поділили військом, як звичайно.

Щасливий ще похід стався в листопаді 1769 року під орудою полковника запорозького Колпака. Він вистежив татар біля річки Вовчої, розгромив їх упень і захопив корогву та 170 коней.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4460
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4368

Пошук на сайті: