Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 48)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4409
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4363
Тим часом Калнишевський одягнувся у найкраще вбрання, почепив на шию царську медаль із самоцвітами, взяв у руку хліб із сіллю і разом із суддею Павлом Головатим, писарем військовим Глобою та всіма курінними отаманами пішов із Січі до московського стану. Тільки не допомогли кошовому ні покірливість, ні зароблені ним од цариці медалі: Потьомкін уже запевнив Катерину, що запорозький кошовий разом із суддею й писарем — злочинці, варті смертної кари. Калнишевського, Павла Головатого та Глобу було заарештовано в наметі Текелія й закуто в кайдани; курінні ж отамани, повернувшись на Січ, проголосили, що з наказу цариці Війську Запорозькому вже “не бути” і що завтра все військо, курінь за куренем, може виходити за окопи й складати свою зброю перед генералами.

Між козаками знову запанувала розгубленість, по Січі пішла чутка, що як тільки обеззброять запорожців, то будуть їх “голити” в москалі, як уже вчинили з козацтвом на Україні, й багато січовиків, що раніше згідні були скоритись, тепер вирішили не видавати зброї, а приєднатись до тих, що лагодяться “на Дунай”. Як тільки смеркло, всі “дунайці” стали перевозитись на річку Підпільну й там обрали собі наказного кошового отамана Ляха, а після того цілу ніч, певно, перевозили із Січі в плавню всілякі припаси й харчі, бо без нічого їхати в таку далеку дорогу було неможливо.

Та меншість запорожців, що лишалась на Січі, очевидно, ставилась до “дунайців” прихильно, бо дозволила не тільки взяти припаси, а навіть віддала втікачам престольний із Січової церкви образ святої Покрови, без якого, на думку козаків, не могла б існувати на Дунаї сама Січ. Взяли так само “дунайці” малу військову корогву та кілька перначів і прапорів. Перед світом тієї ж ночі, а, може, перестоявши ще кілька днів у плавні, де поміж вкритими лісом островами очі Текелія не могли їх бачити, “дунайці” вирушили вниз Дніпром, навіки попрощавшись і з Великим Лугом, і з рідною Україною.

Закутих у кайдани Калнишевського, Головатого та Глобу того ж дня під великою вартою було виряджено до столиць

Ой, повезли запорозьких панів у Москву-город спішно;

Ой, посадили їх у неволю; сенаторам стало втішно.

Ой, тішились пани-сенатори і меншії генерали,

Що одібрали в запорожців землі та володіють самі.

Славно було в Запорожжі всіма сторонами;

А тепер ніде прожити за вражими панами.

 

ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СТАРШИНИ

П'ятого червня 3000 запорожців, що не пішли на Дунай, заходилися виносити та здавати свою зброю. Складали її й курінні отамани й інша військова .старшина, але Текелій повертав зброю старшинам. Не віддав тільки військовому старшині Андрію Порохні, полковникам Чорному, Степану Делеху, Івану Куликові та Івану Гараджі, курінним отаманам Параличу та Головку й полковому старшині Вермінці. Всіх їх було заарештовано — кого в Січі, а кого й поза Січчю й віддано під суд; решту ж запорожців привели до присяги.

 

РУЙНУВАННЯ СІЧІ

Тим часом на Січ прийшло кілька московських полковників із відділом державного війська. Поділившись на кілька гуртків, вони винесли з паланки військові клейноди, вивезли із Січі військову канцелярію, забрали в пушкарні зброю, пограбували гроші в скарбниці, сукна та всілякий військовий припас, а зрештою заглянули в церкву й, піднявши святий престол, дістали з-під нього шухлядку з найдорожчими військовими документами й передали її Текелію.

Побачивши, що начальники забрали із церкви шухлядку, донські козаки зрозуміли те так, що їм можна погріти біля церкви руки, і, вскочивши в неї, позривали з образів понавішувані на них золоті хрести, золоті та срібні медалі, а кому того не вистачило, то почали здирати з образів срібні ризи, а коли й того не стало — одірвали срібну царську браму й, побивши та порубавши її на шматочки, порозтягали по кишенях. Старі січовики плакали, дивлячись, як гинуть їхні святощі, та було вже пізно: спинити чужих людей, які хазяйнували в Січі, вони вже не мали сили.

В народних піснях так оспіване руйнування Січі:

Світ великий, край просторий, та ніде прожити:

Славне військо Запорозьке хотять погубити.

Ой, цариця загадала, а Грицько пораїв,

Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.

Вже ж на річці Базавлуці і москалі стали,

Славні ж хлопці-запорожці пили та гуляли.

Ой, вже ж москаль Запорожжя кругом облягає,

А наш батько Калнишевський того й не гадає.

Ой, із Низу, із лиману вітер повіває,

А вже ж москаль, а вже ж москаль Січу обступає.

Васюринський-козарлюга не п'є, не гуляє

Та свойого отамана рано пробуждає.

“Та встань, батьку-отамане, кличуть тебе люде,

Ой, як станеш ти на башті, москаля не буде!”

А москалі не дрімали, запас одбирали,

А московськії старшії церкву грабували:

Та беруть срібло та беруть злото, восковії свічі.

Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Січі.

Ой, вийшов же пан кошовий та на круту гору:

“Не руйнуйте, люди добрі, хоч Божого дому!”

Запорозькі отамани, як орли, літали,

Свого батька кошового вірненько благали:

“Позволь, батьку-отамане, нам на башти стати,

Ні одному генералу з плеч головку зняти!

Москаль стане лагерями, а ми куренями,

Москва стане із штиками, а ми з кулаками,

Ой, щоб слава не пропала поміж козаками!”

“Не дозволю, миле браття, вам на башту стати;

Однакове християнство — грішно вигубляти!”

А вже ж уступила одна дивізія та серед самої Січі —

Ой, взяла ж вона січові гармати, всі козацькі здобичі.

Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи серед церкви:

“Прибирайтесь, славні запорожці, так, як би ік смерті!”

Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи на дзвіниці:

“Гей, відкидайте, славні запорожці, списи та рушниці!”

Ой, пливе щука з Кременчука, розбита із лука...

Ой тепер же нам, Калниш кошовий, з тобою розлука!

Ой, пішли, пішли славні запорожці та не пішки — дубами,

Ой, як оглянуться до славної Січі, умиються сльозами.

За кілька днів після одібрання зброї запорожцям звелено було розходитись, хто куди знає, а згодом, коли небораки розбрелися, Текелій, лишивши на Січі полк драгунів, щоб не пускати запорожців назад, пішов зі своїм військом геть, а Січ передав князеві Прозоровському. Той же доручив остаточне руйнування Січі полковникові Норову, й він догодив йому так, що зоставив на місці Січі самі тільки окопи. Курені він порозламував і деякі з них перевіз до Микитина, побудувавши з них гамазеї, а деякі попродав селянам, запорозьким підданцям, які на тому місці, де був Січовий Шамбаш, незабаром населили цілу слободу Покровську, що тимчасово звалася навіть містом Покровським. Пушкарню й скарбницю було завалено й засипано землею так, що й одшукати їх тепер неможливо, а всю Січ узагалі Норов перекопав, шукаючи грошей, тому його прозвали запорожці Норою. Кіш січовий Під-пільня згодом замулила так, що його тепер зовсім немає; нарешті, князь Вяземський, якому дістались обидві Січі з усіма лугами й степами, почавши будувати свої економії, побив на січовому цвинтарі всі каплички, надгробки й хрести й забрав їх на підмурки до будинків; збереглося тільки небагато запорозьких хрестів, і то не в Січі, а поза окопами на кладовищі.

Невдовзі од Січі Запорозької лишилися тільки оголені та перекопані окопи, і 3 серпня року 1775-го цариця Катерина окремим маніфестом оголосила по всій Росії, що “Січ Запорозька дощенту вже зруйнована й саме ймення запорозьких козаків надалі не повинне вживатися та згадуватись”.

Доля Калнишевського, Глоби й Павла Головатого була дуже сумна. Протримавши їх рік у Московській в'язниці, неначе для слідства, Потьомкін 14 травня 1776 року подав цариці рапорт про те, що “вероломное буйство” тих запорозьких старшин “столь велико, что по всяким законам они заслужили по всей справедливости смертную казнь”, а проте, не бажаючи їхньої смерті, Потьомкін радив цариці замість смертної кари кинути їх у неволю до північних монастирів.

З великою таємницею і під пильним наглядом Калнишевського було перевезено до Архангельська, а далі в Соловецький монастир, і там вкинуто у вогкий та холодний льох під монастирською баштою. До стелі в тому льоху біля дверей — три аршини, а в другому кінці — тільки півтора. Світла майже зовсім не було. Утримувати кошового наказано ігумену дуже суворо, і з льоху його виводити на монастирські трапези тільки тричі на рік: на Великдень, на Спаса та на Різдво, та й у ті дні йому не дозволяли розмовляти з сторонніми людьми.

У такій тяжкій неволі Калнишевський пробув 25 років, і тільки за указом Олександра І від 15 березня року 1801-го кошового отамана було помилувано, та він не мав сили скористатися волею і лишився до смерті в Соловецькому монастирі. Помер він на 112-му році життя 31 жовтня 1803 року. Згодом над домовиною Калнишевського покладено надгробок із таким написом: “Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда запорожской грозной Сечи Казаков Атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 г. на смирение. Он в 1801 г. по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября, 31 дня в Суб. 112 лет от роду смертию, благочестивою, доброю. Блаженни мертвий, умирающие о Господе. Аминь. 1856 г. А. А.”.

Народ український, що впродовж кількох століть мав у Військові Запорозькому заступника й оборонця своїх прав, а в часи недолі, міцний та затишний притулок, гірко оплакав скасування Січі::

Та ще не світ, та ще не світ, та ще не світає,

А вже ж москаль Запорожжя та кругом облягає.

Ой, облягши Запорожжя, став степ межувати,

Ой, став городи, панські слободи по річках саджати...

 

ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ (1776-1828 роки)

 

ПІСЛЯ РУЇНИ

Від 3 серпня 1775 року указом імператриці Військо Запорозьке було скасоване назавжди. Проте ця славна лицарська громада, що більше трьох століть заступала Польшу, Україну й Московщину від татар, ще не хотіла вмирати. Дуже міцно трималися між запорозьким товариством лицарські традиції й перекази про минулу славу Війська та про ту користь, яку мала Росія у війнах од нього. Через те запорожці не вірили тому, що надалі в боротьбі з Туреччиною Росія впорається без них. Вони були певні, що колись російський уряд покличе їх назад і, мандруючи в далеку чужину, співали:

Ой, не гаразд запорожці,

Не гаразд вчинили.

Степ широкий, край веселий

Та й занапастили'

Наступає чорна хмара

І дощик із неба'

Зруйнували Запорожжя,

Буде колись треба'

Ой, чи гаразд, чи не гаразд,

Нічого робити'

Буде добре запорожцям

І під турком жити

Всі історичні джерела сходяться на тому, що року 1775-го, із Запорожжя вийшло в турецькі землі біля 5000 козаків. Але щоб підняти таку кількість та ще з припасом харчів, треба було не менше як 100 — 120 морських чайок, а стільки їх Військо не мало за весь час існування Нової Січі; після останньої ж турецької війни їх лишилось ледве два-три десятки. Через те з певністю можна гадати, що запорожці перебралися в турецькі землі не тільки байдаками, а й пішки. Є відомості, що ікону святої Січової Покрови перенесли на Дунай не ті запорожці, які попливли водою під проводом Андрія Ляха, а ті, що йшли під проводом Бахмета суходолом. Так само й народні пісні згадують про мандрування запорожців не тільки “через море дубами”, а “понад лиманами”.

Ой, ішли наші славні запорожці

Та попід Бугом-рікою,

Ой, широкою та глибокою,

Гей, та понад лиманами.

 

Ой, уже ж наші славні запорожці

Та й невеселі стали:

Ой, облягли їх, облягли москалі

Та всіма сторонами

 

Ой, кругом церкви, церкви Січової

Караули стояли,

Ой, священику, отцю Владимиру,

Та служити не дали.

 

Ой, летить бомба з московського поля

Та посеред Січі впала,

Ой, хоч пропали славні запорожці,

Так не пропала їх слава!

Пошук на сайті: