Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4392
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4357
Про Свірговського, як і про Байду-Вишневецького, збереглася пісня, хоч треба гадати, що вона не щиро народна:

Ой, як того пана Йвана,

Що Свірговського гетьмана,

Та як бусурмани піймали,

То голову йому рубали, —

Ой, голову йому рубали

Та на бунчук вішали,

Та у сурми вигравали,

З нього глумували.

А з Низу хмара стягала,

Що ворону ключа набігала,

По Україні тумани слала,

А Україна сумувала,

Свого гетьмана оплакала.

Тоді буйні вітри завивали:

— Де ж ви нашого гетьмана сподівали?

Тоді кречети налітали:

— Де ж ви нашого гетьмана жалкували?

Тоді орли загомоніли:

— Де ж ви нашого гетьмана схоронили?

Тоді жайворонки повилися:

— Де ж ви з нашим гетьманом простилися?

У глибокій могилі,

Біля городу Килії,

На турецькій лінії.

 

ГЕТЬМАН БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ (БОГДАНКО)

Слідом за Свірговським, року 1575-го, на Запорожжі з'явився новий, жвавий та завзятий ватажок — гетьман Богдан Ружинський, прозваний запорожцями Богданком. Як і Вишневецький, він був родом із князів Гедиминови-чів, що давно перебували на Україні й стали вже українцями. За часів, мабуть, Самійла Кішки, коли Ружинський ще жив у своєму маєтку на Волині, на його оселю наскочили татари, вбили матір, а молоду дружину взяли в полон. Серце князя запеклося відтоді помстою до бусурманів, і з таким почуттям він подався на Запорозьку Січ, щоб разом із козацьким товариством воювати з бусурманами та шукати свою дружину.

Про нещасливу пригоду з життя Ружинського до наших днів збереглася у кобзарів пісня:

— Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане,

Та чому ти ходиш в чорнім оксамиті?

— Гей, були ж у мене гості, гості татарове,

Одну нічку ночували:

Стареньку неньку зарубали,

А миленьку собі взяли.

— Гей, сідлай, хлопче, коня, коня вороного,

Татар швидко доганяти, миленькую одбивати!

На Січі завзятий вояка і добрий товариш Богданко незабаром придбав собі поміж товариством пошану, й коли року 1575-го запорожці почули, що татари вирушили походом на Поділля, то обрали Ружинського гетьманом, наказавши йому вести Військо Запорозьке на ворога.

Ружинський тільки й чекав такої нагоди й, хутко зібравши військо, кинувся з кіннотою в татарські степи, випалюючи улуси, визволяючи невольників і завдаючи татарам нелюдських мук. Не згірш од самих татар запорожці виколювали чоловікам очі, вирізували жінкам груди і чавили кіньми татарських дітей — така у них була тоді лютість на бусурманів.

Спустошивши чорноморські степи, Богданко вдерся в самісінький Крим та зчинив там таку ж різанину. Почувши про руїну на своїх землях, татари чимдуж квапилися з Поділля через Очаків до Криму, та запорожці, залишивши цей край, заступили ворогам шлях у Прогноях і там, притиснувши орду до озер, багато вигубили їхнього війська.

Після цього славного походу Богданко, разом із кошовим отаманом Павлюком, послав до короля Стефана Баторія прохання, щоб той узаконив існування й права Війська Запорозького. Стефан Баторій, зважаючи на послуги запорожців, що нині були потрібні для Польщі, 20 серпня 1576 року видав універсал, у якому ствердив за Військом Запорозьким володіння містами Трахтемировим і Чигирином та всім Дніпром од Трахтемирова вниз до лиману, а вбік од Дніпра на захід до річок Бугу та Синюхи, а на схід — аж до річок Донець та Дон, себто всі ті землі, що їх запорожці відвоювали в татар.

На цей універсал Баторія в подальшому житті під час суперечок за землі із сусідніми державами завжди покладалися запорожці й пильно обстоювали здобуті за часів Богданка — Ружинського права.

Разом з універсалом Стефан Баторій надав Війську Запорозькому військові клейноди: корогву, булаву, бунчук та котли.

Того ж 1576 року московський цар, довідавшись, що татарська орда лагодилася вирушити на Московщину, прислав на Січ подарунки й просив Ружинського, щоб виступив проти татар. Богданко охоче на те пристав, викликавши з України на поміч городових козаків та діждавшись, доки орда вибралася в похід, кинувся з військом на лівобережні улуси й почав їх палити. Тут сталось те, що й торік. Татари, дізнавшись про козацький наскок, вернулися спішно назад із Московщини, але запорожці перестріли орду й кого побили, кого порозганяли, а всю здобич забрали; невольників же визволили й пустили у рідні землі.

Впоравшись із татарами на суходолі, Ружинський почав пильнувати шлях із Запорожжя до моря. Захопивши Самійла Кішку в полон та скориставшись часом, доки січовики із Свірговським плуталися в молдавських справах, турки знову відбудували місто Аслам-Кермень і ще дужче його зміцнили, ніж він був за часів Байди-Вишневецького. Щоб не мати перешкод до походів на море, Богданко року 1576-го підступив до Аслам-Керменю, обложив його з усіх боків, але не маючи великих гармат, не міг його добути. За тієї нагоди один козак порадив зруйнувати фортечні мури пороховим вибухом і похвалявся зробити те сам. Ружинський ухопився за ту думку й, разом із козаками, заходився робити підкопи, щоб закласти під мури міну. Та, на лихо запорожцям, козак так невміло вів роботу, що передчасно стався вибух, і тоді ж було вбито і козака, і самого гетьмана Ружинського.

Не добувши Аслама, січовики все-таки вийшли в море й поруйнували татарські міста на східному березі Криму.

 

ШАХ ТА ПІДКОВА

Після загибелі Богданка влада на Запорожжі перейшла до кошового отамана Шаха. Діяльність його почалася з того, що він підстеріг у порогах ханського посланця, який повертався з Москви з коштовними подарунками од царя, й відібрав у нього всі ті коштовності й гроші.

Розгніваний цим вчинком хан звернувся до польського короля з погрозою, що коли той не приборкає козаків та не налякає Шаха, то він сам з ордою піде ловити Шаха на Запорожжі й на Україні. Королеві на той час було невигідно зчіпатися з татарами, і він прислав на Запорожжя заборону чинити шкоду татарам та виходити в море. Запорожці, було, послухалися, та незабаром без війни знудилися й через рік знову вирушили походом до Молдови.

Підвладні турецькому султанові землі Молдова й Волощина (Мультяни) мали своїх окремих господарів, й вони завжди між собою ворогували, скидали один одного з господарства та, підлещуючись до султана, немилосердно обдирали своїх підданців, щоб зробити султанові коштовніші подарунки. Року 1577-го молдавські бояри, неза-доволені своїм, призначеним турками, господарем, прислали на Січ гінців до відомого на Запорожжі вояки й ватажка Івана Підкови, який начебто доводився братом вбитому разом із Свірговським молдавському господареві Івоні, просити його, щоб він ішов у Молдову й став їхнім господарем.

Прохання посланців було до вподоби Підкові, бо він був дуже рухливий та завзятий і не знав, куди подіти свою силу, що, як засвідчують народні перекази, була така велика, що він розгинав руками підкови, від чого й дістав прозвисько на Січі — Підкова. Проте, розуміючи, що без збройного війська господарства не досягти, Підкова звернувся за поміччю до січового товариства. Запорожці шанували Підкову, який щасливо водив їх після Самійла Кішки на море, і, знаючи, що в Молдові трапляється добра пожива, обміркували Підковину пропозицію на військовій раді й ухвалили посприяти йому сісти на Молдавське господарство.

Не гаючи часу, Підкова з посланцями вирушив на Україну збирати козаків та шляхту до походу, а через якийсь час кошовий отаман Шах, побратим Підкови, із шістьма сотнями запорозьких вершників прибув на Україну, щоб об'єднатися з Підковою на Поділлі, на Прибитім шляху.

Як тільки Підкова перейшов за Дністер, у Сороках до нього прилучилися молдавські повстанці й проголосили його господарем Молдови. Господар Петрило не хотів уступити свого місця без змагання і виступив проти Підкови з військом; та козаки його розгромили, і Підкова урочисто заїхав до Ясс, столиці Молдови.

Ставши господарем, Підкова попросив короля, щоб Молдову було взято під польську зверхність, та з того нічого не вийшло; роздратований походами Богданка та Підкови турецький султан послав на Дунай велике військо й погрожував нападом самій Польщі за те, що її підданці чинять наскоки на підвладні Туреччині землі. Польща не сміла воювати з наймогутнішою в ті часи султанською державою, й король Стефан Баторій передав через гінця наказ Підкові — негайно вийти з Молдови, щоб не дратувати турків.

Підкова скорився й подався на Україну, але султан на тому не заспокоївся, став вимагати від Баторія голови Підкови, і король, боячись війни із турками, викликав Підкову до себе, запевняючи своєю ласкою; та коли ж Підкова, повіривши, прибув до Львова, його підступно було схоплено й у присутності султанського посланця року 1578-го скарано на смерть.

Про Івана Підкову не збереглося народних дум, а проте видно, що слава його на Запорожжі була велика, бо за його смерть запорожці довго мстили і туркам, і полякам. Можна сказати, що зрадлива страта поляками гетьмана Підкови була першою іскрою ворожнечі між козаками й поляками, і та іскра через кілька десятків літ спалахнула великим полум'ям пожежі.

Як тільки до запорожців дійшла звістка про те, що Підкову піступно стято, вони, обравши свого кошового отамана Шаха гетьманом, зараз же в поході з Молдови, відплачуючи за Підкову, поруйнували чимало маєтків польської шляхти, а після того аж тричі, в роках 1579-х — 1581-х, ходили на Молдову наставляти там своїх господарів.

Історія не має свідчень, чи воювали запорожці за часів Шаха з татарами й чи виходили вони на Чорне море, а треба гадати, що було те й те, бо відомо, що Шах відновлював на острові Хортиця городки Вишневецького, а це дає підстави думати про його широкі заміри.

 

ВІДМІНИ БАТОРІЯ В УСТРОЇ КОЗАЧЧИНИ

Трирічні походи запорожців на Молдову та сутички з турками й татарами дуже турбували польського короля Стефана Баторія, бо в перші роки свого королювання він воював на півночі з непокірними гданськими німцями та з Москвою і через те мусив жити у злагоді з турками й татарами.

Щоб заспокоїти султана, він не обмежився лише карою Підкови, а й наказав князю Острозькому йти на Запорожжя разом із татарським ханом, щоб розігнати Січ, а хто буде чинити опір, того знищити.

Він наказав усім старостам на узграниччі, щоб не продавали запорожцям олова, селітри та іншого військового припасу; свій же попередній універсал, писаний за гетьмана Богданка, він обернув так, начеб його було надано тільки тому козацькому військові, яке перебувало на Україні, себто городовим козакам, хоч насправді універсал належав запорожцям.

Але легко наказувати, та не так легко здійснювати. Князь Острозький не мав війська, з яким би міг іти на Запорожжя, та й не хотів це робити; від ординців запорожці вміли й самі боронитися. Ловити січовиків у степах Дикого Поля, як називали поляки запорозькі степи, та у Великому Лузі було все одно, що ловити “вітра в полі”. Та й сам Стефан Баторій не думав зовсім знищувати козацтво, бо й у війні з Московщиною запорожці були дуже потрібні. Він лише хотів прибрати козацтво до своїх рук, щоб спрямовувати його на тих, кого мав за свого ворога, а не виключно на бусурманів.

З такою метою року 1581-го Баторій звелів князю Михайлові Вишневецькому скласти з тих козаків, що найбільше вислужилися в московській війні, полк із 600 душ. Цих козаків він звільнив од податків, дав права на власність, і за те вони мали служити польській короні із власним конем, одягом і зброєю. За це одержували й жалування, і ніхто не мав права судити їх, окрім їхнього старшого, призначеного королем. Осідком козаччини був призначений Трахтемирів, де стояв стародавній Зарубський монастир, а при ньому був уряджений шпиталь для покалічених козаків.

Відібравши 600 козаків, Вишневецький звелів записати їх у реєстр, призначив до них старшим Яна Оришковсько-го; всім же козакам, що лишилися поза реєстром, наказано було розійтися по своїх оселях і до своїх панів; на Низ же, себто на Запорожжя, ні в якому разі не дозволялося ходити.

Ця одміна Баторія в устрої козаччини мала великий вплив на подальше її життя та розвиток. Давши права незначній частині козаків, вона залишила решту без будь-яких прав, поклавши тим початок непорозуміння між реєстровими й нереєстровими козаками. Опріч того, це викликало незадоволення серед сили безправних козаків, які відтоді почали домагатися побільшення козацького реєстру, бо, ясна річ, ніхто з них не хотів вертатися до панів, а всяк намагався здобути права реєстрового козацтва.

Попервах протест козацької маси виявився в тому, що, рятуючись од панів, вона посунула з України на Січ... А там уже була своя воля: не хотіли визнавати за гетьмана ставленика поляків Оришковського і щоразу, вибираючись у похід, обирали гетьмана з-поміж себе вільними голосами.

Не минуло й року після цих заходів короля Баторія, а вже запорожці знову напали на турецькі міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю дванадцять турецьких гармат, козаки хотіли перевезти їх на Запорожжя, щоб ними рихтувати Січ, але король, довідавшись про те, послав своє військо з наказом наздогнати запорожців і, відібравши в них гармати, повернути їх султанові; козакам же, які ходили на Тягиню, — постинати голови.

Все-таки заходи короля не зовсім йому вдалися: запорожці, довідавшись, що їх наздоганяє польське військо, потопили гармати в річці, а самі, розпродавши свою здобич на ярмарках, повернули з України на південь і зникли в безмежних степах Запорожжя.

 

САМІЙЛО ЗБОРОВСЬКИЙ

Під час війни короля Стефана Баторія з московським царем Іваном Грозним на Запорожжя прибув знатного роду шляхтич Самійло Зборовський. Року 1583-го, щоб вислужитись у короля, він почав зноситись із запорожцями, підмовляючи їх іти з ним на південні московські міста. Козакам Зборовський був відомий як добрий вояка, і вони покликали його на Січ.

Зборовський нічого доброго й славного на Запорожжі не вчинив, і про нього не варто було б і згадувати, коли б те перебування на Січі не описали його польські приятелі, які освітили й нам життя запорозьких козаків у ті часи.

Пошук на сайті: