Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 50)

Чутки про те, що недалеко за Бугом товариші їхні живуть вільним козацьким життям, доходили й на Запорожжя і викликали в серцях поневолених запорожців пекучий біль:

Ой, як був у мене коняка —

Був коняка-розбишака,

Була шабля і рушниця

Ще й дівчина чарівниця!

Ой, коняку турки взяли,

Ляхи шаблю пощербали,

І рушниця поламалась,

Ще й дівчина відцуралась!

Між Буджацькими степами

Ідуть наші з бунчуками,

А я з плугом та сохою

Понад нивою сухою!..

Опріч усіляких тягарів, що падали на казенних поселенців, вони ще мусили приставляти рекрутів у пікінерські полки.

Поневолення запорожців, разом із зміцненням кріпацтва на Україні, народ український оспівав у чудовій пісні про “Правду та Кривду”:

Нема в світі правди, правди не зіськати!

Бо тепер неправда стала правдувати.

Уже тепер правда в панів край порога,

А щира неправда сидить кінець стола!

Уже тепер правда сидить у темниці,

А щира неправда з панами в світлиці!

Уже тепер правду ногами топтають,

А тую неправду медом напувають.

Уже тепер правда сльозами ридає,

А тая неправда все п'є та гуляє.

Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,

Що тепер неправда увесь світ зажерла!

Тільки в світі правди, що рідная мати...

Де б ми її в світі могли одшукати?

Ой, орлице мати! Де ж тебе нам взяти?

Тебе не купити, ані заслужити!

Коли тебе, правдо, в світі увидіти,

Орлиними крилами раді б ми летіти.

Ой, як же тим діткам без матері бути?

Да щодня заплачуть, не можуть забути!

Вже рідного брата тепер стережися.

І з ним на суд стати — правди не зіськати,

Тільки сріблом-злотом панів насищати.

Вісті про таке поневолення запорожців на самому Запорожжі долітали разом із втікачами за Буг та Дунай, і через те не дивно, що всі заманювання Потьомкіна і Маніфести цариці задунайські запорожці сприймали з великим недовір'ям, як те видно з народної пісні:

Ой, пише москаль та й до кошового:

“А йдіть до мене жити,

Віддам землю по-прежньому:

А до Дністр гряницю!”

“Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, —

Хочеш піддурити:

Як підемо ми до тебе,

Будеш лоби голити!”

Всім посланцям Потьомкіна, навіть військовому старшині Сидору Білому, який за його наказом їздив у 1784 році на Дунайський запорозький Кіш, козаки відповідали, що раніш, ніж закликати запорожців вернутись на російську сторону, Потьомкін повинен віддати тим, що лишилися на Запорожжі, військові клейноди разом із військовими землями.

Ой, зібралися пани генерали в Сенат сеймувати:

Ой, як же се військо, славне запорозьке, зібрати.

Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно буде:

А верніть військові клейноди, то й само військо прибуде.

Потьомкіну і взагалі Росії запорожці дуже були потрібні, — всі тепер зрозуміли, що мати їх під час війни з турками на боці ворогів дуже зле; але як же можна було вволити їхню волю й повернути їм військові землі, коли сам Потьомкін уже володів величезною площею тих грунтів. До того ж, Потьомкін залюднював ті землі своїми кріпаками із середньої Росії й поневолив та повернув у кріпацтво в Олександрівському повіті 247 душ запорозьких козаків та 508 душ колишніх вільних людей, запорозьких підданців. Зрозуміло, що вимог запорожців про землю не могли задовольнити, а щоб спинити щоденну втечу кріпаків за Буг, то Потьомкін став клопотатись про те, щоб одсунути турецьких запорожців далі від російського кордону.

Ще року 1779-го російський уряд вимагав од султана, аби видав російських утікачів-запорожців, та той відповів на те, що не видасть нікого, а лише згоден дозволити тим із запорожців, які самі забажають повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося, то запорожці лишилися за кордоном і надалі.

 

НА ДУНАЇ

Після того Росія стала вимагати, щоб султан одсунув запорожців кудись далі від російського кордону, покладаючись на те, що козаки нібито порушували межі й нападали на російських підданців. Щоб не мати з Росією зачіпок, султан справді звелів козакам одійти від Буга на Дунайські гирла і тим дуже погіршив їхнє становище. Запорожці ще з давен звикли жити не стільки на Січі. скільки на вольностях. Як на Запорожжі в Січі пробувала звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дунаї, бо, скупчившись у Січі, козаки не мали б із чого жити. Через це наказ султана дуже не подобався запорожцям.

На Дунайських гирлах козаків одразу зустріли неласкаво. На єдиному здатному під будування Січі степу, за річкою Дунавцем, вже давно сиділи донські козаки (некрасівці, або липовани), що втекли після Булавінського бунту з Дону на Тамань, а з Тамані — за Дунай. Султан, приймаючи під свою руку запорожців, дав їм під Січ ті ж землі, на яких жили донці, міркуючи, що й ті й ті козаки одної віри житимуть поміж собою лагідно. Проте це було непорозумінням. Устрій Війська Запорозького зовсім інший, ніж у донців, після ж діяльної участі донських козаків у руйнуванні Січі, запорожці дивилися на них лихим оком.

Донці, або, як їх звали запорожці, липовани, не пустили січових козаків будувати Січ на місці, призначеному султаном, коли ж запорожці хотіли зігнати їх силою, то липовани послали султанові скаргу й почали одганяти нових поселян зброєю. Султан дуже здивувався, почувши про сутички між запорожцями й донцями: “І то урус, і то урус, — казав він, — і не можуть у злагоді жити!” Проте в суперечці двох козацьких громад він потяг руку за липованами, як першими поселенцями, запорожцям же наказав шукати собі під Січ інші землі.

Січовики неохоче зійшли з Дунавця, бо на інших протоках Дунаю не було високого сухого степу, а скрізь тільки низькі плавні, вкриті лісом, озерами та очеретами. Де осіли вони під той час кошем — невідомо. Дехто гадає, що в Кара-Гармані на острові святого Георгія; інші ж історики твердять, що задунайські запорожці зовсім не мали Січі аж до 1814 року, коли вони таки збудували її на Дунавці. Остання думка, як нам здається, не може бути певною, бо коли б Січ не існувала з 1775 року до 1814-го, то за такий тривалий час устрій Війська Запорозького мусив би занепасти, чого, однак, не сталося.

У перші десять років життя запорожців у Туреччині Січ у них стояла десь на дунайських гирлах, бо відомо, що повсякчас між запорожцями й донцями виникали криваві бійки за лимани, озера й гирла, де рибалили ті й ті, й нарешті року 1778-го донці, вистеживши, коли на Січі було мало козаків, несподівано напали на неї, знищивши чимало запорожців, спалили Січ.

Коли сталася та подія, запорожці стали збиратися до війни, щоб відплатити липованам, та султан запобіг тому лихові й наказав запорожцям перейти з кошем вище по Дунаю, в Сеймени — місцевість поміж Силістрією та Рущуком.

Запорожців це дуже образило й обурило. Відходити так далеко від України їм не хотілося, бо це утрудняло зносини з рідним краєм, та й їздити на рибальство із Сеймен у гирла неблизько.

 

ПОЧАТОК ЧОРНОМОРЦІВ

Тим часом за два роки до того в Криму спалахнуло повстання татар, і князь Потьомкін року 1783-го розіслав по землях колишньго Запорожжя й за Буг до турецьких запорожців заклики, щоб вони сходилися у Херсон, де з них будуть складені охочі команди під персональним проводом самого Потьомкіна. З російського Запорожжя зібрались біля тисячі козаків, і князь призначив їхнім отаманом військового запорозького старшину Сидора Білого, на поміч йому дав колишнього суддю Війська Запорозького Антона Головатого.

Скориставшись негодою, Сидір Білий 24 жовтня подав Потьомкіну прохання про те, щоб визволити від панів поневолених запорожців і дозволити їм хоч перейти в казенні (колишні запорозькі) села. Князь загадав губернаторам переписати запорожців, які опинилися в кріпацтві, й з'ясувалося, що тільки в двох повітах — Олександрівському та Катеринославському — у 116 панів було кріпаками 3735 запорозьких козаків і при них 2175 душ жіноцтва та ще поневолених колишніх запорозьких підданців — 3650. Тільки з того перепису нічого не вийшло, бо Потьомкін не мав права одібрати в панів кріпаків, та й сам своїх поневолених запорожців не мав охоти зрікатися.

Справа з татарами в Криму невдовзі скінчилася, але Потьомкін лишив тисячний відділ запорожців на службі й 6 квітня 1784 року добув дозвіл цариці на те, щоб поновити Військо Запорозьке як організацію на зразок війська Донського, а після того послав Сидора Білого на Дунай закликати запорожців повернутися в Росію. Проте й на цей раз, незважаючи на те, що запорожці були незадоволені наказом султана про перехід у Сеймени, вони не захотіли вертатись і подали через Білого таку саме відповідь, що й раніше, себто вимагали поновити Військо Запорозьке з його клейнодами й вольностями.

 

ВИХІД ЗАПОРОЖЦІВ НА ТИСУ

Майже тоді запорожці звернулися через австрійського консула в Яссах до цісаря Иосифа II з проханням віддати їх під свою руку й відвести Військові Запорозькому землю під Січ й вольності.

Цісарю бажано було мати проти турків вояків, слава про яких три століття линула по всьому світові, й він призначив для Запорозького Війська землю в провінціях Банаті та Бочці, біля річки Тиси, між містами Цента й Панчова.

Наприкінці року 1785-го в Цісарщину перейшло 8000 душ запорозьких козаків — здебільшого запорожців із Дніпра. За умовою з Австрійським урядом Військо Запорозьке забезпечило собі: 1) свій давній військовий устрій; 2) право вільного обрання військової старшини, при чому та старшина визнавалася австрійським урядом: кошовий отаман у рангу полковника австрійської служби, курінні отамани в рангу ротмистрів; 3) свій виборний військовий суд; 4) право щорічного поділу військових земель поміж куренями (як одвіку бувало); 5) право носити своє запорозьке вбрання і зброю, яка кому до вподоби; 6) діставати од цісаря жалування нарівні з австрійським військом.

Зі свого боку за ті привілеї Військо Запорозьке мало під час війни складати окремий полк вершників і відділ козаків на байдаках, щоб випливати ними в Дунай.

Хто був під той час кошовим отаманом Війська Запорозького — не знати, хоч, певно, в австрійських архівах можна було б знайти більш-менш докладні відомості про життя запорожців на землях Угорщини.

Отож, запорожці вийшли на Угорщину в значній кількості, а проте подальші події виявляють, що й на Дунаї їх лишилося чимало, бо вони брали участь через два роки у війні Туреччини з Росією. Треба гадати, що завдяки втечі за Буг поневоленого люду із Запорожжя та з України, кількість запорожців за Бугом за перші десять років після зруйнування Січі на Підпільній збільшилась із 5000 найменше, як до 15 000, і з тої кількості більше половини війська перейшло в Цісарщину, а біля 7000 лишилося в Туреччині, ставши кошем у Сейменах.

 

ЧОРНОМОРЦІ Й ДУНАЙЦІ

Тим часом на Дніпрі всі російські урядовці лагодились вітати царицю Катерину II, що намислила подивитися на своє придбання — Запорожжя й Таврію. В Новому Кодаці споруджували царський палац, де імператриця мала зустрітись з австрійським цісарем Иосифом II. Людей зганяли з усього краю до Дніпра, щоб переконати царицю, як уже рясно залюднено запорозьку “пустиню”. Од села Половиці, де задумали закласти місто Катеринослав, рівняли шлях до Ненаситецького порогу й далі аж до Херсона. Через річку Суру зводили величезний міст, гребля від якого збереглася й до наших днів. Над усім тим клопотався Потьомкін, щоб показати наслідки своєї діяльності на нових землях.

Разом із тим князь усе робив, щоб гостя побачила запорожців і викликав Сидора Білого та Головатого із ватагою запорозьких вершників для супроводу цариці з Кременчука. Тепер він мав уже певні заміри піднести наново Військо Запорозьке тільки з умовою, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати землю під військо або в Прогноях, або на Тамані.

Певно, за згодою Потьомкіна Білий, Головатий, Легкоступ та ще деяка запорозька старшина скористалася випадком і року 1787-го подала Катерині в Кременчуці прохання про відновлення Війська Запорозького, а під час царициної подорожі запорожці складали почесну варту й гарцювали кіньми біля її карети.

Прибувши водою до Романкова, Катерина поїхала далі берегом. У Кодаку зустрілася з німецьким цісарем, а заклавши в Катеринославі собор, вирушила до Ненаситецького порога й зі скелі Манастирка милувалась, як запорожці переганяли через поріг її флот, дякувала їм і була дуже ласкавою до запорозької старшини. Коли мандрівниця поверталася з Таврії, козаки знову-таки супроводжували її карету аж на Полтавщину.

Тим часом почало складатися на війну Росії з Туреччиною, і Потьомкін, якому цариця Катерина доручила керувати всім російським військом, зрозумів, як дуже поттрібні тут запорожці. Тільки вони знали всі річки, байраки і шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала відбуватися війна. Тільки їм були відомі військові звичаї турків, і козаки вміли вистежувати ворога й несподівано нападати на нього. Щоб залучити запорожців на російську службу, князь оголосив по всіх запорозьких землях, що доручає старшинам Сидору Білому та Антону Головатому збирати всіх січовиків на “козацьку” службу.

На заклик Потьомкіна відгукнулося чимало запорожців, і першим прибув до нього в Єлисаветград із півсотнею товариства полковник Війська Запорозького Харко (Захар) Чепіга. Потьомкін дав і Харкові одкритого листа на збирання колишніх запорожців та “всяких людей”, і не тільки на Запорожжі, а ще й за Бугом; у січні ж року 1788-го князь вручив йому полковницького пернача на ознаку його прав. З ним Чепіга їздив за Буг, бачився зі своїми колишніми товаришами й умовляв їх переходити на російську сторону. Чи вдалося старому полковникові побувати на Запорозькім Коші у Сейменах — невідомо, але він зустрічався з військовим осавулом задунайського Коша і мав з ним розмову.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4460
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4368

Пошук на сайті: