Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове (сторінка 51)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.docx620 Кб4409
Скачать этот файл (Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb2)Adrian_kashenko_opovidannya_pro_slavne_viysko_z.fb21785 Кб4363
Лаштування турків до війни з Росією збентежило задунайських запорожців. Їм випадало битися за бусурманів проти одновірних християн, і це багатьом мучило сумління, коли ж Чепіга ще порозказував, що Потьомкін, знову збирає під свою руку запорожців і що, таким чином, задунайським запорожцям доведеться бити своїх товаришів, то чимало хто почав вагатися, на чий бік стати. Такий настрій запорожців відбився навіть у пісні.

Ой, наробили та славні запорожці та великого жалю:

Що не знали, кому поклонитися — та которому царю.

Ой, поклонилися турецькому — під ним добре жити,

А за все добре, за одно недобре — що брат на брата бити.

До такого настрою задунайських запорожців прилучилася ще й туга за Україною та своєю родиною, бо чимало запорожців, які поприходили на Дунай за останні десять років покидали, тікаючи од кріпацтва, своїх коханих або жінок та дітей. Про таку тугу народ склав багато пісень, з яких подаємо дві:

І

Ой, там за Дунаєм —

Крутим бережечком.

Ой, там розмовляє

Сокіл з козаком:

“Ой, ти, соколоньку.

Ти, братіку мій!

Чи не був ти, брате,

В моїй стороні?

Чи не був ти, брате,

В моїй стороні?

Чи плаче, чи тужить

Дівча по мені?”

“Не плаче, не тужить

На ліжку лежить,

Правою рукою

За серце держить!”

ІІ

Ой, там за Дунаєм

Та за тихим Дунаєм

Молодець гуляє.

Молодець гуляє,

Та молодець гуляє.

На цей бік гукає:

“Подай перевозу,

Та подай перевозу,

Я перевезуся

На свою Вкраїну

Та на свою Вкраїну

Ще раз подивлюся!”

З таких причин молоді задунайські запорожці, сподіваючись добути своєю службою собі й своїм поневоленим сім'ям вільне життя, в кількості за півтисячі душ, хто — поодинці, хто — ватагами, почали переходити на східний берег Бугу, а деякі загони прямо випливали з дунайських гирл байдаками і морем прибували до Прогноїв, де вже стояв кошем Сидір Білий із своїм запорозьким товариством.

Проте Кіш Війська Запорозького не повірив Потьомкіну, який уже раз зрадив запорожців. На раді січова старшина доводила козакам, що не може бути, щоб князь віддав Війську Запорозькому права, коли він сам тримає в кріпацькій неволі кілька сот козаків. Таким чином, біля 6000 задунайських запорожців лишилися на боці турків.

Тим часом Потьомкін справді завзявся, щоб наново підняти запорожців, хоч, може, й не мав гадки вертати їм колишню волю й права. Головатий, Білий та Чепіга зрозуміли його надзвичайне честолюбство та гонор і, потураючи йому та величаючи його батьком і “найсвітлішим”, або великим гетьманом і таке інше, випрошували в нього для запорожців все більше прав.

До кінця 1787 року запорожці збиралися піші в Прог-ноях під рукою Сидора Білого, а верхівці — на Чилеклеї з Чепігою; у грудні ж, з наказу генерала Суворова, піші козаки перейшли з Прогноїв у Василькове й, заклавши там військовий кіш та поставивши деякі курені, завели на коші січовий лад. На загальній раді вони обрали Сидора Білого кошовим отаманом, Антона Головатого — суддею, а Івана Підлисецького — писарем. Разом було обрано й 38 курінних отаманів, “як одвіку водилося з Запорозькому Військові”.

Суворов, звертаючись до запорожців, називав їх у своїх листах “Військом Вірних Запорозьких козаків”; Потьомкін же слово “Запорозьких” не вживав, а писав: “Військо Вірних козаків”.

У січні року 1788-го Потьомкін повідомляв цариці, що запорожці просять, аби оселити їх на Тамані, що вони у більшості тепер одружені й надалі хочуть зректися свого бурлацького “розпутнього” життя. Цариця відповіла, що їй приємно те чути й що вона доручає Потьомкіну надати запорожцям землю так, як він сам має за краще. Разом із тим 22 лютого вона радила Потьомкіну відмінити назву Війська Запорозького, щоб, мовляв, народ не зрозумів так, буцімто за потрібне визнали знову піднести Запорозьку Січ.

Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав “Вірного Запорозького Війська отаману кошовому Білому” пожалувані царицею військові клейноди: корогву велику, білу із синім хрестом, кілька менших корогов для куренів, булаву, бунчук і декілька перначів, а 13 травня Потьомкін прислав ще й військову печать.

Запорожці зустріли на Коші військові клейноди дуже урочисто й, прочитавши на раді грамоти й ордена Потьомкіна, послали йому в подарунок дванадцять дерев'яних ложок свого виробу та ваганки й стябло.

Разом із тим Сидір Білий знову вжив заходів, щоб переманити до себе задунайських запорожців. Звістка про те, що Війську Запорозькому повернуті клейноди, справді багато важила в очах запорожців, і, гадаючи, що слідом за клейнодами Війську Запорозькому будуть віддані його вольності (землі), чимало запорожців почало переходити через Буг і приєднуватись до Білого й Чепіги так, що врешті задунайців зібралося на російській стороні понад 1000 душ.

Весь харчовий припас і деяку зброю Військо Вірних козаків діставало од казни, як й інше російське військо; казенні ж були й човни, й на весну козаки добре упорядкувалися, Кіш навіть мав свою, похідну церкву.

На самому початку війни виявилося трагічне становище запорожців, яким доводилося “брат на брата бити”, як каже народна пісня. Задунайський запорозький кіш виставив на боці турків 4000 козаків почасти піших, почасти на байдаках із гарматами. При Війську Запорозькому була старшина: кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, військовий суддя Яків Гончар, військовий писар Іван Іванько та військовий хорунжий Грицько Табан. Відомо, що кошовий отаман мав булаву, як і на Січі. Всі запорожці отримували в турків жалування десь 12 карбованців щороку на козака.

З того Запорозького Війська на початку війни біля 1000 козаків прибуло до Очакова й звідтіля вони стали човнами наскакувати на російські кордони, що лежали понад лиманами.

У вересні року 1787-го турки хотіли захопити Кінбурнзьку фортецю з моря, а щоб виманити російське військо з Кінбурна в бік озер, вони послали п'ять байдаків із задунайськими запорожцями на схід од Кінбурна, наказавши там висадитися. Побачивши десант, Суворов послав “вірних” запорожців вибити з берега ворогів. Запорожці зблизились зі своїми братами, погорювали зі свого непевного становища й, зробивши про око росіян і турків декілька пострілів на вітер, розійшлися в різні боки: задунайці — до турецького флоту, а “вірні” — до Кінбурга.

Другий відділ задунайських запорожців турбував російські кордони із суходолу через річку Буг, і під час одного з таких наскоків був поранений на смерть кошовий отаман Грицько Абдула, і замість нього запорожцям довелося обирати нового кошового, й вони вручили булаву Гардовому, який прослужив отаманом до кінця війни.

21 травня року 1788-го турки підпливли до запорозького Васильківського Коша й перед світанком, коли в січовій церкві відбувалася відправа, почали пальбу по Січі з далечини і стріляли довго, але ніякої шкоди запорожцям не завдали. Важче довелося запорожцям, коли 7 червня велика турецька флотилія Гасан-паші із 57 кораблів вийшла з Очакова й напала на запорозькі байдаки та російський флот. Під той час знялася велика хуртовина, й російські судна не могли йти проти вітру, так що туркам легко було знищувати їх із великих гармат. Тут-то запорожці й нагадали всьому світові про свою давню славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибігли на гребках із байдаками наперед і, зачепивши російські кораблі линвами, тягли їх на турків. Зчинився бій. Три турецькі кораблі злетіли вгору від вибухів, а решта одійшла од Очакова.

Вся слава того бою припала запорожцям, і, мабуть, про цей бій і згадує народна пісня:

Ой, ставали на Тавані проти Яниколя;

Ой, там була хуртовина із Чорного моря.

Ой, в неділю пораненьку, як стало світати,

Ой, став наш Головатий на хлопців гукати:

“Піднімайте, добрі хлопці, паруси всі вгору:

Ой, б'є турок з Очакова з пушок на тривогу”

Піднімали добрі хлопці всі паруси вгору,

Пішли Дніпром проти води кораблі на воду,

Пішли наші добрі хлопці Дніпром проти води,

Набралися сердешнії превеликої біди.

Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу —

“Ой, тепер же вражих турків боятись не буду”.

Через десять днів у лимані біля Очакова спалахнув другий морський бій. Російським суднам, що були далеко менші за турецьких, легше було переходити мілкі місця; триповерхові ж турецькі кораблі сідали на дно, не мали змоги хутко повертатись між піскуватими косами лимана й бідували. Запорожці ж скористались випадками, коли турецькі кораблі ставали на мілке й кидалися штурмувати їх. Бій був щасливий для росіян: турецька флотилія через якийсь час почала тікати, але запорожці, що переслідували ворогів із величезним запалом, мали великі втрати; кошового отамана Сидора Білого було поранено на смерть, і наступного дня він помер; побитих же запорожців хоч було небагато, та зате аж 235 козаків дісталися туркам у неволю. Сталося те нещастя від того, що штурмувати турецькі судна запорожці намагалися невеликою силою, і на деяких кораблях турки, почавши відпливати в море, забирали необачних лицарів у полон. Таким чином, запорожцям року 1788-го випала точнісінько така ж пригода, як під час морського походу року 1625-го.

Поховавши за запорозьким звичаєм кошового, що не пошкодував свого життя, аби заслужити новонародженому війську козацькому ласку Потьомкіна й цариці, запорожці зібрали раду, щоб обрати нового отамана. Голоси на раді розділилися надвоє: перші гукали: “Виберемо Антона Головатого! Він з біса мудрий — буде добре правити кошем!” Інші сперечалися: “Що ваш Антін! Хоч і розумний, та школяр, військові ж треба ватажка. Харка (Чепігу) настановимо кошовим — він б'є і в полон бере бусурманів!” “Та не дуже харкайте! — гукали знову перші. — Головатого кошовим!” Скінчилося все-таки на тому, що обрали Чепігу, і Потьомкін затвердив те обрання.

В липні Чепіга приїздив на кіш і передав там своє старшинування над пішим військом та байдаками Антону Головатому. На раді, що при ньому відбулася, Чепіга почув чимало нарікань на російських генералів за те, що не постачають припасу, недодають жалування й таке інше. Проте кошовий зумів заспокоїти товариство і, зібравши військові клейноди, вирушив до коша свого комонного війська. Зі своїм відділом Чепіга весь час ходив перед російським військом на чатах, а коли Потьомкін наблизився до Очакова й почав облягати місто, Чепіга чатував із боку Хаджибея й, підступивши вночі потай до самого турецького замчища, сам захопив у бранці двох турків і привіз їх до князя. Після цієї події козаки ще дужче стали шанувати Чепігу й навіть дивитись на нього, як на характерника.

Доки російське військо стояло біля Очакова, до задунайських запорожців доходили вісті про те, що в російських запорожців справді заведено всі давні запорозькі звичаї, а позаяк Військові Запорозькому були повернуті й клейноди, а у військових клейнодах запорожці вбачали ознаку автономних прав, то в багатьох задунайців, навіть у старшини, виникало питання, чи не час, справді, покинути ворогів Христа та приєднатись до своїх братів. Задунайці почали шукати випадку, щоб умовитися з кошовим Чепігою.

Вистеживши з такою метою у вересні на березі бекет “вірних” козаків, задунайці підпливли до них байдаком, браталися і просили викликати до Аджеясс кошового Чепігу, щоб домовитися з ним про приєднання задунайських запорожців до своїх братів російських.

Чепіга, за згодою Потьомкіна, приїздив в Аджеясси й передав задунайцям листа від князя, в якому той ім'ям цариці обіцяв усім турецьким козакам ласку, аби тільки поєдналися зі своїми “вірними” товаришами. Та треба гадати, що і в тому листі Потьомкіна не було певних обіцянок про землю й права, бо задунайці перше сказали, що передадуть листа до своїх комонних товаришів на Дністер, щоб порозумітися всім купно із старшиною, а 28 вересня сповістили, що комонні запорожці на пропозицію князя не пристали. Разом із тим задунайські козаки застерігали своїх російських товаришів, аби не зближалися з ними понад Чорним морем, щоб, часом, не пролилася братня кров. Невдовзі після того — 2 жовтня року 1788-го — задунайці з дністрянського відділу наскочили на Балту і зчинили в ній погром.

Очаків довго не здавався, відбиваючи всі штурми російського війська. Йому дуже допомагала турецька флотилія, підвозячи під захистом фортеці на острові Березані припас і військо. Щоб перетяти тим кораблям шлях до Очакова, треба було неодмінно взяти Березань. Потьомкін ще в липні наказував Суворову захопити острів, та російський флот, хоча й атакував його, нічого не зміг із ним вдіяти, бо на острові стояла міцна фортеця з великими гарматами. Тоді вже восени, коли турки через хуртовину підпливли до Очакова, Потьомкін прикликав до себе Головатого і звелів йому захопити Березань.

7 листопада Антін Головатий узяв на дуби, озброєні дрібними гарматами, 800 запорожців і прямо серед дня рушив до Березані. Береги того острова були дуже круті, а вода трималася така мілка, що навіть дубами не можна близько під'їхати. Серед острова стояла фортеця, а понад кручами були покопані окопи й влаштовані гармати. Головатий направив байдаки прямо на батарею, під якою береги опускалися нижче. Турки заходилися палити з гармат, та запорожці, не зважаючи на те, хутко підпливли на гребках до мілкого місця, стрибнули у воду, підтягли байдаки ближче до скель, забрали на плечі рушниці й гармати й полізли на кручі.

Пошук на сайті: