Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 47)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4409
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4363
Коли після останнього бою настала ніч, Колпак звелів пішим козакам облягати турків, щоб не дати їм утекти, та незадоволена втратами піхота збунтувалася й побила самого Колпака, дорікаючи йому за те, що багато стратив товариства без користі й що за чотири роки війни козаки украй зубожіли.

Того ж року Дунайський запорозький флот із полковником Мандром багато завдав шкоди туркам під Силістрією, перешкоджаючи їм перевозитися з одного берега Дунаю на інший; коли ж Румянцев почав штурмувати Силістрію, то й запорожці, вилізши з байдаків, наступали з річки і, захопивши декілька окопів, вдерлися в передмістя. Під час цього штурму був поранений і невдовзі помер запорозький полковник Дукич.

Із початком року 1774-го Військо Запорозьке знову виступило з Січі кількома відділами: 3000 козаків під проводом колишнього судді Івана Бурноса та 2000 — під проводом Порохні оточили Очаків і мали там з турками дрібні сутички. Серед літа Порохню з його полком та Колпака з кіннотою князь Долгорукий викликав до Криму, бо там турки висадили своє військо й баламутили татар. Козаки з полковником Мандром, як і торік, воювали на Дунайських гирлах.

Незважаючи на те, що війна тривала вже п'ятий рік, запорожці все-таки билися рішуче й намагались підтримувати свою славу, сподіваючись, що вірною, кривавою службою вони заслужать од цариці повернення військових, одібраних під слав'янські оселі, земель. Ласкаві реляції й листи графа Румянцева, князів Прозоровського, Долгорукого, Потьомкіна й навіть самої Катерини подавали їм на те певну надію. Потьомкін навіть так захопився запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних казанів на всі 38 куренів, натякаючи в листі, що ті найкращого виробу казани будуть ознакою його приязні та любові до Війська Запорозького, які непорушне підтримуватимуться ним завжди.

 

РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦІВ

Та коли 10 липня 1774 року Росія підписала з Туреччиною Кучук-Кайнарджійський мир, всі надії запорожців розвіялися, як дим. Всілякі компліменти урядовців у бік Запорожжя скінчилися, і Війську не тільки не повернули його земель, а навіть одібрали в нього Прогноїнську паланку, де козаки споконвіку безборонне користувалися сіллю для себе і навіть продавали її чумакам, як свою власність. Тепер Прогноїнська паланка була прилучена до Російської держави. Та й на тому ще горе запорожців не вичерпувалося: Кримське ханство було визнане начебто самостійною державою й до нього прилучили запорозькі землі по Кам'янці, Конці, Білозерці та Рогачику; всі ж мости й перевози запорозькі через Буг, Дніпро, Самару, Солону й Базавлук, що давали прибутки Війську Запорозькому, перейшли до казни.

Коли ж із приводу таких наслідків п'ятирічної служби запорожців під час війни з турками Запорожжя було пригнічене розчаруванням, про казани Потьомкіна була складена навіть пісня:

Ой, як дізнали тії сенатори, що запорожці їм вірять,

Ой, да й приказали запорозьку землю всю кругом мірять.

А розмірявши, запорозьку землю на плани знімали,

А щоб запорожці того не дізнали — казани їм у Січ прислали.

Ой, прислали на всі курені міцні мідяні казани,

А за ті; казани запорозькі всі лани були побрані.

А це ж тобі, пане кошовий, за всі твої вірні служби,

А як поїдеш в город-столицю, наберешся нужди.

9 вересня року 1774-го головне Запорозьке Військо з кошовим повернулося з походу на Січ. Його зустріли за звичаєм, з гарматною пальбою й молебнем. Воно ще не знало про умови й наслідки миру й раділо, почувши, що товариша курінного — Грицька Нечосу призначено генерал-губернатором Новоросійського краю, сподіваючись, що тепер-то він подбає про те, щоб запорожцям були повернені давні їхні права й вольності. Напередодні ж повернулася частина військових байдаків із Дніпра, інша ж лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю полковника Мандра.

Тим часом із Мандром сталася пригода. Дозвіл вертатися на Січ полковники Мандро й Гук дістали тільки 15 вересня, себто саме тієї пори, коли Чорне море найбурхливіше, й не встигли вони випливти з Дунаю, як 21 вересня запорозькі байдаки захопила в морі велика хуртовина, й, повикидавши їх на скелі, сім побила й потопила з усім добром, при чому чимало загинуло й товариства. Решта байдаків врятувалася в усті Дністра, й Мандро, перестоявши в Акермані, рушив далі до Дніпра, запорожців же з затоплених байдаків послав із полковником Гуком на Січ пішки.

Прибув на Січ Мандро тільки 14 листопада з тяжкими пригодами від морозів; Гук же, що повів своїх обідраних та оголених товаришів через Бендери, зазнав ще більшої біди й тільки 27 січня 1775 року прибув на Січ із покаліченими козаками.

Не зважаючи на те, що Військо Запорозьке п'ять років пробуло на війні, Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за свої землі з новими переселенцями. Року 1772-го поселенці з-за Орелі знову почали будуватись на запорозьких землях усупереч протестам запорожців. Тоді полковник Гараджа силою зігнав свавільців, а їхні оселі попалив. Те ж саме зробили запорожці і з поселенцями Бородаївки, що осіли між річками Інгульцем та Жовтою.

Зі сходу теж насувалися на запорозькі землі донські козаки, і Кальміуському полковнику Петрові Велегурі довелося зброєю витісняти їх із кіс Азовського моря. Нарешті спорудження фортець Дніпровської лінії завдавало Війську Запорозькому великої шкоди, бо москалі вирубували ліси й випасували траву.

Оборону запорожцями своїх земель сусідні російські губернатори розцінювали як бунт проти царської влади і розбій. Побільшені та прикрашені звістки про такі випадки доходили до вищого уряду й року 1773-го викликали з боку Сенату застереження й наказ запорожцям: “свавільства прикордонні облишити, знайдених у землі речей — каміння, цегли й мармуру собі не присвоювати: полковника ж Гараджу з Орільської паланки викликати на Січ під небезпекою монаршого гніву”.

Здивоване цим наказом Запорозьке Військо послало весною року 1774-го в Петербург до цариці Антона Головатого з тим, із чим зверталося й через попередні депутації, а саме: щоб усі землі, відібрані од Війська під Слов'яно-Сербські та Слобідські поселення, а також передані Війську Донському, повернути Війську Запорозькому. Цариця зустріла Головатого й обіцяла йому, що всі суперечки з сусідами буде розглянуто, а поки щ.о хай запорожці сидять тихо.

21 червня 1774 року новий Новоросійський генерал-губернатор Потьомкін, живучи завжди в Петербурзі, ще раз послав Калнишевському подарунки: дзигарик та оксамит, написавши дуже дружнього листа, який закінчив по-українському: “Будь ласка, батьку, пришли мені гарного татарського коня, щоб козакувати годився”.

Але запорожців, коли вони довідалися про наслідки миру з Туреччиною, почали гнітити тяжкі передчування, які, за переказами старих людей, вже після зруйнування Січі, ще побільшились, коли з якихось причин навколо Січі й навіть на стріхах куренів надосінь стали пугукувати сичі:

“Ой, не пугай, пугаченьку,

В зеленому байраченьку!”

“Ой, як мені не пугати,

Що хотять байрак вирубати,

А мені ніде та прожити.

Ніде мені гнізда звити.

Малих діток виглядіти”.

Та й запугав пугаченько

В зеленому байраяеньку.

На Січі стало сумно. Запорожці відчували небезпеку своїй волі з боку Російської держави, й настрій тієї доби відбився знову в пісні:

Ой, прислухайтесь, хлопці, славні запорожці,

Щось у хмарі гуде!

Ой, щось на нас, хлопці, славні запорожці,

Та пригодонька буде.

Ой, заступайтесь, хлопці, славні запорожці,

Плече повз плече,

Та не даймо, хлопці, славні запорожці,

Москалеві Січі.

І, справді, за півроку після дзигарика Петро Калнишевський отримав од Потьомкіна листа завсім іншого змісту: про “батька” і про своє козацтво вже не згадувалося, а Війську Запорозькому погрожувалось царським гнівом за те, що не пускає на свої землі поселенців.

Ще восени 1774 року Запорозький Кіш вислав Сидора Білого, Антона Головатого та Логина Мощенського депутатами до Петербурга, де тоді мали розглядати справи Війська Запорозького. А тим часом зачіпки запорожців із поселенцями не припинялися. Калнишевський після козацьких розрухів 1769-го та 1770 років та під впливом вимог козацьких рад не смів не боронити військових земель збройною рукою й дозволив писареві Орільської паланки Вермінці зігнати слободу Лихівку; Потьомкін же за це звелів силою взяти Вермінку в бранці й одіслав у столицю.

Головатий у Петербурзі півроку оббивав пороги у князів Потьомкіна, Вяземського, Прозоровського й у інших вельмож, та тільки всі вони в своїх думках уже межували запорозькі землі поміж себе і, зволікаючи час, запевняли царицю в тому, що Військо Запорозьке після того, як татари скорились, стало зовсім не потрібне й, покладаючись на зачіпки запорожців із поселенцями, вмовляли її, щоб зовсім скасувати Запорожжя, бо, мовляв, неможливо серед царства мати свавільне військо, яке не хоче підлягати російській владі та царській волі, а то ще може й зрадити державі.

Зрештою цариця Катерина II погодилася з думками вельмож; у квітні року 1775-го видала вона Потьомкіну наказ одібрати від Війська Запорозького зброю і зліквідувати його назавжди. До того ж, цариця висловила побажання, щоб якнайменше чинити бешкету й проливати крові. Потьомкін доручив виконати царський наказ генералу Текелію, сербину родом, а допомагати йому мав князь Прозоровський.

Тече річка невеличка, підминає кручі, Заплакали запорожці, від цариці йдучи. Ой, не велить да цариця степу оддавати, Посилає москаликів Січу руйнувати.

 

ЗНИЩЕННЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

Під руку Текелія було надано велике військо, й він, зібравши його до фортеці Єлизавети, поділив на п'ять відділів: у першому, що Телекій мав вести прямо на Січ, було чотири полки кінноти, шість полків піхоти та п'ять полків козаків донських та інших, всього біля 40 000 чоловік із півсотнею гармат; у другому — під проводом генерала Чорби, що мав наступати степами з півночі, простягшись лавою від самого Дніпра до Бугу, було 26 ескадронів регулярної кінноти та полк донців, усього 4000 вершників, третій, що під проводом генерала Лопухіна мав наступати з півдня, від Александр-Шанця (Херсона), захоплюючи всі степи від устя Інгульця у Дніпро, до Бугу, складали полк гусарів, три полки донців та три полки піхоти, всього на 12 000 душ; четвертий під проводом генерала Бальмена, рушив понад Дніпром на Новий та Старий Кодаки і мав один полк драгунів, один — піхоти та два полки донців, усього — біля 6000 душ; нарешті, п'ятий, під проводом полковника Звєрєва, мав захопити запорозький Гард і одібрати зброю у всіх запорожців, що рибалили на Бузі та його притоках, був із двох полк-ів донців, полку драгунів та 13 ескадронів но-вослобідських, всього — на 4000 душ.

Таким чином, Військо Запорозьке, після затяжної турецької війни налічувало ледве 10000 козаків, а Текелій виставив проти нього біля 66 000 війська та, крім того, ще князь Прозоровський послав біля 20 000 у лівобережні запорозькі паланки: Орільську, Самарську, Протовчанську та Кальміуську. Таку велику силу державного війська було кинуто на Запоріжжя, певно, з тією метою, щоб запорожці відмовилися від самої думки про змагання.

25 травня року 1775-го всі п'ять відділів російського війська несподівано для запорожців рушили на запорозькі землі, а серед ночі на 4 червня генерал Текелій наблизився до Січі, обложив її своїм військом, повиставляв у кількох місцях гармати і через Шамбаш підійшов мало не до самих січових окопів. У Січі тієї ночі всі спокійно спали, бо ніхто не чекав ні з якого боку лиха, й тільки світом, побачивши білі намети російського війська та наведені на Січ чорні пащі гармат, запорожці заметушилися, мов мурашки в мурашнику. Хто був простіший, той думав, що знову починається війна з турками, й запорожці мусять іти разом із державним військом, але старі січовики сумно покивали сивими чубами: “Не на турків дивляться московські гармати”, — казали вони.

Після сніданку Текелій прислав на Січ одного із полковників, закликаючи військову старшину прибути до його табору. Коли посланець, передавши, що йому було звелено, залишив Січ, кошовий Калнишевський вийшов із усією старшиною з паланки на майдан, де стояли натовпи козаків, і, як згадували старі діди, спитав:

“А що, панове, товариство, будемо тепер робити? От кличе нас москаль у гості: чи йти, чи не йти? Це так, що як підеш, то, може, назад і не вернешся! Чи оддамо Січ москалеві, чи не оддамо?”

Між запорожцями виникло замішання: більшість не хотіла коритись, а прагнула зброєю обстоювати свою волю, свою матір-Січ; старшина ж запорозька і всі, хто мав зимівники, хутори та худобу, січові дуки-срібляники — були за те, щоб скоритись, аби зберегти своє майно. Між двома партіями зчинилася колотнеча. Калнишевський умовляв січову сірому не змагатись, кажучи, цю хоч би навіть запорожці й побили Текелія, то все одно цариця прислала б ще більше війська, і все-таки взяла б Січ. Але промови Калнишевського не мали впливу: запорозьке лицарство вважало скасування Січі за нечувану кривду й хотіло битися навіть без надії на перемогу, а лише з тим, щоб, як казали запорожці, не затоптати в болото козацької слави.

 

ВИХІД ЗАПОРОЖЦІВ НА ДУНАЙ

Коли Петро Калнишевский не дозволив одімкнути пушкарню, де переховувалися гармати, порох, кулі й інша зброя, натовпи запорожців відбили двері й стали витягати на стіни гармати; тоді на майдан вийшов січовий архимандрит Володимир і, тримаючи в руці хрест, став умовляти запорожців, щоб не проливали братньої крові, а скорилися божій волі. За неслухняність та пролиття крові він погрожував запорожцям карою божою на тім світі, й ця промова на побожних запорожців справила вплив: запорожці вгамувались і залишили думку про змагання, а замість того над майданом почулися вигуки: “На Дунай! До турка!”

Партія турецької зверхності існувала на Січі ще з часів Костя Гордієнка й навіть раніше. В перші роки Нової Січі та партія майже зовсім занепала, але останні 15 років, коли почалося розтягання запорозьких володінь, прихильна туркам партія знову набула сили й хотіла навіть убити Калнишевського й перейти в турецькі землі ще за кілька років до руйнування Січі. Тепер, передбачаючи загибель Запорожжя, партія турецької зверхності зразу, за одну годину, значно зросла, зміцніла січовою голотою, що приєдналася до неї, й стала лагодитись до втечі в турецький край.

Пошук на сайті: